Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 20)

      І вiн знову замахнувся на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i штурхан припав Андрiєвi.

      Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:

      - Якщо ти комерсант, то повинен би зрозумiти, що ввiчливiсть i люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?

      - У-у, мiшок гною! -- люто замахнувся єфрейтор гвинтiвкою, але Сашко схопив його за руку i крикнув:

      - Не смiй його бити! Вiн хворий! І, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад, розумiєш?

      Нiмець забрав два хрестики i, бурмочучи прокльони, швидко вийшов з кiмнати. Грякнув засув, прочовгали по коридору грубi чоботи, i знову тиша, м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.

      - Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, - сказав Антропов, схоплюючись з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. - Буди й Павлуню.

      Вони рiзали батон на скибки, обсмажували їх з обох бокiв, як млинцi, на гарячiй пiчцi, i, посипаючи темнуватою дрiбковою сiллю, неквапно їли. Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi, Антропов i йому дав шматок. Пiчка поволi згасала, в кiмнатi одразу стало якось теплiше, затишнiше, спокiй i затишок облягав усе тiло.

      - Цей Зетi мiг би нас i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре заплатив, - сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор...

      - Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, - сердито вiдказав йому ІІавлуня Баиников.

      - Ти мiзантроп, Павлуню, - лагiдно усмiхнувся Сашко. - Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.

      - Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, - вперто промовив Банников. - Ще до зими втечу!

      - Ну що ти йому скажеш, Андрiю? - розвiв руками Антропов. - Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?

      - Якщо втiкати, то до зими, - сказав Коваленко, - Бо настануть холоди - тодi буде важко.

      - А зараз легко? - хмикнув Сашко.

      - І зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.

      - Снiг тут довго не лежить, - зiтхнув Банников. - Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!

      - Я тобi заздрю, Павлуню, - щиро сказав Андрiй, - Бо я зовсiм не вмiю втiкати.

      - А ти пробував? - спитав Сашко.

      - Пробував, та нiчого не вийшло.

      - Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?

      - Бо вiрю, що йому колись вдасться.

      - А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? - звернувся Антропов до Банникова.

      - Подобається, - вiдповiв той. - Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я...

      І вiн заплакав.

      - Ну, не треба, Павлуню, - погладив його по головi Андрiй. - Ти думаєш, менi легко переносити? Думаєш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен бореться, як умiє. Ти втiкаєш, я саботую на роботi.

      Сашко дiстає хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?

      - Вiн добрий, - прошепотiв Павлуня, - Вiн дуже добрий.

      - Ех, хлопчики, хлопчики, - глухим голосом промовив Антропов, - якi ви ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! І хто мiг вкинути вас в отаку яму, за вiщо?

      Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiдає.

      І знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як ховає в ласкавих лапах кiгтi злий чорний кiт.

 

      Єфрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрiєм тiєї ночi. Вiн вважав, що на свiтi є тiльки нiмцi, все iнше - не варте уваги. Але нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володiє цiєю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiляє чистокровного арiйця вiд неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. І вiн використовував їх при кожнiй слушнiй нагодi.

      На роботi Зеп не вiдходив од Андрiя. Вiн хвалився, що примусить працювати цього впертого руського як слiд, i навiть досяг деяких успiхiв у цьому, але в цей час стали вiдбуватися якiсь зовсiм незрозумiлi явища з усiєю командою. То раптом цiлих десять чоловiк об'явилися хворими i їх довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх їх назвав симулянтами й повиганяв з кабiнету, але день був безнадiйно втрачений. То полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додаткової пайки хлiба й маргарину, яка буцiмто належала їм за важку роботу. З концтабору приїздила комiсiя для перевiрки стану справ у командi, тодi нагрянули гестапiвцi, робили обшуки, допити, загрожували. Знову було згаяно три днi, знову неприємностi, колотнеча, пiдозри. Всi вартовi ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп, якому все це заважало займатися його "комерцiєю". У вiльнi од вахти вечори вiн розгортав бiблiю i стискав кулаки, читаючи рядки: "І розграбують багатство твоє, i розiб'ють красивi доми твої, i дерева твої, i землю твою кинуть у воду". Як би вiн домстився над цими незрозумiлими, впертими, як вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав, палив, топив у водi, плюндрував би! Але для цього треба їхати в невiдому Росiю, гибiти десь у снiгах, ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж фронт, як пишуть у газетах, весь час вирiвнюється, скорочується, отже, там, певно, менше й менше треба солдатiв. Хай плюндрують тi, що там, а вiн грабуватиме душi оцих чужинцiв, вiн навчить їх, як треба поважати сильних, вiн навчить їх покорi!

      Тепер єфрейтор не бив Андрiя. Вiн лише замiрявся на нього прикладом, бо спостерiг, що це дiє на полоненого набагато ефективнiше, нiж удари. Юнак починає боятися. Вiн зiщулювався, намагався триматися якомога далi од єфрейтора, в глибинi очей металися в нього тiнi страху. Може, то була ненависть? Та нi, Зеп не вiрив, щоб ненависть пересилила страх. І ще вiн знав: коли ти хочеш зробити людину покiрною, треба не давати спочинку. У Андрiя тепер не було перерви на обiд, йому не давали посидiти й пiсля роботи в барацi, ганяючи на рiзнi дрiбнi роботи.

      В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для кухнi. Невеличкi дерев'янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi якраз пiд тим ґаночком, по якому солдати увiходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив їх i штовхнув Андрiя в затхлу темряву.

      - Давай! Та пошвидше!

      Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька, забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке примiщення з дощаною стелею i сiрими кам'яними стiнами. Андрiй присiв навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки. Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили люди. Цiкаво, де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи, може, пiд солдатськими? Тиждень ось так само, як i тi, що там над головою, вiн ходив по цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами -- порожнеча. А що, коли з барака потихеньку пробратися сюди? Прорiзати пiдлогу - i... Андрiй озирнувся навкруги i знову побачив тi самi сiрi кам'янi стiни, якi бачив хвилину тому. Крiзь такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю, але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто знає, як глибоко сягає кам'яний фундамент. Думки застрибали в Андрiєвiй головi, ряснi й швидкi, мов краплистий дощ. Вони з'являлися й зникали майже миттю, як бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював, що втеча через пiдвал майже неможлива, але водночас не мiг вiдiгнати вiд себе спокусливого бажання обдумати план такої втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити дверi - i...

      Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк її до виходу. В дверях нiяк не мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки то корзиною, то шинеллю, так що навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.

      Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!

      Прийшовши в кiмнату, Андрiй одразу ж викликав Антропова в коридор i, озирнувшись, пошепки спитав:

      - Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе є?

      - Хочеш Зепа зарiзати? - засмiявся Сашко.

      - Не смiйся, я серйозно тебе питаю. є нiж?

      - Ну, є.

      - Покажи.

      - Та ти що, справдi?

      - Покажи, покажи.

      Антропов сходив до кiмнати й винiс звiдти невеличкий трикутний, швецький нiж.

      - Гострий, як бритва, - сказав вiн, - але такого бугая, як Зеп, цiєю штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.

      І вiн розвiв руками.

      - Іншого немає? - продовжував допитуватись Андрiй.

      - Нема.

      - А зробити нi з чого?

      - Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.

      - То зроби.

      - Та ти що надумав?

      - Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. Є в мене одна думка. Треба порадитися.

      - Ну, що ж. Я не проти. Порадитися, то й порадитися. Коли дiло варте того, то я й ножика вам зроблю. В мене ножiвка є. Зеп менi принiс кiстки пиляти. От ми її й використаємо. А то вiн усе менi набридає: матерiали, матерiали. Знайшов десь iржаву ножiвку та кiстки менi носить, перед тим пообгризавши їх, мов голодний шакал. Теж менi матерiали, коштовнiсть яка! Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?

      - Увечерi.

      - Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?

      - А ти не впертий? - спитав Андрiй.

      - Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж дев'ятнадцять?

      - Двадцятий пiшов.

      - Ах, ах, вони вже старi, їм уже двадцятий рiк пiшов, - жартома ляснув себе по стегнах Сашко. - Ну, кажи, навiщо тобi нiж?

      - Не скажу.

      - Тьфу, чортяка! І де ти взявся на мою голову.

      Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й Банникову. Вони потихеньку прорiжуть пiд нарами пiдлогу. Туди нiмцi нiколи не зазирають i не зможуть помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж пiдкопуються пiд стiну в тому мiсцi, де барак не обгороджений дротом, або ж, якось пiдiбравши ключ, одчиняють дверi, обеззброюють вартового, який стоїть надворi, й утiкають. Є ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку дiрку до солдатiв, залiзти вночi у їхнi кiмнати, пов'язати їх усiх, забрати зброю - i гайда!

      - Ото вони будуть ждати, поки ти до них прорiжешся, - насмiшкувато сказав Антропов. - А крiм того, ти забув про вартового, який стовбиче у нашiм коридорi, i про надвiрного.

      - Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю, - впевнено вiдповiв Андрiй.

      - Здiймуть, то здiймуть, та спробуй її дiстати, ту зброю, - продовжував вагатися Сашко.

      - Я теж не дуже вiрю в цей варiант, - сказав Андрiй. - Вiн дуже небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2