Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 21)

      - А де ж ти вiзьмеш ключа? - запитав Аятропов.

      - Ключа треба зробити. Коли хтось з нас пiде по брукву або по брикет, хай вiн зробить мiрку з замка.

      - Чим же ти її зробиш?

      - А звiдки я знаю? Може, хлiбом, може, смоли шматок принесемо з залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...

      - У нас он, коли струму немає, свiчки стеариновi дають, - втрутився Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.

      - А ключ? - продовжував допитуватися Сашко.

      - Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.

      - Я? Та з чого ж? І як?

      - Це вже твоє дiло. Придумай що-небудь, попроси Зона, щоб вiн принiс тобi залiзяччя, терпуга i що там ще треба. Пообiцяй зробити якусь дитячу iграшку, чи там що...

      - Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, - а то хрестики свої точиш, соромно дивитися.

      - Ти з моїх хрестикiв хлiб їси! - огризнувся Антропов.

      - Гаразд, не будемо сваритися, - заспокоїв друзiв Андрiй, - Отже, з завтрашнього дня - до роботи. Спершу ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не будемо ж ми втiкати лише втрьох. Треба взяти з собою всiх тих, хто хоче. Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.

      - А чого це ти розкомандувався? - образився Антропов. - Без року тиждень тут живеш, а командуєш, наче генерал.

      - Ти всiх знаєш, - коротко вiдповiв Андрiй. - Рискувати ми не маємо права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе є кращий план - викладай. Павлуня теж скаже своє слово.

      - Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников. - Дiяти треба. Втiкати!

      Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення їхнього задуму.

      Антропов, "вiдхворiвши" свою норму, вийшов на роботу, i Зеп, щоб не виснажувати свого "компаньйона", поставив його на найлегшу роботу. Сашко повинен був у маленькiм сарайчику на полустанку змащувати мазутом болти, набивати на новi держална кирки, гострити лопати i взагалi виконувати всю дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги забалакуючи то з випадковими дiвчатами, то з начальником станцiйки, то з дiтлахами, якi Інодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього була тiльки одна турбота: щоб полонений, не дай бог, не втiк. А що той робить, його мало цiкавило. Сашко сам напросився якось пiти в пiдвал за брикетом, всунув там у замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i тодi почав у своєму сарайчику випилювати згiдно з цiєю формою ключа. В нього було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень важкий, незграбний ключ лежав на долонi в Андрiя. Вiн передав його Павлунi, той повернув Сашковi, i так вони довго передавали цей ключ од волi один одному, обмацуючи його, немов слiпi, грiли теплом своїх рук. А Коваленко навiть понюхав.

      - Чим пахне? - засмiявся Антропов.

      - Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.

      - Тепер од нас тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафної команди.

      З того дня всi вони жили єдиною думкою: рiзатиРiзати, рiзати, рiзати пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе, сухе дерево не хотiло пiддаватися сталевому лезовi ножа. Воно рипiло й плакало. І те рипiння в нiчнiй тишi лунало по бараку, як грiм. Тим, хто рiзав, здавалося, що вартовий у коридорi стишує свої кроки й починає прислухатися до пiдозрiлих шерехiв за дверима кiмнат, до оцього незрозумiлого рипу, до отого дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами i нiяк не мiг вибитися звiдти.

      Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов зламав свою ножiвку навпiл i зробив з неї два ножi, собi лишив швецький трикутничок. Втiкати дало згоду чотирнадцять чоловiк. Іншi не вiрили у втечу. Однi були надто виснаженi, iншi хворi, ще iншi боялися холоднечi й незнайомих шляхiв. Але вони не заважали тим, хто хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки, допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi пiвгодини. У всiх на руках з'явилися криваво-червонi пухирi, у всiх на обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до своїх бранцiв, вони б багато дечого могли помiтити в цi днi. Помiтили б отi пухирi, i оту надзвичайну жадобу сну, яка проглядала у них в очах, i водночас якусь дивну, майже хворобливу пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть голоси в полонених тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але зовнi все було благополучно, так само вiдмовлявся вiд роботи впертий Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i їх гнали спершу до лiкаря, а тодi на роботу, так само приходив уночi, коли випадала його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його "матерiалiв".

      І ось нарештi настала та нiч, нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений останнiй надрiз, ще вчора на маленькi, як вiконна кватирка, ляди пiд нарами було накидано всякого лахмiття, щоб випадковий погляд когось iз солдат не звiв нанiвець усiєї роботи. Та хiба тiльки роботи? Надiї!

      Сьогоднi, як тiльки поснуть на своїй половинi солдати, коли кроки вартового в коридорi стануть млявими й повiльними, вони, всi чотирнадцять, спустяться один за одним у таємничу пiтьму пiдвалу i, зiбравшись там, одчинять дверi.

      Тiльки подумати - сьогоднi вони одчинять дверi!

      Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:

      - Порядок!

      Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.

      Пiдвал став наповнюватися людьми. Вони мовчали, тiльки дихали часто-часто, як пiсля тривалого бiгу, дихали самими вершечками легенiв, востаннє вдихали повiтря неволi, повiтря рабства. Коли спустилися всi чотирнадцять, Андрiй обережно, мацаючи темряву руками, попрямував у той куток, де була насипана невеличка купка картоплi. Всi пiшли за ним. Вони заздалегiдь домовилися, що кожен набере в кишенi (тiльки в кишенi - не бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу. Три днi перед цим уся команда зовсiм не їла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще цi кiлька картоплин - от i все, з чим вони мали пройти сотнi кiлометрiв через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.

      Пройти, щоб добратися до рiдної землi. А там знову в бiй, на фронт. О, як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для своїх дiтей, для всiх прийдешнiх поколiнь право вiльно дихати повiтрям, пити воду з своїх рiк, їсти свiй, скроплений лише потом, а не кров'ю й слiзьми хлiб.

      І хай буде так, i тiльки так!

      До картоплi було далеко. Коли Андрiй подумав про те, що їм усiм доведеться звiдти йти знову через увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про себе. Нiхто не думав, що це буде так важко робити. Чотирнадцять чоловiк у темрявi не бачили один одного i через те просувалися надмiру обережно. Скiльки ж це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони до свiтанку?

      - Швидше! - видихнув ледь чутно Андрiй, i те слово передалося всiм. Швидше, швидше, мерщiй звiдси!

      Вiн уже був бiля картоплi. Вже його пальцi обхопили двi холоднi, гладенькi кульки, i вiн знав, що ось зараз цi кульки покотяться в його кишеню i вiн здригнеться од їхнього холодного дотику до свого гарячого тiла.

      Але тiєї ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м'яким стуком знову впали на купу.

      Десь надворi щось ревнуло моторошним, металевим голосом: "Ву-у-у-у-у! Ву-у-у-у-у!" - одразу ж застукотiли в барацi солдатськi чоботи, одразу хряпнули дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена, злякана, але категорична:

      - Тривога! Всiм строїтись! Негайно!

      Надворi загомонiли - мабуть, вартового питали про щось з ґанку, в кiмнатах полонених почулася метушня.

      Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi, щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали нiколи.

      Досi несподiванки допомагали їм, тепер усе гинуло, i причиною цього була безглузда, дика, жахна несподiванка.

      Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах їм було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-лiпшої кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповзає полонений - i все пропало.

      Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб'є, зате всi iншi врятуються. Андрiй не заперечував проти цiєї думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.

      - Навiть коли нам удасться прибрати вартового, - сказав вiн, - однаково нiхто не врятується. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайцiв.. Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так...

      - Що ж ти пропонуєш? - нетерпляче спитав його Банников.

      - Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцiї, не рахуючи. А ми пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi - раз i в дамках! Чуєте, яка там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.

      Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi, тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй... зiб унд цванцiг... драй унд драйсiг..."

      Вартовi лiчили полонених.

      - Не я казав, - зловiсно прошепотiв Банников. - Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!

      - Без сонливих обiйдемося, - сказав Антропов i посунув до дверей, розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допомiг йому пiдвестися.

      - Ключа не загубив? - спитав Андрiй. - Та нi, - вiдповiв Антропов i пiшов уперед вже обережнiше.

      В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.

      - Пiдожди, Сашко, - зупинив Антропова Андрiй. - Там щось сталося.

      І в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:

      - Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!

      І люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося, назавжди.

      Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:

      - Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'єргардi. Не послухав Банникова й тебе, дурень!

      Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.

      - Свiтло! - заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.

      Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2