Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 23)

      Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.

      - Про що вони торохтiли? - штовхнув його пiд бiк Антропов.

      - Про погоду, - буркнув Коваленко.

      А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:

      - Що то за краля?

      - Дочка нашого начальника станцiї, - вiдповiв одноокий. - Ти хiба її не знаєш?

      - Вперше бачу.

      - Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили - от вона й приїхала до батька.

      - Але ж видно й штучка!

      - Дiвчина як дiвчина.

      - А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.

      - Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, - вилаявся одноокий i сплюнув.

      Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.

      - Сховай! - шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.

      В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.

      - Ти що? - здивувався Антропов.

      - Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.

      - Ну, дурило! - вигукнув Антропов. - Таж не тобi вона самому, всiм принесла!

      - То вона, як Ісус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати? - насмiшкувато подивився на нього Банников.

      - А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?

      - Я не знаю, - вiдповiв Коваленко.

      - От туди к бiсам! - сплеснув долонями Антропов. - Комiсар - i не знає! Ти нам скажи - можна цей хлiб їсти чи нi?

      - Мабуть, можна, - подумавши, сказав Андрiй. - Вона, здається, гарна дiвчина.

      - Чуєш? - закричав Сашко. - Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!

      - Дiли сам, - огризнувся Банников.

      Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був Павлуня. І все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!

      Вiн вважав, що дiвчина дає бутерброди йому через те, що вiн найхудiший i, мабуть, найжалюгiднiший з усiєї команди. Ця думка мучила його, вiн майже не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.

      - Павлуню, що з тобою? - питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину, попросив Андрiя:

      - Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрiю, прошу тебе.

      Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав їй:

      - Нам потрiбнi свiжi газети.

      Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер "Фелькiшер беобахтер". З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:

      - Вона спiвчуває нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?

      - Хай вона тобi й спiвчуває, - похмуро промовив Павлуня, - а менi сестри-жалiбницi не потрiбнi,

      Через день дiвчина заговорила сама.

      - Мене звуть Теа, - сказала вона Андрiєвi. - А його?

      - Павлуня, - вiдповiв Коваленко. - Пауль.

      Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.

      Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. І лише тепер усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних очей, як у нього, немає нi в кого, що нiхто не тримає так гордо й красиво голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.

      Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть, помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.

      То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. Інколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не хотiли сваритися з начальником станцiї, який завжди затримував поїзди на двi хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько просто задовольняє свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольняє!

      А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн, виявляється, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.

      - Вiн завжди злий, - говорила вона Андрiєвi, - але це неправда. Вiн лише удає з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.

      - Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як вона, - казав Андрiй Павлунi.

      - От ще дурницi, - буркотiв Банников,

      - І чому так влаштовано, що ми вороги? - дивувалася Теа. - Спитайте його.

      Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов заслiплювала її i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й коханим.

      - Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, - говорив Коваленко Павлунi, - i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.

      - Рано думати про дружбу, - суворо стискував рот Банников.

      Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою, довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.

      Весь час вiн повинен був думати про iнших, про своїх товаришiв, жодного разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв, приймав побої на кам'яному кар'єрi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi! Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй нiколи любовi.

      А хiба твоє кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить твоє серце вiд кожної згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував, уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на бiлiм свiтi сирiт, - хiба вони щасливiшi?

      Не було потреби мiрятися й рахуватися - хто зазнав бiльшого горя. Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував неминучiсть: вiдплату.

      Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш вiдплатити фашистам. Ти i твої друзi.

      І хай буде так.

      А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закiнчувати ту сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний "бубi", i сухо цокали по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полоненi.

      - Може, знесе нашу загорожу, - казав Антропов. - Прокинемося уночi, а кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течiєю.

      Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.

      - Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, - часто зiтхав вiн, - Андрiю, придумай, га?

      Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися до полонених їй тут не дозволялося. Андрiй крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонiв. "Ага, - подумав вiн, - та ти, брат, тiльки удаєш з себе байдужого, а насправдi..." ї тут же одчайдушна, безумно смiлива думка застрибала в його головi, мов неслухняна дiвчинка-пустунка. Вiн встав i пiшов прямо на Теу. Дiвчина злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ї це ж не станцiя, де важко розрiзнити випадкових пасажирiв од постiйних мешканцiв, де нiхто нiчого не може помiтити. Тут, на цьому белебнi, все видно, все помiтно. Невже вiн хоче сказати їй щось, передати од Пауля в присутностi солдат?

      - Ти куди? - крикнув Андрiєвi Зеп. - Чого тобi тут треба?

      - Я хотiв сказати, що ми вирiшили зробити для Фройляйн маленьку скриньку з оцiєї соломи, - показав на солому Андрiй. - Це буде дуже красива скринька.

      - Гм, - буркнув Зеп, - як же це ви її зробите з соломи?

      - Для цього нам потрiбний лише шматок картону i шматочки якої-небудь кольорової тканини, що-небудь з обрiзкiв.

      - Он ба, - зацiкавився єфрейтор, - та ти, виходить, спецiалiст?

      - Так, я вмiю робити багато речей з соломи, - пiдтвердив Андрiй. - Я з України, у нас багато пшеницi й жита.

      - Ти з України? - здивувався Зеп. - Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн, я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.

      - Я заздалегiдь вдячна вам, - швидко промовила Теа.

      - Цi свинi повиннi робити для нас усе й без подяки, - самовдоволено промовив Зеп. - Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для роботи, я дiстану сам, коли дозволите.

      - Я вам теж допоможу, - сказала Теа.

      - Ха! Ми з вами можемо стати друзями! - зареготав єфрейтор.

      - Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.

      - О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.

      - А ви?

      - Що я?

      - Ви кращий за них? Ви всi кращi?

      - Ми - нiмцi.

      - Мiй батько теж нiмець, - болiсно всмiхнулася Теа. - І я теж.

      Вона круто повернулася i пiшла до мосту, якось по-чоловiчому горблячись, сумно схиливши голову.

      - Знову отой мерзотник образив дiвчину, - сказав Антропов, - я на твоєму мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2