Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 27)

      - Як наша машина, витримає? - спитав Андрiй водiя.

      - О, машина перший клас! - жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустрiч з своїми за таких обставин. Руськi його не вбили i, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабiр, коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. І вiн теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.

      Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетоннi ручаї, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отiєї божевiльної втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.

      - Давай убiк! - скомандував Андрiй. - Вправо! Там он якась дорога!

      - То дорога на Ейзенах! - сказав шофер.

      - Однаково!

      Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.

      А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окраєць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.

      Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово "вбивство" зовсiм не пасувало до таких вуличок.

      Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться мiсто, де їх легко затримають на якiй-небудь тiснiй вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок.

      - Давай он туди в кущi, - крикнув вiн шоферовi. - І скiльки зможеш - уперед!

      Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин поїхала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв. У темрявi вона в'їхала одним колесом у яму й мало не перекинулася.

      - Все, - сказав шофер. - Кiнець,

      - Спасибi, друже, - кинув йому Андрiй. - Бiжи на той бiк у лiс. Ми затримаємо погоню.

      З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi.

      - Одступаємо органiзовано, - сказав Андрiй. - Я з кулеметом прикриваю вiдхiд. Збираємось на тiм боцi в лiсi.

      Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де застряла машина.

      - Першими не стрiляти, - наказав Андрiй. - Хай вони починають. Ми до кiнця повиннi витримати роль утiкачiв.

      І щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.

      - Давай, Сашко, вiдступай, - сказав вiн, - я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.

      - Знаєш що? - лагiдно вiдповiв Антропов. - Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.

      - Я тобi наказую! - з присвистом прошепотiв Коваленко.

      - Одiйди, молокосос! - визвiрився Сашко. - Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!

      Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'ї.

      - Андрiю, - покликав з темряви Банников. - Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку!

      Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.

      - Павлуню! - покликав вiн i ще раз повторив: - Павлуню!..

      Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. І через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.

      Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй країнi мала одну-єдину назву: неволя й смерть.

      Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. І тиша, тиша, як на днi моря.

      Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той "хтось" - жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не буває, не може бути таких нiжних облич.

      Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову сховається в таємничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.

      "Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", - подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулицi, ї жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:

 

      Ave, Maria, gratia plena,

      Domirus tecum, benedicta tu.

 

      Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.

 

      In mulieribus it benedictus...

 

      Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:

      - Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!

      Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.

 

      Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".

      У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це -- "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Інколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.

      "Бомба-генерали" належали до приречених.

      З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один - блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий - повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.

      Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". І от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.

      Так, їх везли на окраїну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то - кров.

      Вокзал здiймав до неба уламки своїх стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами своїх стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'їзних стрiлок. Там, бiля диспетчерської будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"

      - Тут, - сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. - Працювати!

      "Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, якої нацiональностi його товаришi по нещастю.

      Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.

      - Що саме нам треба робити? - спитав вiн.

      - Витягти бомбу, - вiдповiв есесiвець.

      - Як саме її витягати? Ви повиннi показати нам.

      - Показати? Ха! - засмiявся есесiвець, - та ми до неї ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло?

      - Менi зрозумiло, а моїм товаришам - не знаю.

      - Ну от. Призначаю тебе старшим - i марш!

      Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп - довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрiєвi й лагiдно, майже ласкаво сказав:

      - Пiшли! Працювать! І швидко, а то я...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2