Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 28)

      Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.

      Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:

      - Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я - нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище - Гронеманн. В ув'язненнi - з тридцять третього року. Комунiст.

      - Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, - весело промовив чорнявий красень. - Що стосується мене, то я - француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору -- ред.]. Знову попався.

      - Я серб, - виступив наперед блiдолиций. - Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.

      Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.

      - Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, - знову почав Ервiн. - Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.

      - А чому саме ти? - поцiкавився француз Поль.

      - Ну, хоча б тому, що це моя iдея, - всмiхнувся Ервiн.

      - Домовились, - кивнув на знак згоди француз. - Далi?

      - Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, - вiн кивнув у бiк есесiвцiв, - не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.

      - Я, - сказав Андрiй.

      - О, ти ще маленький! - вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.

      - Ми всi тут однаковi, - суворо промовив Андрiй. - Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.

      - Боже, якi всi нервовi, - розвiв руками француз. - Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?

      - На вашу долю припаде iнша бомба, - заспокоїв його Ервiн.

      - Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?

      - Менi однаково, - вiдповiв серб.

      Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.

      - Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання - i як трахне вона! - задумливо промовив Поль.

      - А ти боїшся смертi? - подивився на нього серб.

      - Я шкодую.

      - За чим?

      - Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.

      - О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, - запевнив француза Ервiн.

      - Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! - пожартував Поль.

      - Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, - сказав йому Бранко.

      - Як ти мiг догадатися? - здивувався Поль.

      - По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.

      - Чому саме нiмець? - мляво поцiкавився Гронеманн.

      - Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.

      - Ого! - вигукнув Поль. - Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.

      - Ми, художники, вмiємо "роздягати" людське обличчя.

      - Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, - засмiявся Поль.

      - Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, - зауважив Ервiн.

      - Просто хочу бути самим собою, - знизав плечима Сампiк, - Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?

      - Я ще малий для таких розмов, - всмiхнувся Андрiй,

      - О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, - вигукнув Поль. - У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" - це не кожен зумiє.

      - Менi двадцять, - поправив його Андрiй.

      - Двадцять - це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.

      - В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, - сказав Андрiй.

      - Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, - впевнено промовив Сампiк. - Адже ж правда?

      Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.

      До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу - буде iнша. Куди ж поспiшати?

      Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.

      На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.

      - Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) -- ред.] - нервово закричав згори Бранко.

      - Не хвилюйся, Андре, спокiйно, - порадив Ервiн.

      А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.

      Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. І мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.

      - Ти чого? - здивувався Коваленко.

      - Допоможу тобi, - сказав Поль. - Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак - раз, два! Раз, два!

      Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.

      - Дай-но ключ.

      Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.

      - Берiмось удвох, - сказав Сампiк. - Раз, два!

      Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби - i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.

      Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.

      - Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, - засмiявся Поль.

      - Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? - поцiкавився Андрiй. - Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?

      - Я був пiд Дюнкерком, - сказав француз, - І я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.

      - Я теж колись бився з танками Гудерiана, - сказав Андрiй, - Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.

      - А я не мiг не думати, - гаряче промовив француз, - Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?

      - Тепер нам нi на кого сподiватися, - зауважив Андрiй, - треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.

      - Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? - не повiрив Поль.

      - Я переконаний у цьому.

      - Ми використаємо для цього першу ж нагоду, - втрутився в їхню розмову Бранко.

      - А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, - сказав Ервiн.

      - Боже милий, - зiтхнув француз, - Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!

      Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.

      Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.

      - Он там. І не валандатись довго.

      Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.

      І от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! І тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:

      - Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. І обов'язково з випивкою.

      Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2