Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 5)

      Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. І ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.

      А вiн взяв i обдурив.

      Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" -- одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.

      Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.

      Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.

      - Ви добре бачите лiвим оком? -- запитала Андрiя жiнка.

      Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:

      - Майже нормально.

      - Тодi, може, спробуємо таблицю? -- звернулася жiнка до колег.

      - А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.

      Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:

      - Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?

      - Ша.

      - Це?

      - Ка.

      - А оце?

      - Ен.

      - Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.

      Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.

      Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. І тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":

      - Ка! Ем! И! Ша!

      - Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.

      - Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, - розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.

      Професор теж був задоволений.

      - Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, - то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.

      - Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.

      - Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.

      Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.

      Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.

      - Дозвольте йти? -- спитав курсант Коваленко.

      - Ідiть.

      - Єсть, iти!

      Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.

      - Чому мене не виписують? -- запитав вiн.

      - Є наказ округа затримати.

      - Чому?

      - Коли буде потрiбно, вам скажуть. Ідiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:

      - Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.

      - Орден? Менi? -- здивувався Андрiй.

      - Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.

      - Але ж за що? -- прошепотiв Андрiй.-- Я нiчого не зробив -- i раптом орден...

      - Цього вже я не можу вам сказати,-- розвiв руками професор.-- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.

      Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.

      Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.

      Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.

      Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.

      - Поздоровляю вас од усього серця,-- сказала вона,

      Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.

      - Де я вас бачив? -- несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.

      Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.

      Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?

      Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. І вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.

      То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.

      Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.

      Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина обернулася.

      - Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi здається, що я вас десь бачив.

      - Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.

      - Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй.

      - Дуже просто. Я вас лiкувала.

      - Ви Карцева?

      - А ви Андрiй Коваленко?

      - Ну, це всi знають.

      - Мене теж усi знають.

      - А чому ж я не знав?

      - Так сталося. Можливо, це й краще.

      - Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати?

      - Так i звiть -- Карцева.

      - А коли я не хочу?

      - Не хочете -- як хочете.

      Вони перекидалися словами І поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,

      - Так ми й розлучаємося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй.

      - Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина.

      - Завтра я виписуюсь з госпiталю.

      - Правда?

      - На жаль, правда.

      - Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.

      - Це правда?

      - На жаль, правда,-- засмiялася вона.

      - Чому ж на жаль?

      - Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,

      Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^ємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:

      - Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.

      - Вже який є,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.

      - Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- їда І справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...

      Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть

      цю вiн хотiв приховати.

      - Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,-- сказав вiн.-- Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.

      - Куди саме? -- поцiкавилася Карцева.

      - Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.

      - Дозвольте менi вас провести до вокзалу?

      - Менi що? Проводьте!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2