Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 7)

      Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.

      - Затовкується?

      - Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...

      - Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?

      - Салотовки,-- пiдказав Андрiй.

      - Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?

      - У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий спирт.

      - А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.

      - Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -- Солдат всього скуштував.

      Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.

      - А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене немає вiдповiдної посуди.

      - Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.

      - Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на

      це дивитесь?

      - Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка.

      Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини.

      - Ста грамiв вам досить? -- спитала вона.

      - Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи

      3 її рук мензурку.

      - Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона

      йому кухоль.

      Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.

      - За перемогу, звичайно.

      - І за вас.

      - Це так необхiдно?

      - Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав...

      - Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу випити... За вас.

      - За мене?

      - Так, за вас.

      - Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла.

      - І як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози.

      Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала:

      - Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися.

      Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.

      Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири -- все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб.

      - Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка.

      Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз.

      Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в неї з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися її губи. Андрiй звiв на дiвчину очi.

      - Ви плачете?

      - Нi, то вам здалося.

      - Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви знаєте, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi.

      - Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- І, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися.

      - А я ще хотiв поговорити з вами.

      - Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi.

      - Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до другої кiмнати.

      Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру.

      Андрiєвi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла.

      - Катю,-- тихенько покликав вiн.

      - Що таке? -- вiдгукнулася вона з своєї кiмнати.

      - Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться.

      - Хвилиночку. Я зараз принесу.

      Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрiєвi кухоль.

      - Пийте.

      Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд її тiла розходилося тепло. І це тепло обгорнуло своїми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од їхнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу.

      - Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не

      треба!

      Та вiн уже не чув її голосу. Чому не треба? 1 чи знає хтось з них, що тепер треба, а що нi? Їх двоє, вони молодi,

      Свiт починається i закiнчується з ними й для них ось тут,

      негайно! Вiн цiлував її, говорив якiсь ласкавi слова.

      Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала

      про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на неї, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i її серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима.

      - А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн.

      - Карi.

      - Дивно. А я думав, сiрi. У моєї мами сiрi очi.

      - Твоя мама красива?

      - Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi.

      - Ти й скажеш.

      - Не вiриш?

      - Не вiрю.

      - Тодi я тебе поцiлую.

      - А я не дозволю.

      - Ти не можеш заборонити. Ти добра.

      - Нi, я сувора й сердита.

      - Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi.

      - А тепер вони теплi?

      - Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi.

      - Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися.

      - А зараз ти хвилюєшся?

      - Так. Бо я тебе люблю.

      - Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе.

      - Я теж. Менi подобається й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з України. Я нiколи не гадала, що покохаю українця, а тепер менi здається, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-українськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава І нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-українськи...

      І вiн довго розповiдав їй у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скресає на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв.

      Вони так i не заснули до самого ранку.

 

      Через п'ять мiсяцiв пiсля тiєї ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського поїзда Ташкент -- Москва їхав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. Поїзд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi краї. Бо той, хто проїхав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив її неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту.

      На станцiї Бузулук, бiля в'їзного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина.

      Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, І з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти.

      Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на поїзд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'їздив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2