Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 8)

      Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцiї Кiнель вiн зiйшов з поїзда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "Їду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй".

      Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Тургенєв. Коли вiн приїхав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листатої папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi.

      А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрiєвi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Україну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого.

      Попервах Андрiя призначили начальником артилерiї стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмiєю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, її несли до капiтана Пряхова, той пробував її на соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв:

      - Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання їжi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодної бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, І вiн, вiдповiдно до їх кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант.

      Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля своїх нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв.

      - Що ви робите? -- закричав Пряхов.

      Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високої гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу.

      - Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку.

      - Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.-- Невже вам не соромно, капiтане?

      - Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас командиру полка!

      - А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.-- Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло?

      Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабної батареї, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до своїх "сорокап'яток".

      І от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигадує для них новi й новi укриття, вивчає з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурмує разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя називається батальйонною. І однаково в Андрiя залишається ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Україна ще й досi окупована.

      Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не звертає уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиняється i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях.

      Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як їздила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. І Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав їй про те, як встановив одну з своїх гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядової нагороди, а командир дивiзiї пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. їдь куди хочеш! І вiн вирiшив їхати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить їй грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для неї.

      Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що їх достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього.

      Андрiй злякався. Вiн може приїхати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. І вiн не витерпiв -- послав їй маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй приїзд.

      Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батареї, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водiєм, що доїде на нiй до Ковельська, звiдки ходили поїзди.

      Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залишає фронт. "Невже я її так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання.

      Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля самої стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезної чорної воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм краєм, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв.

      Гiтлерiвцi пiшли в наступ,

      Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав їхати, всi свої документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки.

      "Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже немає в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут -- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi.

      Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше

      лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецької, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товстої басовитої струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола.

      То йшли танки.

      Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнiєю фронту, лежить величезна країна, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубiє над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром.

      А вiн, бач, хотiв їхати у вiдпустку.

      І Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сорокової висоти, на якiй стояли його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста.

      Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. І вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв їх з таким самим умiнням, як розрiзняє тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй знає, то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома -- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його батареї, а її пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусної системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так їхТак їм!

      Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-єдиний звук: залiзне гудiння танкових моторiв. І тепер Андрiй уже не чув нi посвисту снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смикає за двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi фонтани чорної землi, смикне за другу -- падає траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в поєдинок. Фонтани здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертiстю степового вiтру.

      Сходило сонце. Воно пронизало туман своїми променями, i туман став золотим i нагадував тепер отой дим, що снує з хатнiх димарiв над селом. Але як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер, коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад самим яром, розраховуючи на те, що тут немає нi артилерiї, нi петеерiв. Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогневої позицiї тiєї гармати. Вiн бiг до неї швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул. Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн, Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед обличчям, i виринув на вогневiй позицiї. Вогнева позицiя була порожня. Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй траншеї валявся забутий лоток, валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник вирiшив перекинути її туди вище, на пiдкрiплення другої. Невже вiн не догадувався, що танки можуть пiти низом?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2