Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 10)

      Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини, горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрiєву, землю, вiн ще й присвоїв собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати своїх невтомних коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi.

      Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" -- подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi.

      Вiн не плив ї нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ї мiг бачити лише те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами.

      Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що їх тут ненавидять.

      А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрiєвими носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотiння мотора.

      Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав:

      - Комiсар?

      Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав:

      - Ти важкий, мов мертвяк.

      Вiн не знав, розумiє його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося поговорити.

      Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки:

      - Пити

      Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе. Андрiй з'їв хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi.

      Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати життя. Вiн гадав, що тут є лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i, здається, навiть не думають вбивати.

      Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав їхати у вiдпустку до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не взнаєш, куди вiн подiвся.

      Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на своїх танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст награвав на губнiй гармонiї якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю.

      Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрiєвiй головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не звернули уваги на те, що на Андрiєвiй гiмнастьорцi, пiд темною корою засохлої кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б, ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм: документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i полонений, але все ж боєць. Треба було зберегти орден. І Андрiй вирiшив використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi.

 

      Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу -- там, де прийняв вiн смерть. Бо не було такої кулi, вiд якої козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, вiн ще летiв уперед на своєму вiрному конi й рубав ворогiв своєю шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка.

      Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю?

 

      Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й ковток кофе.

      Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що тут немає нi життя, нi смертi, а є вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах, вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди.

      І ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених.

      Ешелон довго стоїть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi травою колiї, подалi вiд людських очей, вiн пережидає, поки пройдуть усi вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати -- нiде. Дверi наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiймається висока будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати через дахи вагонiв.

      Поїзд просувається вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й тужливо, i в очах у всiх бранцiв -- теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд усього свiту, вони не знають, куди їх везуть, що робиться там, за стiнками вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса їхньої пересувної в'язницi.

      І все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що поїзд поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-єдине слово: "Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного стискається серце, кожним оволодiває безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на визволення, на те, що їм ще вдасться повернутися до своїх, стати в лави борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiцяє їм нiчого. Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лiсами. Поїзд котиться помiж цими лiсами, паровоз час од часу скрикує, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зеленої твердої бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплює своїми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв.

      Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечної стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, їхнiй стукiт боляче вiдлунюється в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсовується вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються її проломити, а йому здається, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених.

      Воля... Вiн звик до неї з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до єдиних на свiтi вкраїнських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, здається, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ їхнього спiву. І душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод.

      Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрiї i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'їхав вiн од того мiсця, де одержав у свої груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися.

      - У кого є нiж, товаришi? -- запитав вiн.

      Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва.

      - Навiщо тобi нiж? -- поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви.

      - Вагон буду рiзати,-- вiдповiв Андрiй.

      - Куди тобi? Ти ж поранений!

      - Хто захоче втекти звiдси -- допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода?

      - Тримай,-- сказав капiтан. - І я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати -- перший. Згода?

      Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати її, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс.

      Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад.

      - Треба швидше кiнчати! -- сказав капiтан -- власник бритви.-- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано?

      - Я трохи вiдпочину,-- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило.

      - Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,-- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у неї ногою -- i вона впала вниз, пiд колеса.

      - А тепер прощайте, товаришi! -- гукнув капiтан.-- Хто хоче -- давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов!

      Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав.

      - Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли поїзд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'єшся!

      Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньої вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. Поїзд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копiєчку.

      Раптом поїзд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi.

      - Раус! -- кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв.

      - Льос! Бiстро!

      Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав своїми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети -- ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток.

      - Де голка? -- спитав вартовий. -- Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати?

      - У мене немає голки.

      - А навiщо нитки?

      - Я швець. Люблю пантофлi робити,-- збрехав Андрiй.

      Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася.

      - Не повiсишся! -- засмiявся конвоїр i повернув клубочок Андрiєвi.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2