Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 14)

— Сто тисяч свиней! — безсило скреготав зубами Заубуш. Відірваний від імператора, втрачав усю свою силу й значення. Ставав чимось подібним до імператорських шпільманів Шальке й Рюде, яких помічано лиш тоді, коли розважали Генріха. Що? Він — барон для розваг? Ще побачимо!

Сидячи якось у каплиці, імператор і Євпраксія почули позаду сердите стукання баронової дерев'янки, голосне сопіння, вмощування на молитовній лаві. Генріх насмішкувато спитав темряву:

— Ти зважився на молитву, Заубущ?

— Сто тисяч свиней! Де мій імператор, там і я!

— Чому ж запізнився?

— Лагодив свою дерев'яну ногу.

— Я подарував тобі замість відрубаної золоту ногу.

— Вона заважка для носіння. Ще важча, ніж служба в імператора...

Шепіт злий, сухий, ніби хтось у воду попіл сипав. Імператорові завжди потрібні слухачі. Уста — це влада. Покірливість, слухняність — вуха. Слухачів йому ніколи не бракувало. Але то все — примусово. А добровільно? Мати поряд таку молоду жінку, незалежну, водночас не володіючи звичайними засобами зробити її твоєю добровільною спільницею чи бодай слухачкою. Це нестерпно й для простого чоловіка, що ж казати про імператора! Чоловіки в жінках прагнуть знайти порятунок від самотності, а знаходять самотність ще розпачливішу. Тоді йдуть від одної до другої вперто, невситимо, напомацки, наосліп, невидющо, бездумно. А коли відібрано й це? Що зостається? Що мав він, імператор? Дороги, мандри, битви — ось і все життя. Більше нічого. Все для нього визначалося словом “колись”. Ох, колись. Ще зовсім недавно. Тепер все не те й не так. Його чоловіча сутність може вилитися лише в оцих розповідях. Вилити душу, висповідатися. Ніколи не мав коло себе сповідників, гнав їх, ненавидів, а тут — мовби сам напрошувався.

Вона ж усе переводила на жарт. Про минуле? Не хочу, по хочу. Від надміру минулого люди старіють. Тоді говорити про нинішнє? Але ж нинішнього немає, воно невловиме. Чи знає імператор пояснення Алкуїна Карпові Великому при різницю в словах saeculum, aevum і tempus? Знідки знаю Алкуїна? Не марнувала часу в Кведлінбурзі. Яка людина? Як лампадка на вітрі. Що складає свободу людини? Невинність. Що таке віра? Упевненість у тому, чого не знаєш і що вважаєш чудесним. Що таке коріння? Друзі медиків і слава кухарів. Колись королі вчилися самі й примушували вчитися інших. Для імператора це й не навчання — лиш нагадування. Алкуїн писав так: “Ми розрізняємо три часи: минулий, теперішній і майбутній. Але, власне, для нас не існує теперішнього, бо ми маємо тільки минулий і майбутній. Поки я вимовляю перший склад слова, другий склад стає для мене майбутнім. Для бога ж нема ні минулого, ні майбутнього, саме теперішнє, як він сказав своєму рабові Мойсею: Ego sum, qui sum. Але, пускаючись у подальші тонкощі, легко помітити, що два слова deus aeternus (вічний бог) самі по собі не вічні, а вічне лиш те, що ними означається. Взагалі слова, якими говоримо, суть не що інше, як знаки речей, сприйманих умом, які служать для передачі нашого сприйняття іншим”.

Ця молода жінка, окрім вроди й загадковості, мала ще досить вільного часу, щоб стати мудрою, а він володів лиш одним: владою. Віддав боротьбі за владу все своє життя, не мав більше нічого, був, власне, й не самим собою, а мовби живим втіленням влади, міг говорити, невтомно й без кінця, про владу й про владу. Люди втомлюються від науки, від мудрості, від піднесеного й незвичайного, найбільше ж від непослідовності й нетривкості. Тяжіють до сталості й певності. Сталість їм обіцяє лиш сильна влада. Влада ж може бути тільки одна. Двовладдя неможливе й небажане. Тому або графська й баронська сваволя, коли немає законів і немає народу, або папа з тисячами виконавців своєї волі і об'єднаним самою вірою народом, або ж імператор, коли народ міцно збитиіі докупи державою. Але саме тоді, як молодий король Генріх змагався з саксонськими баронами, у Римі помер папа Александр II і мотлох римський викричав папою п'ятдесятилітнього Гільдебранда, миршавого сина теслі з Родоакуму. Дванадцять літ сидів цей чоловік в Латерані, тряс церквою, просунув на папський престол п'ятьох пап, тепер сам захотів потрясати світом. У голові в Григорія зродився намір створити духовну імперію. Він пересвідчився, приглядаючись пильно до світу, що людина, яка шукає правди, щоб жити в правді, прагне до якоїсь спільності, і ось тут королі й імператори пропонують їй спільноту державну. Але держави гинуть, виникають знову, вони нетривкі, їхня непостійність кидає тінь також і на володарів, а може, навпаки, бо все це опирається на хисткі засади щоденного життя з його потребами, церква ж спроможна перевищити всіх, пропонуючи для опертя безсмертну душу. Натомість державні мужі ведуть злочинний торг безсмертною душею взамін за можливості світські. Не можна отримати на сім світі нічого, що не було б відібране в когось іншого. Найбільше відібрати можна лише в того, хто володіє найбільшим. Таким був імператор Генріх, який, власне, ще не отримав корони від римського первосвященика, себто мав зватися просто — королем. Коли ще папа Александр був при смерті, Гільдебранд звелів (не-чуване досі) королеві Генріху з'явитися до Рима, щоб скласти звіт у своїй поведінці й виправдатися в звинуваченні в симонії перед трибуналом первосвященика. Обраний папою, він називається Григорієм VII, не жде затвердження імператорського. Він пише іспанським графам, що іспанська держава з давніх часів е власністю святого Петра і належить папському престолу. Він пише королеві Угорщини, що його держава є власністю святої церкви відтоді, як король Стефан передав усі права і всю владу над своєю церквою святому Петрові.

Він дозволяє французам не підкорятися своєму королю, коли король не відмовиться від злочину симонії. Він зазіхає навіть на Русь, передаючи владу над нею вигнаному Ізяславу-Дмитрію і його синові за умови, що вони стануть ленниками папи. На півдні він зав'язує дружбу з Робертом Гвіскаром і норманнами, даючи їхнім завоюванням апостольське благословення, яке мало перетворювати насильство на право, викрадення — на закон. В Італії він робить своєю прибічницею і коханкою Матільду Тосканську, багату молоду вдову, яка стане згодом прокляттям для Генріха. Він добився влади над Сардінією і Корсікою. Примусив чеського князя Яроми-ра визнати себе васалом папи. Він простягає руки до Англії, домагаючись відплати за поміч Вільгельмові Завойовнику, до Данії, Ірландії, Апулії й Калабрії, Купії і Провансу, Польщі й Далмації, Хорватії й Арагону.

Цей зловісний папа сприйняв зоднаковіння за порядок, непорушність — за рівновагу, дисципліну — за гармонію і всезагальне пригнічення — за мир.

Генріх не покорився Григорію-Гільдебранду. Він викривав у листах нечисті наміри Гільдебранда. “Твоя мисль,— писав він папі,— так зіпсована задавненим божевіллям, що ти не звертаєш уваги ні на свої діла, ні на свої слова...”

Тоді папа вдався до останнього вчинку. У соборі, вбраний в понтифікальні шати, оточений дванадцятьма прелатами, по числу апостолів, тримаючи в руках запалену свічку, він став на східцях великого вівтаря, підніс свічку в похмурій і загрозливій урочистості. Лунав повільний спів псалма, бито лиш в один берег дзвона. Під той зловісний звук папа прорік: “Владою святої трійці, священного апостольського престолу, семи соборів і всієї католицької церкви королеві германському Генріхові анафема!

Проклятий будь він з усіма, хто будь-яким способом дасть йому пораду й поміч. Проклятий хай буде в дому й на дворі, проклятий у городі й у селі, проклятий на землі й на водах.

Кожному, хто наміриться вперто суперечити вірі святого апостольського римського престолу, хай буде анафема, маранафа і хай не почитається християнином, а єретиком-прозимитом”.

По тому папа згасив свічку й кинув геть, мовби на знак, що проклятий має так згаснути в пам'яті церкви і люду.

Коли почуття провини зависає над людьми, над світом, треба кипути його на когось. Гарячкові пошуки цього спровиненого перед цілим світом — і ось папа знаходить імператора і кидає на нього прокляття. Тягар завеликий, щоб його витримав простий чоловік. Анафему проголошено було на всіх прибічників Генріха: на єпископів, графів, баронів, простих рицарів. Але папі йшлося про сили найбільші. Тому він не зупинився перед відлученням від церкви Генріха.Генріх метався, щоб скинути з себе тягар провини, як вовк — капкан. П'ятдесят п'ятий псалом: боязнь з дрожем прийшла на мене і вкрила мене тривогою.

Від Генріха відвернулися всі. Під страхом церковного відлучення боялися мати з ним справу. Ніхто не хотів помогти. Він вирішив іти до папи з жоною і п'ятилітнім сипом Конрадом узимку, за кілька днів до різдва, майже таємно, бо й не мав кому про те казати. Навіть інші відлучені, які поспішали в Італію за прощенням, не наважувалися прийняти короля в своє товариство. Генріх насилу добув засобів на дорогу. Його супроводжував тільки безногий Заубуш. Навіть шпільмани втекли від короля. Зима була незвично сувора. Починаючи вже з дня святого Мартина — від листопада аж до початку квітня по Рейну, покритому льодом, можна було ходити.

У багатьох прирейнських долинах загинули виноградники, бо вимерзло коріння лоз. На шляху до Італії Генріх святкував різдво в Бургундії в містечку Бізенцуні в графа Вільгельма, родича своєї матері, яка, до речі, відреклася від сина й сиділа в Римі коло папи Григорія. До Бургундії довелося завернути через те, що герцоги Рудольф, Вельф і Бертольд по всіх дорогах і гірських про-ходах-клузах поставили сторожу, щоб перехопити короля й потягти його в Аугсбург, де хотіли позбавити його корони. З Бізенцуна вирушив після Нового року. В містечку Цініс його зустріла теща Адельгейда Савойська зі своїм сином Амадеєм, який мав там велику силу й славу. Прийняли вони короля з честю, але згодилися пропустити через свої володіння не інакше, як за поступку їм у Італії п'яти єпископств, суміжних з їхніми землями,— плата за проводи. Після довгих переговорів, трати часу й зусиль йому насилу вдалося вмовити їх задовольнитися одною бургундською провінцією. Зима, як сказано вже, була неймовірно сувора, і Велетенські гори, через які неминуче лежав його шлях, з вершинами, схованими в хмарах, були до того вкриті снігом і льодом, що ні на коні, ні пішки без небезпеки не можна було спуститися по їхніх слизьких і урвистих крутизнах. А вже наближався день річниці його відлучення. Коли б він до того дня не звільнився від відлучення, то князі, за загальним присудом, назавжди позбавили б його королівського сану. Тому Генріх за високу платню найняв гірських провідників. То повзком, то спираючись па плечі провідників, чоловіки перебралися через обледенілі гори. Королеву з жінками, які їй слугували, посадили па волячу шкуру і спустили вниз з допомогою провідників. Коней деяких спустили, деяких просто скотили, перев'язавши їм ноги, по снігу. Багато загинуло й покалічилося, лише небагатьох вдалося переправити.

Bin подолав такі непрохіддя, що з'явився в Італії, мовби впав з неба. Чутка про це розлетілася повсюди, до нього звідусіль стали стікатися селяни, городяни, графи і єпископи, скрізь приймали його з почестями й надіями, за кілька днів довкола Генріха зібралося величезне військо, всі вважали, що король хоче скинути папу, і зраділи нагоді помститися Григорієві за безчестя, за міжусобиці, розбої й колотнечу, які він викликав в Італії.

А Григорій поспішав до Аугсбурга, щоб разом з германськими князями остаточно знищити Генріха. Його супроводжувала Матільда Тосканська, яка, довідавшись про несподіване з'явлення короля в Італії, сховала папу в своєму неприступному замку Каносса. Григорій ще не знав, чи прийшов Генріх за прощенням, чи для відплати. Заспокоїла його поява германських єпископів і мирян, відлучених від церкви. Багато з них попало в клу-зах до рук сторожі Вельфа Баварського, але дехто все ж добрався до Італії, вони знайшли папу в Каноссі і принижено, босі, у власяницях просили прощення. Папа об'явив їм, що тим, хто щиро кається і оплакує свої гріхи, в милосерді не може бути відмови, але тривалий непослух і глибоко закорінене духовне зіпсуття можуть бути винищені лише вогнем тривалого покаяння. І тому, коли вони справді покаялися, то повинні з готовністю знести очисний вогонь церковного покарання, який він прикладе для зцілення їхніх виразок, щоб легкість прощення їхньої тяжкої провини не змаловажила в їхніх очах злочинів супроти апостольського престолу.

Тоді розсадовлено єпископів по окремих келіях, заборонено говорити один з одним, дозволено мізерні порції води та їжі вечорами. На мирян накладено єпітимію відповідно з віком кожного й силами. За кілька днів папа прикликав їх до себе, зняв церковне відлучення, звелів уникати стосунків із Генріхом, поки той не покається, але всім дозволено говорити з Генріхом з метою схилити його до покаяння.

Король запросив до себе Матільду Тосканську. Ненавидів ту жінку, ще не бачивши, коли ж побачив, то зненавидів до могили. Невисока чорнява жіночка, з ляскучим голосом, уся обнизана коштовностями, говорячи, всьорбувала в себе повітря аж приахкуючи, так ніби намірялася ковтнути тебе, і Генріх, хоч який був упосліджений і хоч як залежав од Матільди, з огидою подумав, що не хотів би бути всьорбнутий оцією коротконіжкою, яка нагадувала маленького собачку. Його врятувало тільки те, що Матільда страшенно радувалася своїй значливості й хотіла бути посередницею між двома наймогутнішими чоловіками в Європі. Може, за нею стояли цілі тисячоліття, може... Вона згодилася помогти Генріху, і він послав з нею до папи свою тещу з сином, маркграфа Еццо, батька ворожого йому Вельфа Баварського й абата Клюнійського з просьбою звільнити його від церковного відлучення і не вірити німецьким князям, які возводять на нього звинувачення більше від заздрощів, аніж від справедливості.

Папа сказав, що без звинувачів справу розглядати негоже, тому ліпше королеві в призначений час, на стрітення богородиці, з'явитися в Аугсбург, і там він, Григорій, після розгляду справи обох сторін, без ненависті й упередження, відокремивши праве від неправого, згідно з церковними законами винесе свій безпристрасний присуд.

Посли нагадували про те, що минав річниця відлучення: “Король найвище в світі цінує думку папи й упевнений, що папа — невблаганний каратель неправди і непідкупний захисник правди, а незабаром настане рік його відлучення, імперські ж князі тільки того й ждуть, щоби на випадок, коли він не буде звільнений від відлучення до того строку, оголосити його, згідно з імперськими законами, негідним королівського сану і надалі не приймати від нього ніяких виправдань”.

Папа довго не поступався. Тоді сказав: “Коли він справді покаявся в своєму вчинку, то хай передасть нам на доказ щирості свого каяття корону і всі інші знаки королівського сану і в покару за свій злочин хай об'явить сам себе негідним королівського звання”.

Посланці попросили справедливості, не ламати тростинки приломленої, папа нарешті дозволив Генріхові з'явитися в Каноссу, коли той принесе щире каяття.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2