Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 19)

Заубуш вилаявся зло й коротко, гукнув своїх рицарів і повів Журила до палацу, де вже давно тривала весільна учта, десята чи п'ятнадцята після вінчання в Кельні — хто там міг полічити.

Серед гамору, тяжких випарів, тісняви й штовханини вони внерто пробиралися повз бічні столи, поминали п'яних, розкричаних, ненажерливих, уникали масних рук, пожадливих жіночих поглядів, спрямованих на Журила, відкидали чобітьми псів, які крутилися під ногами, безжально топтали забруднене до краю червоне сукно, що ним встелено було підлогу в залі, йшли мовчки, з належною урочистістю. За Заубушем і Журилом несено важкі скрині з подарунками від київського великого князя, ніхто не міг збагнути, що то за люди, з чим вони пробираються до імператорського столу; хто пробував розпитувати, не отримував у відповідь нічого, окрім зневаги, хто ставав на шляху, усувався безжально й швидко залізною рукою Заубуша й веселим плечем Журила, од якого так усе й одскакувало. І ось так вони стали перед імператорським столом саме тоді, як подано дев'яту переміну, їству дев'ятую — лебедятину, Генріхові і Євпраксії поставлено на золотих підносах двох лебедів — білого й чорного, із золотими коронами на головах, імператриця мала тепер золотим ножем розрізати лебедя, і вона простягла руку за ножем, але руку не праву, а ліву, бо розгубилася від того, що побачила перед собою, по той бік столу. Сяйнуло їй не золотисте волосся, розсипане до самих плечей, вдарило в очі не барвою зеленої трави, скаламутився світ не від погляду на юнака, що стояв поряд з Заубушем, ні! — відкрилося їй зненацька те, про іцо мовби забула, що відтручувала від себе, відганяла в найглухіші закутки пам'яті й розуму: є світ молодий і прекрасний і вона теж молода й прекрасна і повинна б належати такому світові, як і сама, і ніхто не може сказати, чому опинилася серед оцих зужитих, старих, нахабно-безсилих людей, навіщо всі проводи, зустрічі, переїзди, повітання, гуки й крики, обжирання до розпуки, пиятики, розкричані роти, розбігані очі, купи самоцвітів, оберемки золота, гори дорогих тканин, нащо все, коли немає найдорожчого — молодості, юності, свіжості, справжньої краси!.. Підкотилося їй щось під серце, затьмарилися очі, ліва рука з золотим ножем прокреслила непевне півколо в повітрі, ніж креснув по правій руці, на білій шкірі краплисте виступило червоне... Імператор, який з неприхованим гнівом дивився на Заубуша, тепер поглянув на руку імператриці, не встиг нічого сказати, бо поглянули на кров ще й інші, пролунало слово “кров!”, ударив розпачливий вигук:

— Кров на імператриці!

— Кров!

Вискакували з-за столів, перевертали столи, розмахували зброєю, кричали погрозливо й розпачливо, усе змішалося, усе завирувало, а коло імператорського столу спокійно стояли посли. Імператор ще сидів, розгублено спостерігаючи, як збільшуються червоні краплі на порізаній руці імператриці, а Євпраксія, не відчуваючи болю, забувши про все на світі, дивилася на отого золотоволосого, у зеленому, як молода трава, одязі, самими губами вимовляла:

— Журило!..

Журило, забувши про застереження Заубуша, й собі розтулив був уста й вимовив навіть “Пра...”, але вчасно схаменувся й замовк.

Заубуш усміхався мстиво й зловісно.

— Дозволь, імператоре,— пересилюючи гамір і гук, ламаючи звичай, за яким не мав права говорити першим, викрикнув він і вдав, ніби хоче впасти на коліно, для чого відкинув убік дерев'янку й змахнув руками.

Генріх недбало стримав його, аж тоді спам'ятався, відірвав від своєї тканої золотом сорочки шмат і приклав його до рани Адельгейди.

Тканина була цупка, золоті ниті дряпали ніжну шкіру, кров проступила й на руку Генріхові, Євпраксія ж не зворухнулася...

ЛІТОПИС ДРІБ'ЯЗКОВІСТЬ

“Звернути увагу на те, щоб жеребець ніяким чином не застоювався на місці і через те не псувався Коли ж виявиться жеребець непридатний або старий, то дати нам знати про те завчасно, перш ніж настане час випускати кобил”.

Із Капітулярія Карла Великого

De villis” — про маєтки. VIII ст.

ПРОЗРІННЯ

Прозріння було запізніле, недоречне й марне. У Кведлінбурзі шість років жила мовби в якомусь напівсні, серед бурмотіння молитов, старовинних текстів, безглуздих переляків, легенд, недомовок, натяків, пліток, усе довкола було безнадійно старе, усе в спогадах про минувшину, про святих, імператорів, абатис, втрачені надії, затруте життя. Знала, що вродлива, і більше нічого. “Заглибся в себе і дивись без кінця. Відкинь усе, що надмірне, випростуй усе, що викривлене, освіти все, що затемнене, та невпинно дбай про те, щоб усе це стало єдиним сяйвом краси. І ні на мить не переставай різьбити свою статую, аж поки не побачиш у ній досконалість доброти...”

Їй судилося стільки смутку з дитинства, що всі ті шість років жахного думання про неминуче повернення до маркграфа намагалася відкидати від себе дрібні клопоти щоденності, жила своєю ніжністю, своєю вродою, тією всемогутньою силою життя, яка намножувалася в ній а кожним новим днем і мала пролитися рясним дощем нестримно й щедро. Здушене каменем життя вибухає з силою ще більшою. Так замок, складений з брил дикого каміння, мертво-неприступний, тяжкий, як ночі, однаково заростає зелом, задавлюеться, задушується зеленим тінявим світом, непереможним і всесильним. За нею стояли віки, несхитна сила життя, незнищенність плодючості й проростання, чужі тимчасовому дріб'язкові клопотів і метушні Тому так легко й охоче пішла назустріч Генріхові, бо за тим, здавалося, стоїть цілий світ. Станеш імператрицею — ощасливиш світ...

Не помітила вичерпаності Генріхової, його передчасних старощів, не знала, що входить по саму шию в мертві води високих державних клопотів, де для людських пристрастей немає ні місця, ні часу, ні снаги. Стала жоною імператора, лякливо, палаючи від сорому, ждала, коли він зробить її жінкою, ждала тої хвилини, коли залишаться вони наодинці, двоє в цілому світі, і все зникне, лиш вони двоє зостануться; земля, небо, води слугуватимуть лиш для них, цвістимуть сади й співатимуть птахи, і небесні сфери звучатимуть для них, і він скаже їй:

“Юна красуне, мудре створіння, богом сотворена в такій небаченій красі! Звідки в тебе такі чудові очі? Хто вклаа у них цей погляд, що викликає любов? Хто оточив їх небесними віями? Хто дав тобі такі гарні руки? Де взяла ти рожеві устоньки і чи твої се ніжні пальчики? Хто накреслив цю білу шию і стрункий ряд зубів? Звідки в тебе цей небесний голос? Скажи, бо я прийшов сюди лише для того, щоб дізнатися про це і, дізнавшись, полишити тебе в спокої”.

Вона не захоче того спокою, вона скаже йому: “Груди мої ніжні, скромні, їхня біла шкіра не знає плям, на них два солодкі духмяні яблука, вони зірвані з дерева життя, що стоїть посеред раю... Я обперезана Задоволенням, Чистотою і Ніжністю. Ніжність простерла прозору, як кристал, одежу. Там обитає Непорочність в золотій блискучій гірлянді неторканості. Вона лякається, коли говорять про неї...”

Він не говоритиме нічого, а коли й говоритиме, то тахо, щоб не сполохати Непорочності, між ними виникне прекрасна війна, яка увінчається ще прекраснішим миром, освяченим Еротом.

Маленький товстопузий божок пустотливо підняв руки в натягав на них крильця, а крильця його нагадували чомусь закучерявлене зелене листя, буйно-вічне й загадкове. Стріла впала додолу, божок наступив на неї ніжкою. Невже йому не муляє?

...Їхали через усю Германію, гриміли повітання, ночі виищувалися в учтах, імператорові й імператриці стелили під ноги червоне сукно, у кам'яних соборах виспівували молитви, рицарі виблискували залізом, зеленіли ліси; усе буао так, як гадалося, окрім того потаємного, стидкого, даного людям, аби відчували в собі поряд із богом ще й звіриний світ, поєднували непоєднане, не надаючи переваги ні тому, ні другому, лякаючись однобокості, прагнуча до високої досконалості живого.

Не було, не було, не було. Ні спроб, ні натяків, ні виправдань, ні обіцянь. День, другий, десятий... Імператор не знав ні її одягання, ні роздягання. Він був увесь створений лиш для пишноти, нічим не наповненої, пустої, безглуздої і, виходить, непотрібної.

І тоді настало прозріння. Побачила перед імператорським столом Журила, вмить упізнала його, хоч минуло так багато років для їхнього короткого ще життя, зродилися в ній усі спогади, усе дитяче, вічно молоде, давні, навіки втрачені світи поверталися до неї в помахах пташиних крил, у лоскоті трав, у ярінні сонця. І те зелене київське сонце, що вдарило їй в очі від Журила, висвітило всі старощі й занепад довколишнього люду, імператора, єпископів, графів, баронів, рицарів. Вирізнилися в ньому лиш Журило та старший син імператорів Конрад, несміливий і уважливий до неї всі ті дні, зневажуваний імператором, погірдливо не зауважуваний чомусь нею. Як могла вона бути такою сліпою? Як не помічала отої блідості імператорової, отої майже мертвої шкіри на його обличчі, отого рудявого заросту, запалих грудей, різкого, неприємного голосу, хижо-безсилих зблисків очей? І чи муж він їй, чи вони лиш жертви якоїсь безглуздої гри, затіяної не знати ким і не знати навіщо?

Імператор ще день-два тому хвалився перед нею соборами в Майнці й Шпеєрі. Привчений до думок про вічність, він ненавидів усе, що не з каменю, а вона дивилася на той сірий камінь і здавалося, ніби лежить він там спервовіку, як і вся ця земля, що не знає молодості, весняного вітру, незайманості, дикого захвату волі. Камінь ще лиш кладеться в абсиду, підмиту водами Рейну, а вже старий, і споруда мовби тисячолітня, і все довкола одряхліле. А вона ж, мов земля її рідна, молода, розкута, їй так хочеться жити, вона рветься з цієї закутості, з цих кам'яних стисків. Станеш імператрицею — ощасливиш світ... Чи можна ощасливити камінь? Над ним можна лише підвестися: вирвавшись з-під його влади, злетіти, визволитися, розпростерти крила-руки.

Вона змахнула руками, блиснув золотий ніж, пролилася її молода червона кров.

Подія, сказано вже, збурила всю учту. В отому ненавмисному пораненні — та ще, зауважмо, правої руки лівою — вчувався недвозначний натяк на щось гріховне й приховане. Може, нетерплячка, невдоволення, обурення, подив, відчай, коли жінка хоче привернути до себе увагу, нагадати про себе, виказати палкість своєї крові.

Бо ж пішов уже розголос про те, що імператор не був з імператрицею в ложниці, пе сповнив свого мужського призначення, не приборкав, отже, цієї молодої і, як видно, вельми норовистої руської кобилиці.

Тому й вибухнули в крикові рицарі, барони, єпископи, графи. Не могли перенести такого виклику їхній мужській гідності — германська раса була загрожена, поганьблено найвищі святощі, десятиденна імператриця з одного лиш скинення оком закохується в прийшлого варвара в зеленому строї, не лякається виказати своє захоплення, забувши про те, що поряд із нею сам імператор!.. Ясна річ, е святощі недоторканні, імператриця так само належить тепер до святощів, хоч дехто й не визнає справжності коронування, бо ж архієпископ Гартвіг відлучений на соборі церковних сановників, ворожих імператорові. Але кара повинна впасти неминуче, і хай вона впаде на голову отого молодого варвара!

Ревли, репетували, тупотіли, домагалися! Хрипкі хрестоносці півночі, рицарі завошивлені, байстрюки безіменні, виверти безкорінні, харпаки забезпечені. Перевертали столи, відкидали важкі дубові дошки, вимахували мечами, хряпали об підлогу посудом.

Пролилася кров імператорська, тож повинна пролитися й ще чиясь!

Генріх гамував Євпраксії кров і не міг погамувати. Тоді підвівся повільно й загрозливо, став над ревищем баронів, з обличчям, набряклим від влади й погорди. Стояв мовчки, без руху, поки все втихло. Імператор сів, кивнув послам, щоб говорили, почувся голос Заубуша:

— Імператоре, я привів твоє посольство з Киева. І молодий дзвінкий голос руського дружинника:

— Посли від великого князя київського Всеволода! І не було ніякої кари, не було винних, нічого не сталося. Сприйнято належно благословення князя Всеволода, приймано дари, послам дано стільці, виказавши найвищу честь; навіть Журина, яка пробилася до імператорського столу звідкілясь, не насмілилася порушити урочистий спокій хвилини, стояла збоку, дивилася на свого сипа, все в ній билося й співало, мала б умерти від радості, але не вмирала, не крикнула, не забилася в радісному плачі, здолала в собі любов, горе й надію.

Імператор був радий нагоді відвернути увагу від того, що сталося, прийомом послів, віддався церемонії з незвичною для нього ретельністю і, сказати б, запопадливістю.

Він найперший з усіх знав, що колись має настати те, що розблисло ось тут яскравими краплями Адельгейдиної крові, відмахувався від неминучості, намагався замінити пишнотою і державними радощами ту радість, якої замінити нікому й нічим не дано. Можеш мати владу над щонайбільшою країною, але зупиняєшся безрадний перед однією людиною. Особливо болісне безсилля перед жінкою. Вона стає страшнішою за найчисленніше військо. Військо можна розбити — жінку ніколи. Мабуть, він відчував це ще змолоду, кидаючись на жінок жадібно й невситимо. Найвродливіші жони імперії дарували йому свої розкоші, але запекле змагання за владу забирало щодалі більше сил, і він зненацька відчув, що більше розполови-нюватися незмога. Настало вичерпання, доводилося зосередитися на одному. Він вибрав владу, бо вища за повноту життя й усміх жони гідність володаря. Можна б сказати так: розкоші короткочасні, гідність вічна. Тіло стало для нього мерзким і страшним, а дух, поранений владою, конав і здригався і в судомах своїх прагнув довершення чи то найтяжчого злочину, а чи найбільшої зухвалості. Творячи велике, спускаєш з припону диких коней сваволі, і вони розтрощують колісницю світу, і тоді настав пітьма, якої вже несила побороти, відкривається скриня Пандори, вилітають з неї демони руйнувань, донищують залишки життя в тобі самому. Що таке людина? Він вважав, що то прекрасна суміш звіра й бога в одній іпостасі. Бог стримує звіра, дух облагороджує тіло. Коли всі молоді звірі полишили його, Генріх не мав потреби стримувати своє тіло. Лишався бог, а що в нім для чоловіка? І ось прийшла ця юна руська княжна, і Генріхові видалося, ніби все повертається: радощі дня, смак поцілунку, голоси світу, барви життя. Ще світить йому сонце! І не треба більше виправдань перед самим собою, бо коли вимушений будеш виправдуватися ще й перед світом, тоді кінець, бо світ безжальний і не простить тобі одної невзятої жінки навіть тоді, коли ти завоював усі його кріпості, замки й святощі.

Спалах був короткочасний, його вистачило тільки на те, щоб Генріх наважився обрати собі нову імператрицю. Вже після заручин знов відчув, як занепадає його природа. Ще сподівався на чудо, на літо, на щедроти життя, йшов до весілля вперто, наосліп, відіслав навіки від себе єдиного свідка своїх молодечих нестримностей і свого нинішнього пониження — Заубуша, і нічого! Лякався своєї жони, не лягав з нею в шлюбне ложе, не мав надії лягти, а тепер, коли вона перед усіма поглядами вдарила себе ножем, боявся поглянути на неї, щось спитати, обмінятися бодай словом.

Порятунок шукав там, де зазнав найбільшої поразки:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2