Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 20)

у послах, у Заубуша, в тому дивної вроди руському, в учтуванні невтримному, безмірному, дикому, до самого ранку. Імператриця не витримала, її відведено в приготовану шлюбну постіль, а він ще лишався зі своїми баронами, він хотів бодай чимось прилучитися до чоловічого світу, виказати свою силу й бравість; коли ж під ранок звалився сп'янілий і вичерпаний, то відведено його вже й не в імператорську ложницю, бо впирався і погрожував карами тим, хто б насмілився турбувати й будити Адельгейду.

Спав чи й не спав у п'яному запамороченні. Видавалося йому, ніби тримає в обіймах могутню жінку, жінка стогне від солодких захватів, стогне знесилено, рве йому серце своїм стогнанням, сповнює всього розкошами й гордістю за його чоловічу силу... Обливаючись потом безсилля, мало не вмираючи, він прокинувся, не міг збагнути, де й що з ним, згадав жінку, яку мовби ще тримав у обіймах, подумав, що то був сон, але знову виразно вчулися йому солодкі стогони, невгавні, настирливі, болісні, він зірвався на ноги, метнувся по палаті, підбіг до вузького високого вікна, визирнув у залите сонцем замкове подвір'я, ковзнув каламутними очима по кам'яних карнизах, весь затіпався від шаленства. Під вікном двоє голубів захлиналися від любовних стогонів, милувалися, струшували пір'ям. І під його вікном, і далі, й нижче, на всіх виступах, на кам'яних виріжках вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотіли, захлиналися від повноти щастя.

— Заубуш! Барон! — заревів імператор так, ніби барон не відлучався від нього й на день, ніби не їздив десь цілого півроку, ніби й не було наміру спровадити його від себе назавжди.

І той, мов вірний пес, який простив усе своєму хазяїнові тільки за те, що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у глибині палацу, застукотів по кам'яній підлозі своєю дерев'янкою.

— Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величність імператора?

— Лучників! — побілілими очима втупився в нього Генріх, щойно Заубуш з'явився в дверях.— Розставити в замковому дворі, па мурах, на вежах лучників і щоб стріляли голубів, щоб вибили до єдиного. І довкола палацу, і в Бамберзі, і скрізь, де буду! Бити цих тварюк, цих жирних, гидких, ворожих...

Барон підшкутильгав до вікна, визирнув, прислухався, усе зрозумів.

— Вони не варті печеної воші, ці голуби, імператоре.

— Перебити всіх. І щоб не прилітав сюди жоден! Тримати лучників з напнутими тятивами. Таке веління!

Імператриця, відсвіжена після сну, блукала по палацових покоях серед розісланих людей, серед безладдя й ванедбаності. Вона ввійшла туди, де були імператор і Заубуш, стала в дверях, не помічена ними, почула останні слова Генріха, мовчки пішла до вікна, визирнула так само, як перед цим імператор і Заубуш, сказала ні до кого:

— На вікнах сідають янголи і їх гріх проганяти... Барон передбачливо зник. Генріх ніяк не міг втямити, звідки взялася тут Адельгейда.

— Адельгейдо...— пробурмотів змішано.

— Як вам спалося, імператоре? — спитала вона ласкаво.

— Імператор не спить, він і вночі виконує свій обов'язок...

— Перед ким? — поцікавилася вона тепер уже лукаво...

— Перед державою.

— Це тяжко?

— Вельми.

— А перед життям? Він не зрозумів.

— Що — перед життям?

— Сповнення обов'язків перед життям, я хотіла сказати.

— А що таке життя? — сердито спитав він.

— Життя — це повнота часів. Повнота всього сущого. Радість.

— Радість — це влада.

— Яка ж радість од влади? Сама лиш утома.

Він поглянув на неї стривожено. Звідки вона знав? Вгадала чи вже все збагнула?

— Життя само по собі не варте нічого,— пробурмотів.— Вартість надається йому змістом діянь, наповненості високим.

Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе, нечутно пропливла од дверей до вікна, у білій довгій сорочці, а горностаями на плечах, дитина й імператриця, ніжність і мудрість.

— Чи люди знають те, що трава про землю, птах про небо. і звір про безмір самотності? — прошепотіла гірко й відчаєно і зникла, зоставивши імператора в його безсилій розгубленості.

ЛІТОПИС ПУСТІ РОКИ

Коли тебе дванадцятилітньою вивезено з рідної землі, кинуто в ці мокрі гори, позбавлено надій, доведено до розпачу, коли ти, здавалося, назавжди загубилася в горах і коли зненацька доля порятувала тебе від забуття і! підняла на ту височінь, з якої можна б озирнутися назад, то що побачиш там? Для тебе — пусті роки, дні без подій, змарнований час, а для людей? Прісне слово “Європа” не давало тобі нічого, але було ще червоне слово “Русь”, був зелений Київ, було незабутнє, навіки втрачене, а тепер мовби знов віднайдене з прибуттям посольства з Києва, від її отця Всеволода.

Літописець руський, не маючи що сказати про деякі роки, писатиме так: “У літо 6429. У літо 6430. У літо 6431. У літо 6432. У літо 6433. У літо 6434. У літо 6435. У літо 6436. У літо 6542. У літо 6543”. І ніяких подій. Нічого. Пусті роки... Ріки виходили з берегів, нещадно палило сонце, голод стояв у землі, мор налітав, мерли люди, горіли села й городи, плакали матері над убитими синами — для літописця то все були пусті роки, бо не зачіпало ні князів, ні єпископів, ні пресвітерів, ні бояр та воєвод.

Для Євпраксії шість років життя в Германії теж видавалися пустими. Не знала ні нещасть, ні радощів свого люду, не заглиблювалася в те, що відбувалося довкола, замикалася в своєму власному лихові, страждала сама і вважала, що мав би страждати цілий світ, отож роки ці могли б ще зватися роками страждань.

Та ось прибуло посольство з Києва, приїхав Журило, з яким колись збирали квіти, ловили метеликів, слухали про чеберяйчиків, лякалися темряви, бігали по таємничих закутках Красного двору, спорудженого в Києві князем Всеволодом, а тепер Журило — дружинник і посол князя Всеволода, він з Києва, він був там усі шість літ, він знає все і може розповісти, заповнити оту шестилітню пустоту, зносити яку вже незмога.

І Журила покликано до імператриці.

Імператорський двір лишався в Бамберзі, про який у хроніках лишиться єдина згадка, що імператор по представленню своєї жони і єпископів Рупрехта Бамберзького й Удальріха Ейхштадського дарував маєтки міністеріалу Бамберзької церкви Майнгеру. Більше нічого. Ще не було ворожнечі між Євпраксією і Генріхом, ще не втрачено сподівань. Двір, як і належалося, розподілявся на дві частини, розполовинювався, чоловіче — до імператора, жіноче — до імператриці; розполовиненість була вигідна Генріху, несла кривду й невдоволеність для молодої імператриці, але зрештою й вона теж мала з цього якусь користь, могла зосередитися на минулому, минуле ж, як відомо, завжди наявне і корисне людині тим, що з ним легко можна поєднати своє горе.

Так було покликано до імператриці Журила.

Була там Журина, яка при всіх не наважувалася підійти до сина, виказати своє материнство, були двірські дами, які щосили наставляли вуха, поглинали слова, погляди, щонайменші рухи, намагаючись вловити бодай натяк на щось гріховне між імператрицею і цим молодим, дивно вродливим варваром, від одного скинення оком на якого Адельгейда врізала собі руку.

Нічого не зрозуміли, нічого не зауважили, нічого не вловили.

Відстань, холод, урочистість.

Імператриця сиділа на високому стільці, що мав слугувати за трон, двірські дами тулилися внизу на переносних ремінних стільчиках, Журилові стільця не подано, хоч послові такого великого володаря, як київський князь, і належалася висока честь сидіння навіть перед імператором. Перед імператором, та не перед імператрицею. Перед сановною жінкою мали стояти всі чоловіки.

Журило стояв весело, безтурботно, пересмикував широкими плечима, струшував своїм пишним волоссям, дивувався: невже ота холодна, неприступна молода жінка в золотій короні — то Євпраксія, Пракся, з якою він... Гай-гай, ліпше не згадувати, а мовчати й казати лише те, що від нього хочуть почути.

— Що казати? — питав майже нахабно, розбещений уважливістю київських жон.

Аби ж то Євпраксія знала, про що питати. Зате знав Журило. Раз княжна, то й треба їй про князів. Про братів її, та отця, та дядьків, та матір, та пресвітерів, та... Ну, то ось... Тоді, як вона поїхала сюди, з греків прибіг у Тмуторокань Олег Святославович, кинув у поруб братів Ростиславовичів — Давида й Володаря, посік козарів, які запроторили його до ромеїв, Ростиславовичів випустив, засів у Тмуторокані. Ростиславовичі ж кинулися на Русь, вигнали з Володимира Ярополка Ізяславовича, той прибіг до князя Всеволода просити помочі, великий князь послав сина свого Володимира Мономаха з дружиною, вигнали Ростиславовичів й посадовили знов Ярополка у Володимирі. Тоді й він, Журило, ходив з дружиною. А через рік Ярополк, піддавшись злим намовам, пішов супроти самого великого князя Всеволода, і знов послано до Лучеська молодого князя Мономаха, і знов Журило ходив туди з дружиною, Ярополк утік до ляхів, а вони взяли Лучеськ, і матір Ярополкову Гертруду, і жону його Ірину, і дружину привели до Києва в полон, чи що. Ще рік минув, Ярополк прийшов і став миритися з Всеволодом. Знов дано йому Лучеськ, а Мономах повернувся до Чернігова. Та не вгамувався Ярополк, пішов на Звенигород, а в путі, коли спав він на возі, набіг на нього якийсь Нерадець, увігнав йому в серце меч і втік, що ніхто й не стямився. Скочив Ярополк, вирвав із рани меч, закричав розпачливо: “Ох, ти ж мене, вороже, доконав!” І вмер. Ну, привезли його до Києва, поклали в раку мармурову в церкві святого Петра, яку сам воздвиг по намові своєї матері Гертруди, що молилася римській церкві святого Петра. Ото й усе.

Тоді приїхали посли аж з самого Рима чи там звідки до князя Всеволода й митрополита Іоанна. Митрополит послів не прийняв, посварився й зі самим князем Всеволодом і вмер, а був, кажуть, вельми вчений. Після того Янка, княжна й ігуменя Андріївського монастиря, пішла в греки й привезла звідти нового митрополита Іоанна-скопця. Кажуть, невчений і дурний, та він, Журило, уже того не знає, бо тут прибули посли від імператора і йому звелено їхати з ними сюди.

Ні про матір Аниу, ні про рідного брата Ростислава, ні про Київ, ні про Красний двір, ні про те, що знали тільки вони двое шість літ тому, ні про чеберяйчиків...

Євпраксія не сміла питати, Журило не смів казати. І Холод, відчуженість, нездоланна відстань.

Лише вирвавшись з холодної палати, зітхнувши й розправивши плечі, не відчуваючи на собі гострих поглядів двірських дам, закричить Журило своїй матері про те, що Євпраксія нещасна, що він не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до...

А Журина покладе йому руку на голову, скаже тихо й болісно:

— Ну, що ти ото, дитино моя! А князь?

— То я вернуся в Київ, скажу князеві Всеволоду, а тоді знов прискочу й вивезу Євпраксію з цієї землі!

Журина мовчки всміхалася на такі нерозважливі крики свого хлопчика, бо й так знала: нічого не буде. І цей рік буде занесено в пусті роки, а коли й настануть наповнені, то ще й не знати, чим вони повнитимуться: щастям чи лихом.

І про це не буде нічого ні в літописах, ні в хроніках, лиш темні натяки і невиразні згадки.

ПОРОЗУМІННЯ

Знов були наодинці, але тепер уже не випадково, а на вимогу імператора зійшлися в тронному залі бамберзького палацу; входили туди мовби дві розсварені держави, до самих дверей кожного з них супроводжували наближені, які мали зостатися за порогом, бо таке було найвище веління. Імператор бажав мати розмову з імператрицею. Про що? Кому ж те знати?

Був увесь у чорному, як колись у Кведлінбурзі, високий, худий, золотий ланцюг теліпався йому на віЇалих грудях, як нашийник на ловецькому псові, не сідав на троні, бігав з кінця в кінець безмежного похмурого залу, Євпраксія стояла, стежила за ним самими очима, була спокійна й, сказати б, байдужа.

— Ми затрималися в Бамберзі, бо я ждав вістей з Італії,— почав імператор, не дивлячись на свою жону, голос мав особливо різкий і уривчастий.

Євпраксія мовчала. Вісті з Італії не обходили її. Нізвідки не ждала вістей.

— Я отримав вісті і не можу сказати, що вони надто втішні. Я сподівався...

Генріх став, видивився на Євпраксію, вона лишалася так само байдужою. Усе в ній умерло до цього чоловіка, не народившись. Чого йому ще треба від неї? Імператор вловив її настрій, змінив напрямок розмови.

— Київський цар, ваш отець, у грамотах до мене просить, аби ви па свій розсуд могли розпоряджатися його послами. Ви можете лишити їх собі для прислуги, можете відіслати назад до Києва. Він вважає, що вам приємно буде мати коло себе слов'янські душі. До того ж він послав молодих. Кажуть, він кохається в молодих. Так само, як і ви.

— А також ви, імператоре,— додала Євпраксія.

— Я? — здивувався Генріх.— Хіба то я порізав собі руку на учті, забачивши молоду жону?

— Ви мене вибрали імператрицею, а я не належу до старих. Може, занадто молода.

Їй хотілось сказати: “Обурливо молода й неторкана”, але вона стрималася, тільки метнула на нього погляд, ковзнула по ньому своїми сірими очима, від погляду яких у іншого чоловіка зайшлося б серце, а Генріх тільки зціпив зуби і швидше забігав з кінця в кінець залу.

— У київського царя, як мені сказано, злочинна пристрасть до молодих...

— Вас це не має турбувати.

— Ну, так, але ви його донька.

— Я імператриця германська.

— Саме тому... Ви обманули мене, імператора...

— Може, ви помиляєтесь?

— Саме так, саме так... Я вважав, що в ваших жилах тече кров грецьких імператорів...

— Я цього не казала нікому...

— Так, але я вважав...

— Треба було спитати мене.

— Є речі, про які не питають. Відомо було, що руський цар одружений з грецькою царівною. Але ніхто не знав про те, що вона вмерла і що він узяв собі в жони дівчину з підлого роду...

— З простого...

— Однаково.

— Не для мене.

— То ось: я жорстоко обманувся.

— Ви можете оголосити новий маніфест. Скасувати свій попередній і закликати люд молитися за якусь нову імператрицю. З грецькою кров'ю в жилах. Сподіваюся, ви вже знайшли таку?

— Я сподівався на поєднання церков, вже й у цьому мені відмовлено. Київська церква відкинула руку церкви римської.

— Нічим не можу зарадити. Навіть не розрізняю церкви нашої і вашої.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2