Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 21)

— Розрізняти — справа кліра. Але для держави... Колись імператор лангобардів Теодоріх у листі до короля франків Клодовея казав, що бог з'єднує королів святими узами родинності для того, щоб на їхніх миролюбних взаєминах заснувати бажаний спокій народів. Бо лиш те святе, що не може бути порушене ніякою ворожнечею. Королі родичаються для того, щоб народи, розділені між собою, могли мати єдину волю і щоб через ці узи, як провідника згоди, об'єдналися думи народів.

— Уже чула про долі держави. Хотіла б почути про себе.

— Я сказав.

— Хочете почути й від мене?

Генріх знову став, дивився на неї насторожено, майже злякано. У ній билася юність, якій немає кінця.

— Про що?

— Про вас.

— Імператор може говорити лише про державу. Про владу. Більше ні про що.

Їй хотілося закричати: А Кведлінбург!” Закусила губи, стиснула руки. Винні погреби Кведлінбурзького абатства. Сірі круглобокі бочки, вузький прохід між ними, вино наточується просто в келихи — і келих об келих. Чи згодна стати імператрицею? Так. А потім крипта святого Віперта, капелан, вузьконосий абат Бодо. Чи згодна, чи згодні обоє? Так, так. І келих об келих. А свідком — сонце, що сідав за горами. І це все для неї: сонце, вино, крипта, голос капелана і його голос. Він вище гір, лісів, неба, дощів, громів. Бо те було вічно й буде. А він — лиш раз на світі. Не було й не буде. Тільки е. Колись був малий, як і вона, міг зливатися з травами, з листям забувати в обіймах весь світ, тепер піднявся над усім, мов небожитель. Імператор, і вона, імператриця. Станеш імператрицею — ощасливиш світ... Пам'ятала кожний міцний потиск його руки, кожне слово, вимовлене з затаєним смислом, кожний погляд, подарований їй. Мала б тенер спитати його: де те все? Навіщо було? І чи було? Спитала інше:

— У тій державі яке мені місце?

— Ви — імператриця. Матимете свій двір. Своїх наближених. Усе, що треба. Владу. Сказав уже про київських людей. Ви можете вибрати з них. Того, у зеленому, коли захочете. Може, стольником?

— Тоді вже спальником! — вона засміялася.— Хочу Журила моїм спальником!

Вона вже відчувала, як можна помститися, помститися найдошкульніше. Генріх, пометавшись ще по залі, присів на краєчок трону, стомлено перегнувся наперед, дивився собі на ноги. Мовби вперше зауважив, які вони в нього довгі й тонкі. Ніби й не імператорські ноги, а конячі чи оленячі. Бо в імператора повинні мати належну повноту, круглість, стійкість. А в нього ніби в хлопчиська. На жаль, самі лиш ноги. Бо згодився б заради цієї жінки стати хлопчиськом, тим безпутним юнаком, для якого колись ридання збезчещених жінок були мов дощ па спраглу ниву. Вчувалися тоді в них ридання цілого світу. Бо коли ще не владен над світом, упокори бодай одну жінку. Так велося спервовіку.

Тепер володів імперією, жінкою ж заволодіти не міг, відмовлено йому в тім, на що здатен найостанніший чоловік у його державі. Що він міг сказати цій жінці? І чому мав казати, виправдовуватися, переконувати? Його володарювання харчувалося натовпами. Не займався ніколи окремими людьми. Переконувати й умовляти кожного зокрема — то занадто обтяжливе і загайливо. І людям, помітив, так само подобалося згуртування, збирання докупи, аби відчувати свою велич, численність, огром, при якому кожен може розчинитися, зникнути з очей, ухилитися від гніву, від кари, від загребущих рук володаря. Він збирав натовпи, вів їх за собою. Проти баронів, проти папи. Селяни йшли в похід не більше, як на сорок днів, бо їх ждало поле. П'ятниця, субота, неділя відводилися для молитов. Коли ж воювати? Як запобігти розпорошенню люду? Збирав для військових оглядів, повітань, шумували стяги, гарцювали коні, ревли труби. Збирав люд у соборах, скупчував його, збивав докупи, ие давав розпорошитися, прагнув перемог, не думав про поразки, власне тіло сприймалося ним як його міць і влада. Поразка означала смерть. Тільки перемоги, скрізь і завжди! І ось поразка тіла, але дух не зломлено, і сонце світить, і треба жити далі й перемагати знов! Він не може зносити невдач і повинен шукати нових шляхів для успіхів. Так знайшов Адельгейду. Самою долею... Він сказав уголос:

— Самою  долею  визначено...  Ви — імператриця... Я зробив вас нею.

Вона засміялась здалеку, невловима, непідвладна його

словам.

— Доля може зробити імператрицею. А жоною? Генріх знов заціпенів на своєму незручному сідалі. Думки билися йому в голові безладно й гарячкове. Він вівся з нею недоладно. Утікав ночами з імператорської ложниці — сором і ганьба. Що мені й тобі, жоно? Ще не настав мій час. Треба б інакше. Вона ж дівчина. Зовсім юна. Непорочна. Віргіна. Не піддалася Кведлінбурзькому зіпсуттю. І кров. Образив її. Не мае в собі крові грецьких імператорів, зате має кров руських царів. Він сам імператор ще тільки в третьому коліні. Його дід, Конрад, перш ніж став імператором, був звичайним маркграфом, до того ж неписьменним. Тому барони й викричали його імператором, сподіваючись, що дурним легше крутитимуть. А в неї — триста чи й тисяча років тривання царського роду. І руська імперія не має меж. І неприступна в своїй загадковості. З Адельгейдою треба інакше. А як? Попри все, вона все ж таки жінка. Адам і Єва були в раю всього лиш сім годин. Чому не довше? Бо негайно по сотворінню жінка зрадила. Щойно сотворена (в шосту годину) жінка тут же спробувала плоду й подала його чоловікові, який з'їв його з любові до неї. Ось: любов! Він любить Адельгейду, тому й зробив її імператрицею.

— Я люблю вас! — вигукнув Генріх і скочив із трону, випростався, ухопився за золотий ланцюг обома руками, так ніби хотів зірвати його з шиї.

— Дякую. Ще не чула від вас цих слів.

— Тепер ви їх почули! — він кричав і далі. Уже не міг спинитися.— І тому... І тому я велю... Я сам прожену всіх ваших руських! Я відправлю їх назад до Києва! Усіх, усіх! Нікого не залишу! Ні стольників, ні...

Хотів додати “спальників”, але стримався і для потвердження своїх слів тупнув ногою.

— Усі з радістю підкоряться вашим велінням, імператоре.

— Усі? А ви?

— Я також.

— Ми завтра їдемо до Майнца! Ні, до Вормса, ми поїдемо в Шпеєр!

— Ми поїдемо туди, куди ви звелите, імператоре. Він втомлено згорбився, сказав мало не жебруюче:

— Адельгейдо...

— Я б теж хотіла назвати не імператором, а просто Генріхом, надто що для мого роду це ім'я, сказати б, звичпо-щасливе. Адже тітка моя Анна стала жоною французького короля Генріха.

— Не імператора — тільки короля.

Євпраксія полоснула його своїм сіро-сталевим поглядом, з неприхованою погордою до його нікчемної пихатості говорила далі, говорила своє, не знати було, до чого веде і, отже, як мав ставитися до її слів імператор.

— Моя тітка Анна в час церемонії коронаційної присягалася на євангелії, вивезеному з Києва, писаному по-руськи.

Він хотів не без єхидства докинути, що його жона цю нагоду втратила безповоротно, але Євпраксія не допустила його до мови владним порухом руки, ніби вгадуючи його слова, сумовито сказала:

— Мене привезено в цю землю дитиною, і ніхто не підказав наслідувати тітку Анну. Мала б я це зробити ще перед тим Генріхом, маркграфом,— не зробила. Сповідник мій отець Северіан згодом карався вельми, бо то була його провина. Я простила йому, але гіркота в серці моєму залишилась.

— Я вас не можу зрозуміти,— нарешті здався імператор.

— Хотіла нагадати вам, що я — донька великого князя київського, народ мій має свою віру, отож повинна користуватися послугами духівника цієї віри, а не вашої. Можете відсилати руських людей, але священика...

— Нікого! — закричав Генріх.— Усіх руських назад! Усіх додому! Цей бородатий найшкідливіший! Я змушу вас до послуху! Я ваш муж! Імператор!

— Ви чули мої слова, імператоре,— спокійно поглянула Євпраксія на нього.— Я боротимусь за своє право.

 

ЛІТОПИС ЛИЦЕМІРСТВО

“У Страсбурзі зненацька повалився дім, у якому король творив народний суд. Ніхто при цьому не зазнав шкоди, окрім священика, який недозволеним чином жив разом із жоною одного відлученого. Внаслідок того, бувши найбільш винним з усіх присутніх, він і поплатився життям: йому переламано всі кістки.

Яке приємне описування справ благочестивих! Як підіймають вони наш дух! Як радують вони нас, коли ми сприймаємо їх і слухом нашим і зором! І все ж через жорстокість свого серця ми, нещасні, зостаємося при своїх лінощах”.

Із “Хроніки” Тітмара Мерзебурзького. 1018 рік

 

БОЖЕВІЛЛЯ

Усе зоднаковіло, не могла второпати, чи то Майнц, чи Вормс, чи Шпеєр, над усіма городами повисла густа стіна осіннього дощу, життя її теж стало затьмарене, мов осіннє небо, лишалася сама, відірвано від неї всіх, окрім Журини, тепер жила тільки згадуваннями, мандрувала в рідну землю все частіше й частіше своєю змученою уявою, а тут нічого не бачила, не могла збагнути, де вона й навіщо. Там, удома, радіють пришестю дощів, а тут дощі спадають прокляттям. Там ніжність ніколи не знає каламутних вод, а тут усе спливає глиною, брудом, глузливими водами втоми.

Нестерпними стали ночі, коли зненацька прокидалася, з жахом згадувала все, що з нею сталося, бігала по темній, безмежно просторій імператорській ложниці, плакала. Імператриця, сягнула найвище за всіх і самотніша за всіх. Ось спала, як той Яків, що поклав у голови камінь і приснилася йому драбина, поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. Символ уявлень про світ: сходження внизу вгору, розділення на висоту й пониження, хто піднявся, той уже не повинен опускатися, бруд унизу, нагорі світло, чистота, благородство.

А вона що вище підіймалася, то в більший бруд попадала. Жила серед самотності, пересудів, вкрадливих поглядів, тихих шепотів, брудних натяків. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити.

Для всіх людей любов — це вибавлення, радість, найвищі захвати, для неї ж оберталася прокляттям. Люди, які любили її, приносили їй завжди страждання. Батько, мати, брат, навіть Журина, хоч яка добра. Вона поселила в ній знання про чеберяйчиків, яких не дано нікому її ніколи бачити. Мабуть, існує воля злих сил. Звідки вона? І чи над кожним? І чому? І чи є рятунок? Чи є сподівання вибавлення? Чи можна уникнути, усунутися, сховатися, дати перепочинок змученій жертві?

Воля злих сил нависає, мов загроза. Над усіма й завжди, але скупчується лише над окремими. Звуть їх нещасними. Колись вона вважала, що досить поїхати далеко — і тоді втечеш од злої сили і від власного нещастя. Щодалі їхала, то більше заплутувалася в сіті нещастя. Воля злих сил... Чому скупчилася на ній? Відплата за вроду? За походження високе чи за низьке? Чи відомщення за матір, яка знехтувала своїм родом і переповнилася князівською пихою, а це не минає безкарно ні для кого. Над пею тяжіла зла воля від самих народин, тепер переконалася в тому.

Двірські дами перешіптувалися: чого їй ще треба? На пишних прийомах сиділа на подвійному троні поряд з імператором, мала на золотистому своєму волоссі золоту корону імперії, перед нею падали навколішки, їй цілували руку найдостойніші мужі, за неї пито на учтах, за неї молилися в соборах. Чого їй треба?

Ніхто не бачив того, що не дано бачити. Бо життя щоденне розполовинене на видиме й приховане. Ніхто не бачив її дикої самотності, розпачливої безнадії, була коло неї тільки Журина, разом плакали потай, аби ніхто не бачив і не чув, хоч, здається, чути й не було кому: імператор несподівано оглух. Напади глухоти почалися в нього ще після отого триденного стояння на морозі в Каноссі, приходили завжди з настанням дощової пори, холоду й пронизливої вільгості. Легко міг приховувати свою глухоту, бо ж був імператор, належалося йому повелівати, наказувати, кого б мав слухати? Він був імператор — більше ніхто. Керувався голосом власного розуму й серця, а їх почує навіть глухий.

Імператор повинен так чи інакше бути відокремлений від низького світу, йому потрібен спокій для думання, для високих вирішень, об нього, як об підніжжя високої  гори, хай б'ються тисячі людей з їхніми дрібними клопотами, метушнею, нікчемністю, а він повинен перебувати в хмарах, у гордій самотині. Єдиний Заубуш знав про глухоту імператорову, як і про все інше, але він уміло уникав у такі дні мовлення, а лиш слухав і ляпав повіками на знак зрозуміння й покірливості. Євпраксія не знала цього, тому в неї почалися химерні розмови з Генріхом, од яких, вона відчувала це виразно, неминуче мала збожеволіти.

Вона: Невже у всій вашій імперії ллє отакий нудний дощ?

Він: Становище імператриці зобов'язує.

Вона: Я не люблю води. Серед води людина завжди надто гостро відчуває свою самотність.

Він: Сьогодні я пришлю вам нові прикраси, їх привезено від французького короля. Я шкодую, що померла ваша тітка Агнеса, яка була королевою Франції. Прийміть мої співчуття.

Вона: Мені хочеться жити.

Він (усміхаючись): Страх підданих — річ зрозуміла, а на примхи жінок-володарок нема ради.

Вона: Боже мій, невже це примхи?

Він: Ми нікуди більше не поїдемо.

Вона: Я нікуди й не хочу, бо від себе нікуди не втечеш. Але мені сумно й гірко!..

Він: Імператорові доводиться любити більше замки, ніж ситі городи, воїнів більше, ніж купців, битви більше, ніж мир.

Вона: Боже, я ніколи не знала, що доля імператриці може бути такою тяжкою!

Він: Церква вимагає віри, а я хочу суперечки.

Вона: Людина повинна жити красою, добром, правдою, інакше навіщо ж жити!

Він: Велич виснажує, до цього треба бути готовим завжди. Велич — це звір, який вимагає щораз нової поживи. Зате нічого не може бути вищого!

Вона: А хто відвзаємнить мої зітхання, мій крик, мій цілунок?

Він: У Саксонії знову бунтують барони. А ця всесвітня блудниця Матільда Тосканська одружила зі собою дурнуватого хлопчиська — Вельфа Баварського.

Вона: Я нічого не хочу знати про цих людей! Що мені до них?

Він: Про Карла Беликого казано, що він більше уваги надавав користі держави, ніж упертості окремої особи. Хотів би нагадати вам ще й те, що Карл вельми любив чужоземців і виявляв велику турботу при їхньому прийомі, так що численність їхня видавалася небезпідставно обтяжливою не тільки для двору, але й для цілої держави. Та він, по величі своєї душі, не надавав ваги таким міркуванням, бо й найбільші невигоди в цьому випадку винагороджувалися славою щедрості і ціною доброго імені. Германські імператори мали за жон грецьких царівен, але руської царівни не мав ще жоден. Я перший і ви— перша. Що може бути прекрасніше?

Вона: Стати імператрицею і перестати бути людиною? Чи людське заказане для імператорів?

Він: Люд завжди нетерпеливиться, бо йому не видно, що попереду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2