Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 24)

Тиша давила на неї, може, тому й не почула ні шереху, ні шелесту, ні лоскоту босих ніг по кам'яних підлогах, майже вмерла від жаху, коли з обох боків імператорського ложа виникли з темряви зовсім голі юнаки, бігли від дверей, оббігали ложе, охоплювали його, озвіріло, хтиво тягнулися до неї, один, два, три, чотири, п'ять... Мов кинуті якоюсь злою силою, послані й наслані, може, й поза власним бажанням, може, корилися злій силі й аяочинній волі, боятися мали там, за дверима, тут не було для них ніякого страху, хіба що юнацька ніяковість, яку скинули разом з одягом, а тут мали здолати швидкістю, рішучістю, нахабством. Євпраксія вмить збагнула свою цілковиту безборонність. Не мала в постелі навіть мізерікордії, подарованої колись братом Ростиславом. Один раз захистилася, вдруге вже не вийде. Та й що б могла вдіяти проти п'ятьох. Слаба істота, обезвладнена й зрозпачена.

— Стійте! — гукнула до нападників.

Вони мовчки рвали з неї покривало. Вхопившись з обох боків ложа, кожен тягнув до себе, тільки це ще рятувало Євпраксію.

— Не смійте!!

Сміли, знали свою безкарність тут, у ложниці, велено їм недвозначно й погрозливо, мали вчинити те, до чого кликала їх надсила. Кублитися, гніздитися, верлюжитися! У кубла! У ложа! На кораблі розкошів і невситимості! Імператор знав, кого посилати. Діяв безпомильно. Не відступлять, поки не зроблять свого. Інакше за дверима жде смерть. Голих візьмуть у мечі тверді й суворі воїни.

— Візьміть її,— кричав він їм, і всі слухали.— Візьміть її так, як тільки можете взяти, їй не досить імператора! Цій розпусниці нічого не досить! Це всесвітня блудниця! Хай здригається під вами всіма! Туди! Швидко! Негайно!

Євпраксія знала, що це кінець. Покривало тріснуло, розповзлося, напасники побачили її тіло, її наготу, її всю. Тоді вона стрибнула просто на них, через них, за них, випручалася, вив'юнилася, забігла за той самий поставець з вином, за яким уже ховалася від імнератора, гукнула їм з тою владністю, на яку спромоглася в цю жахну хвилину:

Стривайте! Чого вам треба? Ви хочете взяти мене? Але ж вас п'ятеро. Хто перший?

Сама не вірила, що може таке казати, але знала: це остання надія на порятунок. Ті п'ятеро, збившись в купу голих відворотних тіл, розгублено мовчали. Справді, хто ж з них перший? Вони не вміли про це подумати, імператор теж забув. Хто ж?

— Ви рицарі, а не пси,— кидала вона їм зневажливо й погордливо.— Перед вами жінка. І ваша імператриця. Хто може вважати себе найдостойнішим?

Справді: хто? І чому той, а не інший? Були просто голі й молоді, не було тут ні походження, ні становища, ні ба- гатства, ні впливу. Однаково голі, з однаковими веліннями від імператора.

— Слухайте мене,— уже наказувала Євпраксія,— я даю вам вино. Ви повинні випити зі мною ось з цього імператорського жбана. Із золотих келихів. Я питиму разом із вами. Хто перший спорожнить свій келих, той буде перший для мене. Принесіть мені он ту скриньку!

Вони кинулися всі відразу, усі вхопилися за скриньку, подаровану імператриці косоплечим Кирпою, так донесли до Євпраксії, поставили їй до ніг. Вона спокійно відкрила Кириин подарунок, дістала золоте дзеркало й глянула в нього, мовби була сама в ложниці й неквапливо підбирала собі розтріпане волосся. Тоді відкрила потайне дно. Тьмяним золотом блиснули довгасті вузькі келихи. Вона діставала їх по одному, брала лише двома пальцями, ста- вила коло келихів імператорських — один... два... п'ять... Лишався ще й шостий. Взяти й собі? Налити, випити, не знати більше нічого? Відчути полегкість навіки? Глянула на тих, жадібних, нахабних, безсоромних, власне, уже й неживих, дотлілих покидьків світу. Хіба заради таких варто вкорочувати собі віку? Життя прекрасне, воно все в грі чистих сил, то чому ж вона має відбирати в нього свою пречисту силу?..

Наливала вино в келихи твердо й уміло, налила собі у величезний імператорський, саджений смарагдами й рубінами, піднесла його.

— Беріть!

Хапали, штовхалися, мурчали, як звірі, хлептали наввипередки, посуваючись до неї ближче й ближче, аби не втратити свого, аби випередити іншого, аби допастися першим, може, й не так у бажанні розкошів жіночих, як милості від імператора. Вона дивилася на них поверх свого келиха, дивилася холодними, примруженими очима, відступала поволі, ждала, чи не підвів її Кирпа, чи не обманув його ромей з Тмуторокані, чи станеться те, на що вона сподівалася, доведена до відчаю й безвиході.

Вони стали всі враз, мовби гуркнулися об камінь. Ще були подивовані, ще не вірили своїй раптовій закляклості, ще стояли, а вже були мертві. Тіла їхні вбиті були отрутою, мозок ще діяв, мозок підказував єдине, що міг підказати цим сановним рабам, цьому посліду людському, мозок підказував просити, благати прощення, милості, милосердя. Усі вони попадали на коліна, спробували повзти до Євпраксії, лизали холодну кам'яну підлогу, вхлинали в себе виткі рослини, барвистих птахів, чудернацьких звірів, викладених з різнобарвних мозаїк, вони ще не вірили, що вмирають, хоч були мертві, ще не вскочивши до ложниці й не кинувшись на цю чисту й неторкану ніким жінку. Отрута ромейська діяла швидко й безжально. Судомило члени, вилазили з орбіт очі, чорніли нігті. Євпраксія вже не відступала, бо не мала сил. Тремтіла дрібно-дрібно, як осичина в безвітряний день. Затиснутий у руці келих перехилився, червоне вино лилося їй на тіло, на стегна, на живіт; вона не зауважувала того, стояла в червоних краплях вина, з розширеними від ляку величезними очима, з розтріпаним довгим білявим волоссям, прекрасна й ніжна, мов янгол гріху й злочинів, і такою побачив її імператор, який тихо прокрався до ложниці, сподіваючись на інше видовище. Він мовчки, хижо й уміло перестрибнув через мертвих, допався до жони, згріб її в обійми, з риком і гарчанням поніс до ліжка, келих загримів по підлозі, руки Євпраксії звисли безсило, була мов мертва, але Генріх вже нічого не помічав, задихався від захвату, від щастя, і тут сталося між ними болісне, тяжке, стидке й огидне...

ЛІТОПИС

ІСТОРІЯ Й ЛЕГЕНДА

Події, навіть найвірогідніші, у ті віддалені часи часто поступалися місцем благочестивому обману. Істину шукали в словесних запевненнях і віроломних присягах. З поваги до минулого намагалися зобразити його не таким, як воно було насправді, а таким, як воно мало бути. Брехали королі, брехали єпископи, брехали монахи-хроністи, усіх затьмарили брехливістю папи римські, оголосивши підроблений документ, так звані “лжеісідорові декреталії” про дар імператором Костянтином верховної влади римському єпископу.Правди боялися, її всіляко ховали, надто ж коли йшлося про високих особистостей.

Люттіхський єпископ Отберт, який 1106 року написав панегіричну історію життя імператора Генріха, здогадуючись, що правда рано чи пізно стане знаною, вирішив випередити всіх тих, хто дошукуватиметься істини, зобразивши події з тою мірою уяви, яка була відпущена йому природою і продиктована церковним лицемірством:

“В опочивальні Генріха лежали сліпі, криві, всілякі болящі. Сам імператор роззував їх, укладав спати. Вночі вставав і вкривав їх, не остерігаючись доторкнутися й до тих, хто за самим характером своїх хворощів бруднив постіль”.

Та незалежні уми існували за всіх часів, і ось, обурюючись незграбною брехнею єпископа Отберта, подає до нас голос його сучасник, полеміст Гергог:

“До участі в цих таїнствах була притягнута нова імператриця, яка нічого про них не відала. Випробувавши цей культ нечестя і на інших, і на собі, попервах вона мовчала через жіночу сором'язливість, а коли величина злочинів подолала жіноче терпіння, вона розкрила цю справу священикам і єпископам і стала шукати нагоди для втечі”.

Писання Отберта названі “Історія”, гірка правда Гергогова занесена до реєстру легенд. Виходить, що легенди бувають правдивіші за історію.

ВТЕЧА

Ніжність потоптано, сором відібрано, гордість осміяно — що ж лишилося? Між Євпраксією і Генріхом розверзлася прірва така безмежна, що годі було й думати тепер чимось її заповнити. Життя цілого не досить, а що є в людині, окрім життя?

Зрозпачена, безсила, змучена, Євпраксія плакала впродовж багатьох днів, не приховувала сліз, зробила свої сльози викликом, погрозою, зброєю. Ніколи не гадала, що вистачить у неї мужності на такий плач. Хай почують усі! Хай побачать її пречисті сльози і вжахнуться від того бруду, серед якого живуть разом із своїм імператором! Хай ввірветься її плач в бурмотіння єпископів, у скрипіння пер у монастирських скрипторіях, хай заглушить він нахабне дзвеніння зброї й іржання войовничих рицарських кобилі Вона принесла ці дитячі сльози з далекої далечі, із своєї молодої землі, з молодою мовою і незатьмаревими звичаями. І хоч тіло її набуло дорослості, у душі лишалася дитиною, бо що таке дитина? Просто маленька людина. Так само як дорослий повинен вважатися дитиною великою. Ці ж тут вихвалялися своїми старощами, .своїм триванням аж од самого Риму, своєю історією, а що мали насправді? Бруд, ганьбу, нікчемність. І коли така їхня історія, коли такий час, у якому вони тривають, сповнені пихи, то нащо вони їй? Вирватися, випручатися, вискочити!

Куди і як — Євпраксія не думала і не відала. Не могла в ті розпачливі дні збагнути й того, що людина не може жити поза історією, як не може не дихати. Та й не хотіла більше ніякого знання, бо вже переконалася, що знання — то гіркота, небезпека і що за надмір знання неминуче пастас відплата.

Хотіла вирватися, втікати, бігти світ за очі. Не мала помічників, нікому не могла відкритися, навіть сповідникові своєму Бодо не сказала нічого, бо вже переконалася в його нещирості й безсиллі. Виборола собі недоторканість слізьми, імператор після тої ночі смерті, ганьби й болю лякався, видно, Євпраксії, щосили вдавав заклопотаність державними справами, навіть Заубуш виказував всіляку поштивість, хоч плата йому від імператриці завжди та сама: зневага й погорда. Сльози ж слугували проти всіх. Світ закрутився в сльозах.

Дні належали їй. Імператор вершив імперські суди, приймав послів, розсилав гінців повсюди, закладав перші камені майбутніх замків, палаців, соборів, надто ж соборів, бо мав збирати в них люд, не давати йому розпорошуватися, забувати про державну спільноту. А ще: імператор, як завжди, готувався до війни, бо ж імператори те й знають, що йдуть на війну або повертаються з війни. У собори людей збирано іменем і так званою всемогутністю бога, до себе ж імператор прихиляти спільників мав ласкою, щедрістю, панібратством. Тому ночі гинули в гучних учтах, холодні похмурі палацові зали затоплювало криваве палання смолоскипів, змерзлі й голодні барони з стуком-грюком падали за столи, єпископи квапливо благословляли трапезу, імператор відривав перший шматок, відпивав перший ковток, імператриця теж мала сидіти поряд, бо так велів звичай і вимагала держава, яка вимагає од усіх, нікого не звільняючи від обов'язків, і обов'язки тим ті вищі і обтяжливіші, що вище стоїш ти в загальній 'ієрархії, аж іноді здається, ніби немає ієрархії прав, існує тільки ієрархія обов'язків.

Євпраксія сиділа на учтах заплакана. Попервах це щоразу бентежило баронів, бо де ж це бачено: імператриця показує всім свої сльози! Та учта набирала розмаху й розгону, пилося щедро й пожадливо, їлося ще пожадливіше, червоніли морди, хижо виблискували очі, важко падали на дубові стільниці набряклі кулаки, у заводіяпько-му крикові чорно зіпали роти, запановувало єднання пияків, солідарність ненажер, спільнота темних пристрастей, роз-клекотаність, роззухваленість, розсвиняченість... Згортали зі столів кухлі з пивом, наїдки, нахвалялися, лаялися, погрожували. Вискакували на столи, вигецували, топтали страви, посуд, під п'яний регіт намагалися поціляти в голови, у пики, ті, хто сидів, хапали розтанцьованих, рвалв за ноги, валили разом зі столами, у грюкоті, прокльонах, реготняві все переверталося, світ перевертався... Не хотілося жити в такому світі, він вартий був хіба що сліз. Але обпилих баронів уже не бентежили сльози імператриці, як то було на початку учти. Сприймали її заплакане личко як щось недоречне, дивне, чуже. Навіть не дивувалися — обурювалися:

— Імператриця — і в сльозах?

— Чому вона плаче?

— Як сміє?

— Тут ніхто не плаче!

— Не повинен!

— Не має права!

Генріх і собі ііідкрикував баронам. Голос у нього був високий, ляскучий, голос для відстаней, голос для всіх одразу і ні для кого зосібна. Принаймні не для неї, ні, ні! Про що мала говорити з цим жорстоким і брудним чоловіком після тої наруги, якої зазнала від нього? І що їх єднало? Імперія, спільна безвихідь чи ота страшна ніч смерті, ганьби й жорстокого сорому? Генріх намагався бути уважливим бодай на учтах, перед баронами. Євпраксія була байдужа. Байдужість виказувала навіть у своєму плачі. Слізьми, мов прозорою запоною, відгороджувалася від усього, хотіла вберегтися від ще більшого бруду,неминучого, поки ти серед цих п'яно-зажерливих, хижих, невситимих.

— Ви не прикликуєте мене до себе,— ображався Генріх.

— Ні!

— Не хочете бачити свого імператора?

— Було б злочином одривати вас від державних справ.

— Це вдень, а вночі?

— Вночі ви вриваєтеся без запросин.

— Я просто приходжу, бо маю право. Імператорові належить усе.

— Є межа, якої переступити нікому не дано.

— Що це за межа?

— Людська душа. Серце. Туди ніхто не може пробитися силоміць. Хоч би мав усіх воїнів світу.

— Мені здається, я зазирнув колись у вашу душу.

— Сталося непорозуміння. Більше не буде.

— Знайте ще й те, що всі шляхи до жіночого серця ведуть через її тіло. Тіло — це справді фортеця, часом непереборна. Але ж відомо, що думки й наміри мужа жона приймає лише з любов'ю, доповненою тілесно.

— З любов'ю ж!

— А що таке любов? Невловимість, як і душа. Я не люблю невловимостей.

— Вам більше до смаку брутальність. Я вже зазнала, з мене досить. Наші розмови не приведуть ні до чого. Ніщо вже не приведе.

Він відступився. Не тягнув Євпраксії на нічні зборища до крипти собору, не вривався до ложниці, знов заліг у своєму безсиллі, збирав сили на цю жінку, тим часом давши їй спокій.

Була вже зима. Майже без морозів, якась несправжня, іноді вночі падав сніжок, до ранку залягав у ровах, на вежах, на покрівлях, але відлига з'їдала його за день, і земля знов була гола, голий камінь, голі дерева, усе мов суцільне здригання. Було самотньо, сумно, тяжко, нестерпно тоскно. Хотілося завалистих, безгучних снігів, у яких вмирають всі відголоси, і великого червоного сонця над ними, спокійного і приступно-лагідного. Вкутана в м'які сніги далека рідна земля і ледь притрушена олив'яно-сірим, мовби цокітливим інеєм, ця кам'яниста пустеля, уся в холодних корчах з маленьким кривавим сонцем у пронизливо-мерзлякуватих безмежностях. Скільки й жила Євпраксія в цій землі — сонце щоразу мовби маліло й маліло, загрозливо й недвозначно, так ніби наближався кінець світу. Та молода жінка чи й спроможна відчути виміри світові, зате розтривожено вловлює безжальне вкорочення власного життя, що впійманою птицею зіщулюється, стискується й маліє, мов оте чуже сонце на чужому небі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2