Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 25)

Що роблять чеберяйчики, коли їм сумно?..

І хоч не цвіла весна, не кликали пташиним співом зелені ліси, не стелилися просонцені дороги, ніщо не вабило до мандрів, Євпраксія запрагла прогулянок, подорожувань, знайомства з близькими, а то й віддаленими краями. Воля імператриці священна. Що може стати на заваді її щонайнесподіванішим забаганкам? Імператор сам випроводжав Євпраксію зі Шпеєра, тоді зустрічав у Вормсі, жваво обговорював напрямки її мандрів, розсилав гінців із велінням, аби належно прийняли імператрицю там і там; виділено було великий почет, відправлено обози з припасами, везено скарбець з інсигніями й коштовностями імператриці. Невідлучно був коло Євпраксії нестаріючий вузьконосий абат Бодо, якого не збентежило ні розкриття імператрицею злочинних нічних таїнств Генріха й Заубуша, ні безсилля зарадити будь-чим. І не відступався від свого сповідництва, вперто, тупо, з відразливим сластолюбством допитувався в нещасної жінки на сповіді:

— Чи ти робила, як це мають звичай робити деякі жінки?

Не соромився слів, здатних зробити розпусною найчистішу душу, брав їх уже готовими з покаянної книги вормського єпископа Бурхарда “Corrector”, а той, складаючи свою безжально-цинічну книгу, яку радив сповідникам для бесід з прихожанами про їхні гріхи, виправдовувався тим, що у Вормській єпархії занепадає моральність.

Щойно залишаючись віч-на-віч зі своїм духівником, Євпраксія вже знала, що почує щось святенницько-хтиве. А що могла вдіяти віддана в наругу спершу маркграфові, тоді імператорові, а ще богові, церкві, її слугам, оцьому вузьконосому абатові, приставленому до неї вже й не богом, а всіма дияволами світу!

Хотіла позбутися абата, пишного почту, всього супроводу, металася туди й сюди по Франконії, по Швабії, по Баварії. Не могла ні вирватися, ні втекти, ні забутися. її зустрічали, перехоплювали, усі прагнули мати в себе таку високу гостю. Барони-кроволюби влаштовували на честь імператриці турніри й лови. Лилася кров людська й звірина. Барони жували м'ясо коло дикого вогню, розкладуваного серед каміння. Вогонь рвався з каменю, а її душа рвалася звідси, від цих рицарів, від єпископів, пурпурових, мов те вино, що ним обпивалися, від кострубатих замків і камінної тяжкості соборів.                 

Опинитися б у своєму недосяжному дитинстві, стати вільною від прискіпливості запитань, провин і ляків! Але світ був безжальний до неї. Світ, сповнений таємниць, нещасть і болю. Може, біль даний людині як сторож і опікун життя? Без болю й самого життя не було б. Навіть дерево відчуває біль. Навіть камінь. А страждання? Чи всьому сущому судилися страждання?

Ішли свята зимового дерева. Дерево хвали, святощів, здоблене, радісне, ясніло серед смутків і нещасть, простий люд впивався пивом, втішався повільним співом, ще повільнішими танками — хоппельдейом, рідеванцом. Одні кружляли довкола прикрашеного дерева, другі притупували, приляпували. Знали ці люди неволю, биття, голод. Було їх завжди забагато, аби наїдатися досхочу. Але не заламувалися, не впадали в розпач, уперто громадили камінь, вибудовували села, городи, замки, собори, вміло прикрашали камінь зображеннями овочів, квітів, чужих і своїх святих, мили, чистили, шкребли — неоковирні, неповороткі, але роботящі, вперті, ласі на чуже, жадібні до життя, спраглі продовження свого роду.

Клали дітей спати під колисками, щоб сховати від злої Перхтель, на роздоріжжях виставляли вівсяну кашу для безжальної Берти з залізним носом: хай бачить, що люд не їсть скоромного, бо ж відомо, що Берта розпотрошув нескоромлені животи й набиває їх січкою. Аби досягти в новому році більшого, ніж торік, сідали, перепоясані мечами, на покрівлях або на волячих шкурах на перехрестях доріг. По селах водили Клаппербока — перебраного в козлячу шкуру чоловіка з дерев'яною головою. Го-го, козел, го-го, сірий!  Співали про якесь гірське царство, куди не залітають вітри й де не плющать дощі, такі остогидлі в долинах. Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксії хотілося сміятися й плакати водночас. А то зіскочити зі своєї білої імператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-неаграбними, заспівати й собі: “Біла кобила березу везла, на льоду впала та й розбила. З гори покотилась, на пень настромилась...” А в баронських замках знов нескінченні учти, виснаження величчю, нестерпна запобігливість. Там вірили в чуда, перебирали без кінця сни, лякалися невиразних жахів, кожен замок мав свої легенди, своїх привидів, свої кошмари. Десь когось убили, замучили, втопили, розрубали, на шмаття, задушили, десь хтось щез безслідно, щоб з'явитися саме сьогодні, саме пеї ночі, саме тут, саме... Лякали її, а не було страшно. Страх був позаду, у поверненні, у неможливості уникнення своєї долі — гіркої долі. А названо ж її Євпраксією — Щасливою, а тут — Адельгейдою, мовби для усталення нерозривності з усіма отими Адельгейдами, що були імператрицями, жили в пишноті, поховані в пишних імператорських криптах, увічнені в книгах і на золотом писаних мініатюрах. Думка загубитися серед цих людей викликала в ній жах.

І ось тоді вночі прийшли до неї чеберяйчики і сказали:

“Втікай!” Не знала, де вона і в який бік має попровадити свого коня. Не вміла осідлати коня, та й не годилося імператриці самій це робити. Не бачила чеберяйчиків, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще міг його подати? Батько? Забув про доньку в своїх державних турботах і вічній змаганині з ласими до волостей племінниками. Мати? Впивалася своїм князівським становищем, як солодким трунком, забула про все: звідки вийшла, кого привела на світ. Журину не вберегла. Косоплечий Кирпа, може, скльований десь хижим птаством після невдалої битви. Був ще Журило. Лякалася згадки про нього. Ховала пасмугу від ножа на правій руці. Виказала себе відразу, після вже не змогла втримати дружинника коло себе. А він сказав на прощання: “Золоті твої очі, Євпраксіє!” Не він тепер подавав голос, не він, хоч і сказав отоді про золоті очі...

Тоді лишилося тільки одне: чеберяйчики. Повірила відразу, сповнилася рішучістю, відвагою, не ждала ранку, зібрала свої коштовності, взяла імператорські інсигнії, десь когось знайшла, розштовхала, збудила, звеліла коротко: “Коня мені!” Знетямлений чоловік робив, що велено, осідлав, поміг забратися в сідло, тримаючи коня за вуздечку, довів до брами, мовчки махнув сторожі, вклонився услід. Бо ж імператриця! А всі її забаганки — священні. Куди поїхала, чи надовго, чому вночі, чому сама? Хто б те зміг спитати. Вранці вість про несподіваний від'їзд імператриці сполошила всіх.

Абат Бодо клекотів од люті, хоч і відав, що від бога ніхто не втече. Як то? Випустити слабу жінку самотню, без супроводу, серед ночі? А вона поїхала, не порадившись зі своїм духівником, не спитавши його думки, не натякнувши навіть? Підступність і невірність — ім'я твоє, жінко! Абат кинувся до господаря замку. Червономордий барон, хоч і збентежений несподіванкою, усе ж намагався вдати спокій. Імператор? А що йому імператор? Просив прийняти імператрицю — було зроблено. Схотіла поїхати деінде, то й хай. Три речі людина може вважати своєю власністю: багатство, тіло й час. Коштовності Адельгейда взяла, тіло своє мав завжди при собі і може обдарувати кого захоче, часом своїм теж порядкує, поки й жива. Не остеріг її духівник? Га-га, дух божий понад землею літає, обійдеться без абата Бодо!

Все ж квапливо споряджено гінців навсібіч, послано тривожне звідомлвння Генріху. Зникла імператриця! Пропала, втекла, щезла! Де шукати? Як наздогнати? Що з нею? Чи жива?

А Євпраксія гнала коня наосліп, боліли їй стегна від підскакування, земля їздила на боки, чорний страх бив із гір, з долин, звідусюди, все було вороже, весь світ був ворожий до втікачки, бо втікачі не належать нікому, їм судилося переслідування, гонитва, погрози, поневолення, коли й не смерть. Проти втікача завжди і земля, і небо, і люди, і боги; втікачі викинуті а життя, в існування, вони роблять це добровільно, не витримавши примусу й упосліджень, з якими інші миряться впродовж цілого життя. Щастя — у втечі, у волі, у непідвладності! Світ широкий — воля! Куди ноги несуть і куди очі дивляться. Втікати, втікати, втікати від усього: від принижень, від визисків, від ганьби, від голоду, від жорстокостей, від богів і царів, од самої смерті! Куди втікати, ніхто ніколи не знає. Туди, де нас нема. Де земля товща. Де хліб пишніший. Де м'ясо жирніше. Може, через те втікачі ловляться, Коли й не людьми, то смертю...

Євпраксія не хотіла вмирати. Жити! У сонці, у травах, у пташиному щебеті, у місячному сяйві. Жити! Молилася в душі не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Відішли додому. Не належала до невиразного племені втікачів з невизначеністю їхніх мандрів. Знала, куди втікати. Додому! До ріднизни! На схід сонця! До свого сонця — великого й прекрасного! А це маленьке нехай лишається тут. Кожному своє сонце миле. Додому! До Києва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу ні для каяття, ні для жалю. Додому!

І тоді побачила першого чеберяйчика. Першого — і вперше. Стояв попереду, далеко чи близько — не збагнеш. Був якраз на путі в коня, на його бігу, мав би потрапити під копита — ве лякався. У непробивній темряві ночі світився, ніби мав на собі сонячний промінь. Такий маленький, що сховався б у жолудевій шапочці, видався Євпраксії більшим за все довкола — чи то він миттю побільшав, затуливши собою півсвіта, чи вона змаліла до його розмірів і відбула мандрівку туди й назад, до чеберяйчика і знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригітта, що здійснила подорож з Ірландії до Італії, встигнувши лиш раз моргнути.

Який він — старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помітити. Вдарила їй у серце його лагідність, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий і мова молода, рідна, забута-презабута.

— Отак і їдь,— сказав чеберяйчик. І махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тільки поменшене. Адже мала дитина має в собі все, як доросла людина, а очі їй даються відразу на все життя — вони не ростуть, не більшають, є такі, як їх дано. У чеберяйчика теж були людські очі. Великі, гарні, може, й чеберяйчика не було, а самі тільки очі? Золоті. То не в неї золоті очі, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: “Золоті твої очі, Євпраксіє!”

Їхала далі бея страху, бо сяяли їй попереду золоті очі, чеберяйчик мовби відбігав перед нею, відсовувався, відлітав, був як гори, як ліси — всюдисущий, добрий, турботливий.

— Як це ти можеш? — спитала вона його.

— Я не той, я інший,— відповів їй чеберяйчик.— Перший лишився. Там, де ти його бачила.

— А ти ж який?

— ...цятий.

— Скільки ж вас?

— ...сот і тисяча. Скільки треба, стільки й буде.

— І вам не страшно тут?

— Ми не відаємо, що то таке.

Вона їхала далі, чеберяйчики значили їй путь, виходили з лісових горіхів, виступали з серцевини дубів, із сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли переїжджала через ріки, потішали її пісенькою: “Ой під мостом риба з хвостом, а на мості молода...” Коли треба було їй перепочити, проганяли від Євпраксії несплячки, насилали на неї дрімливиці й сонливиці. Коли хотіла їсти, давали їй золоту хусточку, від одного помаху якої розчинялися брами замків і городів. Коли хотіла міняти коня, приводили сіру козу, примовляли: “Козо, козо, сере-пенися!” З кози сипалося золото. Євпраксія купувала нового коня, а коза все була ціла. Бив мороз — чеберяйчики заводили сумовитої: “Сьогодні річечка бистрою йшла, на завтра річечка тихенька. Притиснув її лютий мороз. Сьогодні Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла її чужина...”

Відстані, пустища, ворожнеча, порожнеча... У лісі-недоборі блудило блудців сімсот молодців і чотири. А всі вони — чеберяйчики.

Серед безлюддя й безгоміння постала перед Євпрак-сією скляна гора. Світилася прозорістю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кінь густо перебирав ногами, визміював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершниці.

Вона спитала чеберяйчиків:

— Об'їхати?

— Їдь прямо.

Кінь не йшов. Не свій кінь — чужий, лякливий і зрадливий. Вона що спитала:

— Може, об'їхати?

— Прямо їдь!

— А як спробувати?

— Їдь, як кажемо.

Кінь не йшов. Втрачалося те, що не вертається ніколи: час. Час належить людині або не належить. Чеберяйчики тут безсилі. Вони заплакали золотими слізьми з золотих очей, сказали Євпраксії:

— Прощай.

І опинилися в рідній землі, де їх не дано нікому бачити, але про їхню присутність відають усі.

А Євпраксію вже наздоганяли. Прискакали захекані, перестрашені, розгублені, безпорадні, мовби аж добрі. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивістю, з поклонами, з перепросинами, з запобіганнями. Імператор виїхав навстріч жоні. З першими князями імперії, з архієпископами, єпископами, рицарями. Всі хотіли цілувати їй руку. Сам імператор цілував руку Адельгейді. Грали лютні, кричали рицарі, били в щити від радості.Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кілька днів. Далеко встигла відбігти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нікому. Хоч пробують многі. Людина слаба. Це стверджують найвищі князі церкви. Адельгейді скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вітром. Євпраксія чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна!

Сиділа коло коня, плакала, кінь пирхав обдавав теплом з ніздрів, мовби співчував. Безглуздя! Безумство!

Імператор зістрибнув з коня, нахилився, цілував її руку.                        

—  Ваша величність, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? І не було ні чеберяйчиків, ні золотих їхніх очей, ні скляної гори, ні золотих сліз?                    

—  Ваша величність, вас шукали цілий тиждень!

—  Я.мала подвійну насолоду від голоду й самотності.

—  Моє серце обливається...

— У вас в серце?                      

—  Ваша величність, я прошу вас... Сідайте на коня...

Вам дадуть нового... Імперія дивиться на вас...

—  А мені? Теж дивитися на неї?

—  Імперія не дає спокою. Вимушений покинути вас. В Італії бунтують графи. Матільда знов плете свої сіті. Я повинен їхати до Італії... А ви...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2