Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 27)

Говорили як чужі, бо вже ніщо не могло їх наблизити одне до одного. Євпраксія знаходила силу й опертя в своєму дитяті, Генріх, незвиклий до чулості, пам'ятав лиш про те, що він— власник, володар, повелитель цієї молодої, дивно білої, неповторної жони, власності ж своєї не звик віддавати нікому.

— Ви втікали від мене. Імператриця втікала від свого імператора. Ганьба, яка не може більше повторитися.

— Коли ви поїдете до Італії, не буде потреби від вас'утікати. Бо що таке втеча? Намагання створити якусь відстань між людьми. Нас розділятиме відстань.

Ви поїдете разом зі мною.

— Я поїду тоді, як ви спорядите посольство до великого князя Всеволода.

— Посольство? До Києва? Але ж це так далеко! Я не маю часу на приготування посольства.

— Хіба ви не хочете звістити про мій священний стан?

— З мене сміятимуться!

— Навпаки — хвалитимуть. Ви мали б звістити про це всіх: імператора грецького, короля французького, султана африканського, римського папу.

— Я йду проти папи.

— Ви йдете проти Урбана. Але у вас в власний папа — Климент. Звістіть його. Хай молиться за священний плід.

Намагалася бути зухвалою: нічого іншого не мала для цього зненавидженого чоловіка, з яким зв'язана тепер була навіки. Розуміла непотрібність своїх домагань, але не могла пропустити нагоду бодай трохи познущатися з його зарозумілості. Бо ж так чи інакше зрештою мала коритися йому як жона, як імператриця.

Військо збиралося тяжко, забарливо, неохоче. Війни намагаються уникнути навіть тоді, коли вона вже на порозі дому, коли ж вона десь далеко, то схилити до неї великі маси люду й геть обтяжливе. Імператор вимушений був обіцяти рицарям землі по той бік Велетенських гір. Було урочисто проголошено імператорське покровительство над усіма, хто не міг сплатити борги, над злодіями, грабіжниками, браконьєрами, вбивцями, втікачами від правосуддя — і все лиш за одну плату: участь у поході в Італію.

Перед імператорським палацом на площі стояли бочки з вином, роздавано бідним гроші й хліб, ста дівчатам імператор дарував посаг, сотням бідняків давано одяг, жебракам даровано право просити милостиню на вулицях усіх імперських городів і на всіх дорогах імперії. Мовляв, не слід лишати без уваги бідних, бо коли будемо зневажати їх, бог зневажатиме нас.

Підступами, ласкою, погрозами, обіцянками зібрав Генріх значну силу на кінець зими і вирушив через гори разом з усім своїм двором, з маркграфами, єпископами, баронами, рицарями, шпільманами, пажами; двір імператриці, хоч не такий чисельний, так само вирушив у належній пишності й урочистості, переходи робили короткі, щоб не втомлювати імператрицю, і мовби примірюючись до того найголовнішого, що їм належало зробити: перескочити через неприступні, закуті в сніг і кригу гори.

Зима, хоч мала вже йти на спад, була того року дивно суворою, клятою. Вдень попускало, сонце в передгір'ях гріло по-весняному, коні звечора вгрузали в глину, а на ранок вмерзали копитами так, що вирвати їх не було сили й доводилося вбивати примерзлого до землі коня, здираючи з нього бодай шкуру. Про ці гори було багато лихих чуток. Вірили, що там живе злий дух — Gespents. З'являється щоразу в різних личинах: то монах у габіті, то старий горець, то гарний кінь, то півень, то крук, то велика жаба-ропуха. Зводить людей.

По дорозі неминуче мали проїхати повз гору Пілата. Вона стоїть над похмурим гірським озером, з якого, коли кинеш камінь, то вилізе велетенський дракон і полетить, аж темно стане довкола. Посередині того озера щоп'ятниці сідав Пілат, сповитий у червоний плащ, і так сидить. Хто його побачить — не проживе й року.

Євпраксію пригнічувало все: і дикий гірський холод, і жахи, переповідувані двірськими дамами, і безлад, який панував у нозлічоппому обозовиську, і самотність, що ставала особливо відчутною серед тисяч чужих людей.

Ще вчора вона почувалася б просто беззахисною жертвою, сьогодні була імператрицею. Несла в собі плід імператорів, несла нове життя, повнилася силою, рішучістю. Повзти через ці обледенілі гори на колінах? Нащо їй такий поспіх? Завернула свій двір, пославши імператорові звістку про своє вирішення, спустилася в долини, стала на перепочинок.

Генріх гнав гінців, допитувався, чому не йде з ним. Відповіла: настане тепло, тоді прибуду до Італії. Абат Бодо жував свої тонкі губи, мовчав до часу, не наважувався нагадувати своїй духовній доньці про покору перед Всевишнім, хоч мала б пам'ятати великі взірці з минулого. Скажімо, імператор Генріх III, отець нинішнього імператора, навіть корони ніколи не надівав, не порадившись із своїм сповідником. Слов'янська душа імператриці не належить, на жаль, до покірливих, але все впокорюється на цьому світі рано чи пізно. Non dum hora mea, mulier — ще не настав мій час, жоно. Але настане. Однаково настане.

ГОРЕ

Трави проростають у кінських слідах, у порожніх полях лежать убиті, ніхто не повертається додому, імператор теж не повертається, мало не вся Ойкумена гуде від дзвону зброї, стогонів і ридань.

Імператриця вибрала для свого двору Гослар. Не хотіла на Рейн, де зазнала стільки страждань, охоче зупинилася б у Кведлінбурзі, але знала, що там докучатиме їй абатиса Адельгейда, а Гослар вибрала не з якихось там замилувань, а просто від безвиході.

Однаково гінці імператорські знайшли її й там. Добулися з Італії за двадцять два дні. Несли вісті про перші успіхи Генріха на війні, про взяття перших городів і замків, а заодно принесено й нетерпеливе повеління, аби імператриця без прогайки вирушала до Італії. Бо вже весна, вже тепло, все наповнюється й розповнюється, тож не можна допустити, щоб імператорський дім був так незрозуміло розполовинений.

Євпраксія не відповіла імператорові. Хотіла б викинути його з пам'яті, щосили чіплялася за свою самотність, забувала навіть про те, що визріває в ній нове життя, поселилася в ній нехіть до всього, лінивість, знудьгованість. Блукала по палацових покоях, полишала повсюди, мов гадюка шкуру, свій одяг, безладно розкиданий, він ще зберігав кшталти її тіла, її запахи, дух. У пошуках імператриці тинявся по палацу абат Бодо, наштовхувався щоразу на її сліди, у безсилій старечій хтивості вхлинав запахи жінки, які йшли від одягу, бурмотів молитви, сичав на неповоротких двірських дам і камеристок. Приїздили до імператриці єпископи — Госларський, Майнцський, Вормський, Шпеєрський. З хрестами й мечами, як зарізяки. Готові б розтерзати її за непослух. Як то? Імператор велить їхати, а її величність відкладає переїзд? Які причини? І чи можуть бути причини? У неї не досить двірських дам? Вона не може з таким супроводом вирушати в дальню путь? Цьому легко зарадити. Усі жони імперії радо слугували б своїй імператриці.

По тому прислано їй баронських доньок, аби вибрала, уподобала, наблизила, довірилася. Негарні, аж плакати хотілося, обділені всім, крім походження, власне, зіпсовані своїм походженням безнадійно й назавжди. Нащо вони їй?

Старі, пожовані часом двірські дами по-гусячому надимали вола, гостро пильнували, аби не поступитися нікому в бундючності, витрачали на це весь запал, всі свої сили, розуму втрачати не могли, бо від постійного напруження в тілі доступ туди йому був заборонений від самих початків. Змагалися між собою в кількості золотих і срібних прикрас, у кого багатші шати, у кого ширший виріз для шиї, щоб запакувати його золотом і самоцвітами. На одні лиш шати для баронської жони йшло стільки тканини, що за неї можна було придбати три робочі воли.

Дріб'язок, марнослів'я, нікчемність. Самотність кричала над Євпраксією, як дикий птах, гула, як буря, а єпископи нахабніли, а єпископи домагалися покори, абат Бодо щодня нагадував про волю імператорову, імператорські гінці летіли через гори, везли веління тверді, безжальні, гнівливі.

Євпраксія розпачливо шукала душу людську, за яку могла б зачепитися в своїй розпуці. Безнадійно озиралася довкола себе, нізвідки не ждала ні помочі, ні рятунку, ні підтримки, силу давало їй хіба що нове життя, що визрівало в ній, але те нове щодалі відштовхувало її від Генріха й ненависною була сама лиш думка про те, щоб знов дивитися на його рудяву борідку, чути ляскучий голос, бачити різкі недоладні рухи.

І ось тоді серед суцільного мороку й безнадії заяскріли зрозпаченій імператриці чиїсь очі, почувся голос, війнулася гнучка молода постать. Донька бідного рицаря, що поліг за імператора. Сирота, отже. Зовуть Вільтруд. Гарна, як янгол. Біловолоса, мов сама Євпраксія, ніжна, уважна, зболено-добра. Очі — правдиві, як прозора вода. Євпраксія відразу повірила тим очам, забувши, що й у найчистішій воді можна втонути.

Вільтруд стала найближчою істотою для імператриці. Вранці, увечері, упродовж цілого дня мала бути коло Євпраксії. І вона була. Ніхто не знав, ким послана, як добулася до палацу, потрапила перед очі. Ніхто б не міг пояснити, чому саме вона сподобилася, бо хіба ж мало гарних дівочих личок у Германії? Але вже сталося, і тепер сам абат Бодо мав приступ до імператриці лише через Вільтруд. Від неї залежало: дозволити чи ні, пустити чи прогнати геть, передати якісь слова чи змовчати. З імператрицею Вільтруд розмовляла лише пошепки.

— Ваша величність, ви сьогодні ще прекрасніші.

— Чому ти шепочеш, Вільтруд? Говори голосно.  

— Я не насмілююсь.

— Але ж я дозволяю тобі.

— Однаково я ніколи не наважусь.

— Чи, може, ти хочеш перевищити самого абата Бодо? Він теж завжди говорить притишеним голосом.

— Ах, абат Бодо такий суворий! Мені здається, він нікого не любить.

— А ти? Кого ти любиш, Вільтруд?

— Найперше вас, ваша величність.

— А ще? Кого ще?

— І цілий світ. Я готова полюбити цілий світ, ваша величність!

— Цілий світ полюбити незмога. Неминуче все зводиться до суворого обмеження, до одного чоловіка, як ведеться повсюди, і тоді настає розчарування або й справжнє горе. Ти що не знаєш горя, бо молода...

Вільтруд дивилась на імператрицю своїми пречистими очима. Вона молода! Одній дев'ятнадцять років, другій двадцять років, то хто ж з них може називати іншу молодою? Та й ще: хіба ж імператриці, якій належить увесь світ, скаржитися на долю?

Так само пошепки, з такою самою пречистістю в ясних очах переповідала Вільтруд абатові Бодо всі свої розмови з імператрицею. Ті, що були, і ті, яких не було. А вже абат додавав ще й зі свого боку, і так зроджувалося те, що мало впасти на молоде життя Євпраксії гнітючим тягарем наклепу й обмови. Хто перший посіяв брехливі слова, які мали протривати цілі століття, записані в хроніки, повторювані безчесними людьми й навіть деякими з тих, хто насмілювався називати себе істориками? Мовляв, імператриця заявила, що не наважується їхати до імператора в Італію, сохне від скорботи, бо так розпущена своїм мужем, що тепер навіть не знає, від кого несе в собі плід.

Ці люди не мали нічого святого в душах. Знали про злочинні пристрасті імператора — і мовчали. Знали про потаємні зборища нічні в соборах — вдавали ігнорацію. Відали про чистість Євпраксії — і всіляко намагалися втоптати її в бруд, так ніби сподівалися такою ціною очистити ім'я Генріха.

Відірвана від питомих джерел, полишена на саму себе, на власні сили, позбавлена будь-чиєї помочі, нещасна молода жінка не мала сподівань ні на що. Оточували її чужі, жорстокі, ворожі люди, сипали в її молоде життя холодним дощем, краплистим, як повісплений злий чоловік, шкрябали грубими пальцями по самому дну серця, нахабно дерлися в беззахисність її очей, а вона нічого не могла, тільки безпорадно затискувала кулачки, безсилі, майже дитячі свої кулачки, але що дужче їх затискувала, то більше відчувала в них сили, була в них опора її волі, твердість, відчаеність. Чи можна самотою перемогти чуже оточення? Перемогти незмога, перевищити — треба.

Прикликала свого сповідника.

— Чи не занадто обтяжливі для вас були дні в Госларі?

— Доволі в кожного дня лиха свого,— невиразно промурмотів абат Бодо.

— Я прийняла рішення їхати до Італії. Яка буде ваша порада, отче?

— Beati misericordes .

— Не лежить мені серце до безкінечних мандрувань. Хто живе скрізь, той ніде не живе. Мій нинішній стан вимагає спокою і усталеності. Але я довго думала про вимоги державності. Вони не полишають людину в спокої, хоч би яке високе становище вона посідала. Тому я вирішила відбути до Італії, аби там дарувати імператорові сина.

— Beati mundo corde,— вибурмотів абат.

— Передайте єпископам моє вирішення,— звеліла імператриця.

Тепер всі дороги для неї будуть німими. Зате розлунюватиметься повсюди: “Імператриця вирушила до Італії, аби дарувати імператорові сина!”

Ще недавно вірила в красу й любов. Завдяки існуванню любові можна перетерпіти всю нікчемність світу. Та любов у неї відібрано, ще й не дарувавши, обібрано душу, тіло потоптано. Не дано їй довідатися про спокусу й могутність власного тіла, нічого не дано. Вона ж має дати імператорові сина. Не дати — дарувати...

Відчаєно кинулася Євпраксія через гори. Дух не повинен лишати тіло самотнім, він має дорівнятися йому, коли воно прекрасне, і зробити його кращим, коли воно не відноситься до висот духа. Вічні муки або вічне блаженство однаково судилися і для духа і для тіла. Вибору не було. Сподівань теж. А все ж сподівалася: може, по той бік гір якийсь інший світ?

З пишним супроводом урочисто вглиблювалася в царство гір. Тримала коло себе невідлучно Вільтруд і тоді, коли була в повозі, і тоді, як несли її в лектиці. З однаковим захопленням спостерігали світ гір, цю колиску великих рік, хмар і неба.

Громаддя склубочених хмар пливли коло їхніх ніг, пересувалися перед самими очима, здавалося, навіть волого доторкувалися до облич. Вгорі виднілося дивно темне небо, так ніби становило воно заслону темряви, що віддаляла вічну сферу вогню. Довкола дрижали голубі відблиски, каміння, по якому ступали люди, виблискувало, мовби всипане діамантами, і розкидало навсібіч сліпуче сяйво. Ніколи ще не бачила Євпраксія такого яскравого світла, яке заламувалося на крижаних верхів'ях гір і ніяк не могло дістатися до глибоких долин, де спервовіку живуть люди. Тоді молочна ріка хмар поволі відпливла набік, відтуляючи інші верхів'я і розшарпаний ланцюг височенних гір, покритих снігом, скупаних у сліпучості сонця. А тим часом снігові площини, скелі й темні урвища, й бездонні прірви, що гинули у вічному затінку, стали пойматися тою дрижачою блакиттю, якою насичене було повітря, і Євпраксія відчула, що й сама мовби сповнюється тої чистої блакиті, занурюється в неї, опускається у вічно блакитний світ Італії, де, може, знайде полегкість для своєї зболеної душі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2