Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 4)

Був місяць червень, місяць згуби чеберяйчиків, коли в лісах викопують кущі дивала й, розлякуючи чеберяйчиків, струшують коріння, збираючи червець. З ч'ервеця робиться барва для можних світу сього, для шат князівських і королівських, червець збирають купці й везуть у світи, у багряних шатах викрасовуватимуться ті, хто міг здобутися на купівлю цієї барви, і нікому не буде діла до того, як і де добувається червець, в якій нужді живе той люд і який щороку виникає переляк і страждання серед чеберяйчиків, бо ж для них смерть кожного кущика, кожної галузки відбивається болем і стражданням.

Абат Бодо, вузькодосий і гостроокий сповідник і тлумач Євіпраксії, тяжко зносив незгоди путі, надто ж скаржився на цю дивну й дику, як на його розуміння, землю. Жаби заважали йому молитися, комарі доїдалися до кістки, від боліт, здавалося, вже зовсім осліп, незмірні простори, безмежні пущі, свавільні ріки — усе це сповнювало абата Бодо покірливим відчуттям своєї малості й безсилля. Він розпачливо хапався за думку про бога, але з жахом відчував, що в цій землі не помагає навіть бог, бо він чи то втонув у бездонних болотах, чи заблукав на манівцях між чорнолісами, чи був розметений свавільними могутніми ріками. Київський сповідник мав би каратися тяжче свого саксонського співбрата, бо ж один повертався додому, у лоно своєї церкви, у звичність і усталеність, тоді як другий мандрував світ за очі, полишав рідну землю, їхав у непевність і невідомість. Але київський священик, поблискуючи золотим хрестом на заношених рудявих шатах, не дуже переймався тим, що ждало його попереду,— мандрував разом із своєю княжною охоче й навіть мовби звеселено, як отой дивний косоплечий київський воєвода, який знав лісові ходи, уміло знаходив князівські осади коло мостів і на шляхах, і вже йому там палено вогонь, печено хліби, ставлено мерщій пиво. І воїни в того воєводи були якісь прості й весело-приступні, саксонці ж відзначалися задерикуватістю, зухвальством, непокірливістю, а вже барон Рудигер, що вважав себе у всьому намісником графа Генріха, доводив абата Бодо до крайніх меж душевної вичерпаності. Саксонці, знай, обпивалися й об'їдалися, допізна сиділи довкола вогнищ, варнякали всіляку гидоту, реготали від соромітницьких розповідей, не мали сорому перед служителем бога, може б, стримувалися бодай перед жінками, але в обозі, окрім княжни Євпраксії та Журини, не було жодної жінки, аби не викликати колотнечі серед чоловіків. Абат Бодо страждав безмірно. Лайка й регіт, похваляння й чавкання, чорні розкричані роти в зблисках міцних зубів, клекітливе хропіння, сморід від немитих чоловіків, солодкаво-нудотний запах кінського поту, зітхання волів, скавучання псів, яких кусали блохи, ревіння верблюдів, що тужили за сухими степами,— такі були ночі. А ранком саксонці звірячо позіхали, потягалися з тріском у суглобах, продирали горлянки лайкою і новими похваляннями. Рудигер надягав лискучий панцир, чіпляв коштовні прикраси і йшов питати княжну, як спалося, був нестерпно-зухвалий, як завжди. Княжна того не зауважувала, зате абат Бодо щоразу намагався злагіднити грубіянство Рудигера, бо хіба ж не покликані служителі бога на землю, щоб усе злагіднювати, трудне робити приступним, гірке — солодким для вищих користей?

Рудигер недбало поплескував абата по плечу, від чого Бодо щулився і карався ще більше, а свавільний недорослий барончик простував до своїх кнехтів, обмірковуючи якусь забаву на майбутній день — довгий, втомливий і нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то іншим.

У Києві Рудигер заступав самого графа Генріха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним німецьким шоломом на зігнутій у лікті лівій руці, став він разом з одягненою в багряні, ткані сутим золотом шати малою Євпраксією під церковне благословення, яке було мовби й справжнім, але й не могло вважатися доконче справжнім, бо ж не сам граф Генріх стояв у церкві Софії, а лиш його повноважний замінник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець виїздив за межі своєї землі для взяття шлюбу, водночас невіста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож і заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою іпостассю свого хазяїна. Рудигер, що дорівнювався графові Генріхові й віком, і походженням, і багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився відбути далеку подорож до Києва; мов справжній жених, стояв серед золотого блимання свічок у розспіваній Софії, посипано його разом з малолітньою невісток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав він дари і вручав князеві Всеволодові віно за Євпраксію, зі смаком і вмінням учтував з князями й боярами, слухав пісень про хміль і про “подушечку”, разом з невістою відведений був у князівську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тільки тоді шлюб вважатиметься справжнім і доконаним і княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа.

Покладини вважалися здійсненими, аби лиш посол доторкнувся коліном до ложа, але знахабнілий Рудигер захотів повалятися на князівських перинах, застелених парчею; він вказав зляканій і розгубленій Євпраксії на широке ложе, кинув посередині оголений меч, завалився на перини просто в панцирі, і ось так лежали якийсь час, розділені лише оголеним мечем, — зіщулена й перестрашена дванадцятилітня золотоволоса дівчинка, у самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, і довготелесий баронисько, закутий у залізо, в грубих чоботях, з нахабним усміхом на ще молодій, але вже достоту заматерілій мармизі.

Князі Всеволод, княгиня Aннa, високі гості, які за звичаєм умовних покладин перебували в ложниці, вимушені були мовчки іі покірливо спостерігати все те, вдавати захоплення й радість, а Рудигер від того ще більше розсвипячувався і вже навіть пробував у своїй сп'янілості перекотитися через меч до Євпраксії, пригнітити її кволеньке тільце своїм нещадним залізом.

Але князь Всеволод сказав тихо: “Годі!” —сказано ж було так, що баронисько вмить підхопився з ложа. Київський князь славився вченістю, його хвалили за добрість, за любов до святощів і до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, відав ще и про те, як при цьому князі, що кохався в ромейських звичаях, випікано очі непокірливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей між деревами, як топлено в ополонках з і непослух і непокору. Рудигер, хоч недійшлий віком, мав знатії все про київського князя, тож і скорився одному лиш і'іого тихому нагадуванню: “Годі!”

В путі над Рудигером не було нічиєї влади. Євнраксія? Але ж він мовби сповнює обов'язок її мужа, принаймні до тої хвилі, коли впаде перед замком Генріховим передбрамний міст, розчиниться брама й задуднять старі дубові дошки мосту під копитами коней. Не міг зважитися вигадувати веління для Євпраксії, відбувався ранковими й вечірніми поверховими чемностями, які, треба визнати відверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже ні від кого не залежав, збував неувагою і нехіттю абата Бодо, вигадував усілякі забави зі своїми кнехтами, з яких вирізняв найбільше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто “Сто сорочок”, бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч і важко сказати, де й коли рицар міг добути щось чесно), носив на собі: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сідла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кінь обвішаний був, як городнє опудало брязкальцями.

Ні в Києві, ні у виснажливій цій путі не зміг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовності пильно оберігалися в церквах і на князівських дворах, хутряний звір не давався до рук серед літа, не кажучи вже про те, що в літнього звіра й хутро нікчемне, руські невісти якось уміло вислизали з рук у здобичливих кнехтів, і Хундертхемде так і не спробував жодної з місцевих приваб.

Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купців дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кілька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрі русичі не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, і кнехт з прокляттями й під регіт своїх товаришів вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонію отих сушених черв'яків було однаково, що набити стільки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш і вмієш, можна виготувати досить цінний синій барвник, та все ге, бач, відоме лиш оцим землериям і зомлесидам, а не вільним рицарям, які покладаються лиш па вірність ока, міць руки й гостроту меча.

Аж нарешті доля змилосердилася над Хундертхомде, і якось, уранці, коли ще лісові пташині щебети не поглинуті були клекотом і диханням валкії, прискочив він до Рудигера, розчорвонілий, з вилупленими очима, запінений від жадібності й зажерливості. Не міг вимовити слова, липі показував кудись наперед товстою рукою, тяжко відсапував, так ніби не на коні їхав, а ніс коня на ііласній спині.

— Що?! — спитав згодом Рудигер.

— Там,— пробелькотав Хундертхемде,—там он...

— Грабіжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливості молодого барона.

— Там же ж! — страждаючи, здобувся він на вигук.

Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волів і коней, вози, наладовані небаченими багатствами, знов мали вирушати в свій похід; кожен із саксонських рицарів, сам Рудигер уже давно назирили собі той чи той віз і ждали тільки, коли обоз опиниться серед знайомих гір, щоб відчепити від валки уподобане, але про те кожен думав осібно, не змовляючись з іншими, те належало до тайнощів, і коли Рудигер уподобав собі повіз із золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде — з чорними рідкісними хутрами, то не міг про те довідатися ні бог, ні диявол, отож молодий барон не мав запідозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме він, Хундортхемде, зпайшов для того підхоже місце.

— Ну, що тобі?! — вже розгнівано перепитав Рудигер.— Там галявина... Галявина з коноплею. Серед лісу... І конопля, як ліс,— Хундертхемде геть знесилився від такої тривалої мови.

— Конопля? — єхидно поглянув на нього Рудигер.— Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплі й одурів? Але ж ти ніколи не відзначався великим розумом. Здуріти може розумний чоловік, а ти — Хундертхемде.

Саксонці досхочу посміялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Він під'їхав до Рудигера, сказав йому майже пошепки:

— Посеред коноплі... стоять...

— Ну? — барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено.— Хто стоїть?

— Стоять... У королівських шатах... Багряно-червоні тати... Неймовірне багатство...

— Хто стоїть? — засичав знетерпеливлено Рудигер.— Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всі ці незліченні багатства?..

— Червоні шати... Новісінькі... стоять,—у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому баронові.— Стоять посеред коноплі... Може, ці слов'яни відганяють горобців... Опудала... Але в новісіньких королівських шатах... Ціла здобич жде нас, бароне.

— І ти це сам бачив?

— Сам. Ще хіба лиш бог всевишній, та то вже знає наш абат Бодо.

— Тоді чому ж не забрав тих шат?

— Бароне, їх надто багато!

— Навіть для тебе, Хундертхемде?

— Навіть для мене!

— Тоді їдьмо вдвох!

Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Ніхто не встиг за ними, та й не намагався того робити.

Галявина справді небавом відкрилася їм за високими березами, була довга й вузька, протилежний край її губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутніх, мовби то й не коноплі, а якась лісова дика рослина, і над непробивною гущавиною звабливо червоніли справді королівськими шатами непорушні опудала. Сонце било з-за дерев просто на червінь тих шат, і на зеленому тяі рослин, у ламливій непорушності опудал навіть такі низькі душі, як Рудигер і Хундертхемде, готові були побачити цілий казковий світ ще живих і давно вмерлих володарів, які навіщось зібралися сюди з усієї землі, зодягнені в пай-коштовніші строї, кожен клапоть з яких вартий був цілого села, а то й города. І що далі стояли опудала по галявині, то дужче яскріли на них багряні шати, то коштовнішими видавалися, то більшим володарям малися б належати.

— Бери тут, а я подамся далі! — гукнув Рудигер і погнав коня напролом крізь коноплю.

Галявина, сказано вже, була вузькою і довгою-довгою, як сон, якийсь час Хундертхемде вимушений був скакати за своїм бароном, тоді звернув до першого опудала, щоб обдерти його з усією вмілістю, на яку був здатен, а Рудигер поскакав далі й далі, проламлюючись крізь стіну конопель, метаючись між непорушною червоною сторожею, прямуючи до найдальших опудал, які чомусь припали баронові до смаку найбільше.

Так і не отямившись від незбагненності цієї, може, єдиної в його забіяцькому житті пригоди, Хундертхемдс обдер одне опудало, недбало запхнув червоне князівське сукно до шкіряної торби, взявся був за друге опудало, щоб обдерти його ще з більшим спритом, як якась сила змусила його поглянути на барона. Не була то цікавість, а скорше заздрість і звичайне вояцьке намагання пересвідчитись, чи Рудигеру не дістанеться більше, однак барона він не побачив, побачив лише його коня, який, мов сліпий, скакнув ще двічі чи тричі вперед, тоді вдарився назад, крутнувся на місці, схарапуджено кинувся вбік. Рудигера не було видно. Впав з коня? Заплутався в коноплі? Побачив щось на землі? Хундертхемде не роздумував, бо ніколи не відчував у собі до того покликання. Він просто вдарив свого коня острогами і погнав туди, де крутився кінь Рудигера.

Барон лежав серед потолоченої коноплі обличчям униз, у шиї в нього стирчала коротка цупка стріла, він уже навіть не харчав, кров, яка, мабуть, першої миті вдарила потужним струменем з рани, тепер лиш тихо цебеніла, усе було таке загадкове й несподіване, що Хундертхемде навіть не встиг злякатися або подумати, що для нього так само приготовлена кимось хижа стріла. Він озирнувся знетямлено, але водночас і з належною пильністю, та не помітив нічого. Тихо біліли зі всіх боків галявини високі густолисті берези, запаморочливо пахла конопля, червоніли над нею містично-коштовні опудала, з-за беріз від недалекого шляху з-під сонця іржали коні, іскрилося в росах все довкола, молоком повнився цей руський ранок, який обіцяв бути таким розкішним для здобичливих саксонців, а став ранком смерті.

І зненацька на Хундертхемде напав дикий ляк.

— А-а-а!—закричав він, мовби криком прагнув відігнати від себе ті нечутні й невидимі стріли, які конче мали прилетіти на цю галявину, й погнав коня до беріз, до шляху, до своїх саксонців, готов був падати в багно до ніг иузькопосому абатові Бодо, аби лиш вискочити звідси живим, вирватися, врятуватися.

Догнав своїх, не міг мовити слова, крутив зшаленіло бульками, хапав повітря, жалібно хлипав ротом, його ніхто її не питав ні про що, тоді він сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру:

— Там...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2