Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 32)

І гнався за нею, невідступний, як смерть, а той, зблідлий, перестрашений, не вмів захистити ні молодої жінки, ні себе самого, не міг зворухнутися, пі подати голосу, і Євпраксія жіночим чуттям збагнула той єдиний захист. який ще лишався для неї, останню спробу відбитися від ненависного імператора тепер, може, й назавжди. Не втікала більше, відважно стріла його очі на очі, закричала, перекриваючи його хрипке клекотіння:

— Чого ти хочеш? Аби я сказала? Готова віддатися йому! Я віддамся йому! Чуєш: йому, не тобі! Не тобі, не тобі, не тобі!

Генріх ніби ждав цих слів, не розгубився, якось мовби зраділо кинувся до Конрада, вхопив його за руки, потягнув до Євпраксії.

— Чуєш: вона готова тобі віддатися! Чому ж стоїш? Біжи й ляж з нею! Я покличу камераріїв, хай вопи поможуть тобі ввійти до неї в постіль!

Конрад був холодний, як сніг у горах. Спокійно вивільнився з чіпких Генріхових рук, тихо промовив:

— Не осоромлюйтеся, ваша величність. Навіть найбільша любов пе дозволила б мені осквернити ложе мого отця.

— Це я — твій отець? — зареготав імператор.— Сто тисяч свиней, як каже мій Заубуш! Твоя мати сплодила тебе з Рудольфом Швабським, і всі це знають, як знають, якою сукою була твоя мати! Що скажеш ще, виплодку!

 

ЛІТОПИС

НОВЕ  Й  СТАРЕ

 

“Її поведінка незабаром викликала його підозри, і він подумав, що партнером у її гріхові є рідний старший син Конрад, коронований 1087 року германським королем”. (Британська енциклопедія, т. II, стор. 429).

Чи думали Дідро й Даламбер, випускаючи перший том своєї славетної “Енциклопедії”, що їхнє славне дітище може бути колись використане для переповідання історичних пліток вельми сумнівної вартості?

Але авторів Британської енциклопедії, власне, важко звинувачувати, коли взяти до уваги, що й сам Генріх вірив у свої підозри і справді спорядив погоню за сином і Конрада було затримано в Ломбардії десь за рікою По, та вже тут скористалася з цього супротивна сторона — Матільда Тосканська, яка не спускала ока з імператора, кинула все, щоб визволити втікача. Конрада урочисто допроваджено до Каносси а незабаром з належним розголосом короновано королем Італії. Син пішов проти батька. Пішов не сам, а підштовхуваний уміло й вправно. Виходило ж так, ніби все те сталося через жінку, яка опинилася між ними,— жона одному, мати другому, насправді — ні жона, ні мати, молода двадцятилітня княжна з Києва, для якої життя ще не починалося, а вже зайшло в глухий кут так, що нікому несила розібратися, навіть усім енциклопедистам світу.

Люди звикли скаржитися на труднощі тих часів, у які їм випало жити, але, здається, ніколи не лунали ті скарги так одностайно, як тоді. Французький монах Радульф Глабер, себто лисий, пишучи історію свого часу, розпачливо вигукував: “У цей час скрізь, як у церкві, так і в світі, панувало презирство до законів і правосуддя. Всі віддавалися найгрубішим покликам пристрастей. Ніхто не міг ні в чому бути впевнений: чесність, ця тверда основа всього доброго, не визначалася ніким. Так що не слід сумніватися більше, що земні гріхи скоро втомлять небо і, по слову пророка, неправда народів намножилася до того, що чинилися вбивства за вбивствами. Порок шанувався всіма класами в державі. Рятівні заходи неухильної твердості були забуті, і до наших народів справедливо можна було віднести відомі слова апостола: “Всюди чутно, що між вами перелюб, і то такий перелюб, який і між поганими незнаний”. Безсоромне користолюбство заволоділо серцями всіх; віра потрясена, і звідси вяникли найпостидніші пороки: срамота, вбивства, засліплена боротьба пристрастей, грабіж і блуд. О небо! Хто повірить тому?”

Глаберові вторить Ордерік-Віталій, який пише через сорок років після нього, але не помічає довкола ніяких змін на ліпше. Де там! “В рік од втілення господнього 1094 смути і бранна тривога хвилювали майже всю все-ленну: смертні безжально наносили один одному найбільші бідування вбивствами і грабуванням. Злоба у всіх проявах дійшла до крайніх меж і завдавала тим, хто був сповнений нею, незчисленних бід”.

 

ВЕЖА  П'ЯНОГО  КЕНТАВРА

 

Імператор заліг у глибинах палацу, мов Мінотавр у Лабіринті. Кого зжере першим? Розсилав погоню за Конрадом, все для нього скупчилося на одному: упіймають чи не упіймають? Тоді не витримав, не дочекався, у грізному брязкоті зброї появився у Євпраксії, оточений залізними рицарями, сам залізно-твердий, ніби ставав не супроти слабої жінки, а проти цілого ворожого війська, спитав з викликом:

— Де Конрад?

— Він ваш син.

— А ваш коханець!

Сказано було вже не наодинці, кинуто у вуха рицарям, щедро дано ласий харч для страшної плітки. Євпраксія ноблідла, голос її затремтів:

— Соромтесь казати неправду, імператоре!

— Ідіть за мною,— кричав він, пінячись од злості, яка за ці дні ще побільшала.

— Куди?

— Підете, куди я звелю!

— Це — насильство?

— Називайте як хочете. Не підете — вас поведуть! Понесуть!

— Може, мертву?

— І мертву! Віднесуть!

Що страшніше — груба мова чи грубий дотик? Для неї тепер усе було однакове. Ще сподівалася вберегти рештки гідності, мовчки пішла за ним. Оточені півколом залізних рицарів,— імператор і його жона. Видимість згоди. Ішли через палацові двори, піднімалися в якусь вежу, опинилися на замковій стіні. Євпраксія ніколи там не була. Вразив її несподівано широкий перехід між кам'яними зубцями. Перехід з'єднував дві вежі: меншу, нижчу, крізь яку піднялися, і вищу, широку, темну, до якої Генріх повів імператрицю вже без свідків. Охорона лишилася позаду, у тій малій вежі.

— Віднині це й будуть ваші володіння! — кинув імператор із зловтіхою, визираючи крізь зубці стіни.— Там унизу ваш трояндовий сад, яким можете милуватися досхочу.

Вирубаний — можна було б додати, але Євпраксія мовчала. Вірила й не вірила. Всього ждала від цього чоловіка, але він перевершив найпохмуріші припущення. Вів її просто до тої вежі, що затуляла тепер од Євпраксії півсвіту, цілий світ, і вона йшла покірливо, чи то сонно, чи то в злих чарах, не бачила нічого, тільки темний камінь поперед себе.

Проїхати півсвіту, віддати цим чужим людям півжиття, зазнати болючих невідшкодовних втрат, страждань, принижень, мучитися й поневірятися без міри і все лиш на те, аби тебе замкнули в цій похмурій чотирикутній вежі, складеній з сірого дикого каменю не знати ким і не знати навіщо?

Видно, щоб хоч трохи зарадити неминучій похмурості цього мертвого каміння, над низеньким входом до вежі якийсь добрий чоловік приладнав колись карбованого зі старої бронзи кентавра. То був не зовсім звичний кентавр — напівкінь, напівчоловік. Вбиваючись задніми копитами в міцний камінь (завдяки цьому й тримався в повітрі рівнобіжне до вимощеного плитами палацового гульбища), він пустив передні ноги веселим і недбалим розкидом, бо був п'яний давно і навіки, мочив свою коротку, як у імператора, борідку в чаші з вином, а що чашу доводилося чимось тримати, то мав для того, на відміну від усіх можливих а чи ймовірних кентаврів, ще й дві руки. Кентавр з руками та ще й п'яний! Видовище вельми веселе, надто ж для тих, хто сам, розвеселений після палацових учт, виходив на широкі плити гульбища і споглядав у себе над головою оту давню бронзу, таку давню, що лисніла, мов стара кістка з випадкових викопалиськ.       

Генріх не поминув увагою бронзової химери, він навіть став на короткий час, аби помилуватися витівками п'яного кентавра, тоді показав Євпраксії на низькі двері, відступився, даючи їй змогу ввійти туди, голосом, наставленим на великі віддалі, прокричав:

— Вас не випустять звідси, доки не скажете, де Конрад!

Євпраксія поминула його з мовчазною погордою. Була чиста не самим тілом — душею, серцем, не забруднила жодного свого помислу, може, й ліпше, що сховається в цій вежі, знесеній високо в небо, куди не дістане з землі ніякий бруд?

Мало не бігцем здолала перші кам'яні сходи в темряві. Але в першім же, освітленім вузькими прорізами в стінах приміщенні замість сподіваної дикості й занедбаності зустрілася з суто палацовим убранством, на додачу всього злого зоріли їй назустріч нескаламучені очі Вільтруд.

— Як? І ти? — вишепотіла до дівчини, а та кинулася до імператриці, мовби нічого не сталося, ніби все так і мало бути.

— Ваша величність, я проведу вас. Ваші покої вгорі. Там усе для вас. Абат Бодо жде вас там.

Абат жде. Він теж тут. Все зготовлене й приготовлене дбайливо, з холодним серцем. Ніхто не захистив її. Всі згодилися. Вільтруд — це так. Але абат? За ним церква, бог. Хіба й бог хоче того, що Генріх? Тепер не було ніяких надій. Не зоставалося нічого. Життя спалахнуло, мов високе полум'я, закуте в тісний камінь. Вище! Вище! Вище! Мало не бігцем долала безкінечні кам'яні східці. Вільтруд не встигала за імператрицею. Вище! Далі! До самих хмар! До неба! Впала, коли вже не було в тілі нічого. Вмерло все. І вона вмерла для всього. Не чула, як бурмотів молитву абат Бодо, як роздягала її, вкладаючії в постіль, Вільтруд, не бачила сліз. Чиїх? Своїх чи тої дівчини, яка добровільно давала себе закути в камінь разом із своєю імператрицею?

Знов, як при народженні дитини, потряслися всі вадра землі, розколювалося небо, валилися гори, клекотіли дикі води, тривало це довго — тиждень, місяць, рік. Хіба вона могла знати?.. Коли стала на ноги, здивувалася: мала в собі відчуття призвичаеності до цієї вежі, до ув'язнення, до тісних меж свого світу, не рвалася на волю, сприймала все як даність. Коли ж могла звикнути? І як це могло статися? Чи в час лихоманкового забуття натурчав їй у вуха абат Бодо про покірливість, і вона несвідомо сприйняла його научення? Блаженні убогі духом. Блаженні, хто не жадав. Блаженні, хто не бунтується. Блаженні покірливі духом. Невже вона так легко далася вмовити? Невже так постаріла душею, що вже пе жадає волі! Ще ж зовсім недавно жадала волі тільки для себе, тільки собі, не задумуючись, чи є така воля на світі. Абат Бодо бурмотів про те, що людина повинна прагнути душею бога, навіть Куррадо говорив їй лиш про бога, а вона слухала їх і не чула, бо для неї богом були — воля, розкутість, безмежжя жадань і життя. Не терпіла насильства, чужа покорі, далека від обов'язків — тепер мала призвичаїтися до всього враз, і хтось зробив це за неї, уклавши в це ліжко, приспавши душу й мозок.

Байдужість до всього заволоділа Євпраксією. Не слухала намовлянь доброї Вільтруд спуститися з високостей вежі й прогулятися по стіні, куди вечорами долинали пахощі квітів з тих грядочок, що збереглися між голими понурими стінами замку і після того плюндрування в ніч пошуків собаки тепер чиїмись дбайливими руками знов доглянутих, политих, прибраних. Не могла ходити між своєю вежею і тою, де засіли охоронці. Здогадувалася, що Генріх не довірив її охорону італійцям, бо в тих надто багато серця, доброти, розуму. Ні, він посадив там своїх червономордих кнехтів, тупих, упертих, від народження переконаних, що для чоловіка головне — здоров'я, а не розум. Надивилася їх досхочу, більше не хотіла бачити, не хотіла ганьбитися, показувати перед ними свою неволю. Ні! Сидітиме тут довіку і не зворухнеться нікуди.

— Я теж буду з вами, ваша величність,— казала Вільтруд.

— Ти можеш виходити на волю і повинна це робити.

— Але як я полишатиму вас бодай на хвилину? І як смію дихати волею, коли ви позбавлені цього?

— Не повинна каратися своєю вищістю наді мною. Завжди хтось над кимось вищий у чомусь. Сприймай усе належно, як робить це абат Бодо. Адже він вільно ходить туди й сюди, пробує втішати мене в моїй неволі, тоді полишав мене наодинці з неволею, для себе вибираючи свободу. Чи ти помітила в ньому болі й страждання від необхідності цих вимушених змін?

— Він завжди однаковий.

— Будь і ти такою.

— Хіба ж можна спокійно спостерігати, як ви страждаєте, ваша величність!

— Хто сказав тобі, що я страждаю?

— А ця вежа? Така гнітюча, страшна, тісна.

— Жінкам судилося терпіння. Все треба здолати. Коли вежа, то й вежа.

— Я винесла з палацу всі ваші імператорські прикраси, ваша величність. Це поможе вам.

Євпраксія погладила її ясне волосся. Хто б міг сказати, що тут поможе?

Поки лежала в лихоманці, не знала, що діялося внизу, тепер, хоч і відмовлялась бодай трохи розширити свій звужений до краю світ, все ж із вікон свого високого притулку добре бачила весь пагорб Сан-П'єтро, Адідже з римським мостом, пильнованим з того боку темною кам'яною вежею, веронський старий собор на тім боці, церкви, будинки, камінний ліс веж над городом.

Чи Генріх увесь цей час проводив у пишності й забавах, чи довідався, може, про видужання Євпраксії і тепер, знаючи, як невідривне стежитиме вона із своєї в'язниці за життям на свободі, навмисне влаштовував щодня всілякі урочистості, так ніби лиш для того приїхав до Італії й зупинився у Вероні. То затіяно моління в соборі і довгий шлях між собором і замком — тисяча сімсот кроків — заслонено від спеки білими полотняними накриттями, на стінах будинків навішано гірлянди квітів, килими, люд примушено стрічати імператора в час переїзду вітальними вигуками, співанням псалмів, поклонами. То вся Верона вирувала в площадних грищах і карнавалах, Генріх велів відчиняти браму замку і всі двері палацу, розвеселений натовп біг по палацових переходах аж до імператорської ложниці, де, простягнувшись на тканому золотом покритті ложа, лежав Генріх, загорнутий у білі імператорські горностаї, закостенілий від влади, з оголеним мечем в одній руці і з берлом у другій. Сам, один, на широкому ложі, в безмежній своїй державі. А де ж імператриця?

То між нагими понурими стінами замку рубано голови непокірливим, настромлювано на палі, виставлювано па сонці. Кого лякано? Веронців чи ту, що сиділа в кам'яній вежі і в розпачі дивилася на те, що відбувається на землі?

Пишні виїзди на лови, прийом послів, турніри, коні, стяги, лютні, крики. Усе під вежею, мовби навмисне дратували Євпраксію. Може, від нестерпної розпуки не витримає і кинеться з вікна вниз?

Не кидалася. У безодню кидається лише той, хто лякається безодні. А вона тепер не боялася нічого. Коли й навчило її життя чого-небудь, то це — не боятися. Хіба ж боїться чого-небудь трава, або вітер, або квітка? Євпраксію відірвано від землі, від тисняви й захватів люду, її кинуто в порожнечу, де не було опертя, де грають смертними тучі й вітер. Та чи ж відірвано? І чи дратувала б вона марно богів, намагаючись приторкнутися тім'ям до зірок, забувшії про землю?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2