Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 33)

Звикла до свого нового стану, яинула думкою й відчуттям туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси, текла вода. Там була її сила, там була запорука тривання. Зі своєї безмежної висоти вперто розгадувала мову трави і повертала собі втрачену безпосередність життя, хай навіть досконало-нестерпного, як у неї нині. З вежі світ був видимий виразніше, він виявився набагато ширшим, барвистішим, дні були сповнені сонцем і всемогутністю зелені, яка пробивалася повсюди крізь най-міцніший камінь, зеленосонятний світ не зникав і вночі, лиш набирав інших барв, ставав щільнішим, насиче-нішим, у просторі запановувала таємничість шерехів, шелестів, дихань, поєднань, зачать, народжень, криків, стогонів, зітхань і мовчання. Наставало царювання місячного сяйва, яке все зрівнювало, зупиняло будь-який рух, вганяло в тривожний сон. Тоді крізь кошлатість тіней у різьблено-сріблястому світі долинали до Євпраксії теплі згуки трав, материнське дихання теплих туманів, од яких хотілося плакати дитячими безпричинними слізьми.

Людина створена з віри й розпачу. Коли відібрано віру, що лишається? Єппраксія щосили боролася з розпачем, сиділа коло вікна непорушне й невідривне, линула поглядом у безвість слідом за птахами, страждання поглиблювало її цікавість, помічала, збирала в своїй пам'яті все, що дарували їй очі: ріку, кам'янисту рівнину з маленькими селищами, ланцюг донебесних гір, горби білі й темні, хатини, такі низькі, що, входячи, треба пригинатися, високі дзвіииці-кампаніли, поля чергувалися з оливковими гаями, дерева зеленіли на сіро-сухих похилостях, у долинах сіяли пшеницю і ячмінь, далі — під гори густо зеленіли ліси і звідти дихало прохолодою.

З вежі, здавалося, побачиш півсвіту, її чотирикутність давала відчуття різноманітності, була мовби вказівником сторін світу: ось там Германія, там море одне, а там друге, а там десь далеко-далеко Русь. Піднята над землею, над світом, часом відчувала себе Євпраксія мало не всемогутньою, а то впадала в розпач. Бо що таке оцей камінний чотирикутник? Ніколи не думала, що світ може звузитися до таких нікчемних меж. Життя саме по собі не має цінності. Життя— це тільки свобода! Більше нічого. Ні мрії, ні вознесення, ні краса, ні насолоди, ні так зване щастя. Тільки свобода!

Краса її зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало не за самим народженням, волі не було. Навіть у спогадах. Тільки в напівзабутих розповідях Журини про чеберяйчиків.

А як повелися б у такій вежі чеберяйчики? Ніяк. Чеберяйчики не живуть у камені. Вони знають дерева, трави, квіти, і того для них досить.

Людина зберігає в собі дитяче впродовж усього життя. У двадцять літ ти ще наполовину дитина. Забути б про все нестерпно-тяжке, вирватися з каменю, забігти в далеку далеч, сховатися, присісти в траві, у зеленому світі, стати неземною...

Відібрано було у Євпраксії найдорожче. Гіркий досвід переслідував її вже від народження, так ніби судилося їй випробувати сутність гучно відшумілих у світі діянь не так у високих благах, як у пониженнях і злочинності. Рятувалася тільки дитинністю, лиш тим, що в найтяжчі й безнадійніші хвилини свого життя уміла побачити велич і красу світу. Навіть у цій страшній вежі не зламалася, билася об відчай, як об твердий жорстокий камінь, а тоді зітхала в радісному розчуленні: який прекрасний світ! Ранки, вмиті росою, пташині перельоти, молоді вітри з гір, вітри сухі до дзвеніння і вітри вологі з запахом дикого звіра. Вона вивчила шляхи вітрів, дала кожному вітрові наймення, не маючи дітей, називала вітри, бо вони були для неї мов живі, близькі істоти.

Вона любила спати, зіщулившись. Стуляла долоні, так ніби тримала там пташку, і затискувала їх між колінами: щоб пташка не випурхнула.

Вежа вся жила в лоскоті пташиних крил. Вночі безшелесно шугали сови, ранками над вікнами-прозирками, ніби виграючи на дитячу дудочку, жирували якісь незнані Євпраксії пташки, іноді ворон виникав нізвідки і важко висів на розпростаних крилах над вежею, так ніби ждав чиєїсь смерті. Опівночі у Вероні виспівували сонні півні, а вже з самого досвітку тиша змінювалася таким пташиним щебетом, ніби то виспівувало саме небо. Висвистували дрозди, ластівки, синьо зблискуючи перед очима, розсипали свою скоромовку, зозуля прилітала і плакала в кам'яній невидимості над чиїмись змарнованими літами...

День починався і кінчався. Передвечірні тіні злодійкувато прошмигували в долину, а тоді краяли її з катівською жорстокістю, ковтали рештки світла, наповнювали долину каламуттю. А на небі над горами клекотіли вогні, мовби перед кінцем світу, а тоді вмить умирало сонце, і небо ставало чорне, як пекло, і зорі на ньому горіли мертво й насмішкувато, лежали коло самого вікна вежі — простягни руку і доторкнешся.

Доторкнешся — не доторкнешся. Євпраксія непорушне сиділа коло вікна. За день могла нічого не взяти в рот. Або покришити трохи хліба, запити водою. Вільтруд плакала: “Ваша величність, на мене впаде смертний гріх за вас. Благаю вас, з'їжте хоч трохи”. Увечері вона запалювала товсту свічу, нечутпо входячи до помешкання ув'язненої імператриці — просторе, високе, аж до верха вежі, десь у мороці під стелею, мов летючі дияволи, ховаються кажани, коло стіни грубо складена з кам'яних валунів закіптюжена піч, ложе, підставка для книг, дві скрині для одягу, кілька лавок, поставець для посуду. Багато чи мало? Як для кого. Досить для звичайного побуту, але замало для людського життя. Бо все тут нагадує про неволю, а найбільше — сама імператриця, що днями непоруш-но сидить коло вікна, жадібно вхлинаючи поглядом довколишній світ.

— Ваша величність, може, вам щось треба.

— Спасибі, Вільтруд, нічого.

— Все для вас зроблю, ваша величність. Аби лиш ви...

— Не турбуйся, моя дитино, усе гаразд.

Сиділа коло вікна заклякло, закам'яніло. Тугий чорний шовк стомлено обпинав її коліна. На високій білій шиї кривавилося намисто з великих рубінів. Руки з гарними довгими пальцями мертво лежали на колінах. Хоч і в неволі, а все ж імператриця. Вільтруд падала на коліна. Влада має дію таємничо-незбагненну.

— Коли що треба, ваша величність, я внизу. Лиш гукніть мене...

Євпраксія боліспо всміхалася. “Ваша величність”, “Дитино моя”... Ніби не була вона й сама так само молода, так само дитина, як Вільтруд! Молода, мов трава, що виросла за ніч, мов перший весняний листок, мов блискавиця в грозу. Молодість — це блискавиця, непередаване сяяння, блиск, свіжість — така вузенька смужечка, а видається ширшою і глибшою за все суще.

У грозу тут дзвонили на всіх кампанілах. Чи нагадували про обачність, попереджали про небезпеку, чи радувалися громовим дощам? Дзвони розлунювалися на далекі далечі, вони нагадували плач, зойки, у них чулися немічність, кволість, безнадія. Вгадувався в тих дзвонах сум по заблуканих подорожніх, заблуканих у житті, страчених, спалених блискавицями життя, забитих громами нещасть.

Блискавиці гострі, як гнів, трипалі, п'ятипалі, колючо-гіллясті розтинали хмари, мережили старе небо своєю чистістю, молодістю, грім гримів обвалами любові, земля здригалася, мов жінка в обіймах. Розколювався світ,  крізь лихоманкову ламанину блискавиць прозирало щось таке первісно-чисте, як невинність, навіки втрачена людьми. О, коли бодай одна блискавка вдарила б сюди і розсипала на порох цю вежу! Злетіти б у небо вогняним стовпом, розсіятися зоряним пихом, стати світлистим туманом, ніжним і серпанково-прозорим! Ось де щастя, ось де порятунок від понурої щоденності неволі...

Суперечливі бажання роздирали їй душу. То хотілося святощів і чистоти, за які готова була вмерти, а то бунтувалася вона вся, дика воля до життя народжувалася в ній, штовхала на вчинки нерозсудливі. Євпраксія блукала по своїй вежі, виходила на стіну, наближалася навіть до сторожової вежі, жадібно вдихала терпке повітря волі. Бути святою? Ні! Живою і тільки живою!

Билася в тісняві своєї в'язниці, жадібно вглядалася в те, що внизу: чи нема змін, які віщують їй свободу? Було те саме: кнехти, одурілі від вина й рудявого сонця, город кострубатих веж, показної святості, ящірок між нагрітим камінням, спеки й знудьгованості, спесивість імператорських безугавних урочистостей, синьо-зелені мухи, які злітали догори вельми рідко й неохоче, приваблювані ройовиськами бруду й покидьків унизу.

Все, що кидають, летить донизу. Може, тому, караючи, людей теж кидають у підземелля. Вона возносилася над простим людом вже від свого народження і ось навіть у карі своїй не зазнала звичного пониження, а піднята в саме небо. Кара! За віщо ж? За невпокорення? За те, що хотіла стати на захист вищої правди життя, яку дано захищати лише жінці, бо тільки вона стоїть коло джерел. Абат Бодо каже, що жінкам не належить захищати істину. Що ж, коли їм не дають змоги захищати істину, вони готові вмерти за неї. Без милосердя! Без милосердя!

Абат Бодо бурмотів, що тільки божественне милосердя може порятувати й переродити людину, вибавивши її від найтяжчих випробувань. Євпраксія уперто мовчала, не приймала його слів, нещирих і облудних, принесених звідти, де було джерело її неволі й приниження, твердо вірила у свободу своєї людської волі, заради якої наважилася б навіть на свідомий і зухвалий відступ не тільки від законів цієї держави, що трималася на мечах, але й від законів самого бога.

Слово мовлене часто викликав спротив не через свою суть, а залежно від того, хто, як і коли його мовить. Тому часто ліпше залишити людину наодинці з книгою, і тоді потрібні слова самі проникнуть у душу, зроблять те непомітно, тихо, потаємно. Абат, не маючи чого приносити молодій імператриці з волі, якою користувався з обурливою несправедливістю порівняно з Євпраксівю, щоразу приносив із собою книги, надто ж що його духовна дочка здавна виказувала постійну охоту до читання. Але Бодо вчасно помітив, що Євпраксію дратують щедро розмальовані манускрипти. Вони мовби пробуджували своєю нестримною барвистістю заздрощі до вільного земного життя, ще дужче підкреслювали безнадійність неволі молодої жінки. Коли й розглядала охоче Євпраксія щось з мініатюр, то лиш ге, що написане було в її маленькому псалтирчику за час короткого перебування колись у Лучеську, у князя Ярополка Ізяславовича. В нього при дворі трудився тоді якийсь зайшлий митець, ще молодий, з блаженними очима, русобородий, босий і бідний, як усі справжні митці. Він здобив псалтир для Ярополкової матері Гертруди, залюбки зохотився полишити щось з свого вмільства і в псалтирику малої ввпраксії, швидко і вправно намалював царя Давида з голодно-заздрісними очима, пишно-зелений вертоград сусідський і прекрасну Вірсавію в тому саду. Тоді якось Євпраксія не звернула ніякої уваги на те здоблення, псалтерик лежав забутий, хоч і возила вона його посеред кількох своїх найдорожчих книг. Здається, лиш тут, у вежі, вперше вдарило їй у саме серце творіння блаженного митця. Все було там витримане в таких нестримних буйиощах поганської зелені, що від самого погляду зроджувалися в твоїй нам'яті не тільки дерева, сади й гаї рідної землі, а шуміли найбільші пущі, стелилися між обріями трави, поймався всемогутньою зеленістю весь видимий світ. Коли Євпраксії ставало нестерпно-тяжко, покрадьки, щоб ніхто й не помітив, позирала вона на ту буйну празелень і здавалося, ніби відлягає від серця, знов хочеться жити й сподіватися. Гостроокий абат Бодо жодного разу не запримітив замилування Євпраксії тими зеленими хартіями, бачачи ж нехіть до пишних манускриптів Сенкт-Галлена, Рейхенау, Еммерама чи Кведлінбурга, став носити їй суворі в своїй простоті священні тексти, коли ж і це недбало відкладалося перозгорнуте, тоді, згадавши про деякі кведлінбурзькі уподобання, підкладав імператриці Арістотеля, Ціперона, Вергілія. Не лякало його, що то були язичники. Бо хіба ж у четвертій еклозі своїх “Буколік” Вергілій, пишучи про народження сина в Азінія Полліона, не пророкував пришестя на землю Христа?

Серед інших книг потрапив до Євпраксії і трактат “Про втішення філософією”, написаний християнином Боецієм в темниці, коди він уже був засуджений на смерть. Філософ і невдалий царедворець готського короля Теодоріха. Вже п'ять віків спочивав його тіло в Чельродо, десь у цій кам'янистій землі, між кипарисами й морем. Тіло зазнало мученицької смерті, дух живе й понині. Мучеників було завжди багато, мудреців мало. Ждучи смерті, у темниці, у безнадії, Боецій не закликав ні до багатства, ні до почестей, влади, тілесної краси, насолод. Розкриваючи всю брехливість світу, він закликав утішатися філософією, пізнанням, розумінням будови світу й дії стихій, початку, кінця й середини часу, колобігу років і констеляцій зірок, природи тварин і властивостей звірів, устремлінь вітрів і людських думок, безмежного багатства рослин і нез'ясованої сили коріиня. Мудрого не зламав лихо і не зіпсує щастя. Схиляючись перед загальним для всіх законом, що неминуче веде до блага, він сповнює свій обов'язок, бо все, що видається випадковим і позбавленим змісту, насправді підлягає необхідності й доцільності. Часто навіть влада, яка дісталася людям порочним, завдяки їхньому відворотному прикладу, сприяє вихованню доброчинства у багатьох. Бо доброчинство, благо присутнє завжди, воно нерозчленоване, досконале й несотворне, воно в тобі самому, воно в лінії твоєї долі, яка здійснює впорядковані зміни буття, відновлює життя всього сущого, даруючи подібне через запліднення сім'ям, через народження й смерть.

А що ж лишається людині? Пізнавати, вдосконалюватися в цьому, жадати й відкидати, себто здійснювати вибір між добром і злом. Тоді, може, те, що говорить їй абат Бодо: “Ліпше більше любити й менше розуміти, ніж розуміти, багато й зовсім не любити”? Але ж навіть бог закликав людину до мислення, до напруження думки! У євангелії розповідається, як бог дав двом рабам по таланту і похвалив того, хто свій талант зумів подвоїти, засудивши другого, який не зумів цього зробити. Все повинне підкорятися зусиллям розуму, навіть випадок, казус, який стається теж, як стверджував ще Стагірит, коли щось влаштовується задля якогось визначеного наслідку, але з якихось причин виходить щось інакше. Життя — це пізнання світу, інакше людині не треба було й народжуватися.

А коли тебе замкнено в камінь — яке тут пізнання? Боецій закликає втішатися філософією, абат Бодо нагадує про прекрасну можливість самоочищення. Навіть щонайменші гріхи скинеш з себе, відцуравшись від пристрастей. Хоч матимеш гріхів, як у морі піску, на дереві листя, на землі трави, на небі зірок, то всі тобі відпущені будуть.

Євпраксія не почувала за собою ніяких гріхів. Навіть ота дика підозра імператорова щодо Конрада не могла Пристати до молодої жінки, вона хіба що могла дивуватися мовчанці абата Бодо: адже був їхнім супутником, бачив усе, знав, чому не сказав імператорові правди про його сина і жону? Чому не спростував підозр, не відкинув обмови? Де ж тоді святощі, де правда?

Так зроджувалася в ній нехіть до всього, що походило від абата Бодо, відкидала книги, знов на цілі тижні вклякала коло вікна, майже не спала, забувала про їжу, вганяла в плач добросерду Вільтруд.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2