Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 35)

Коли Гільдебранд помер, Матільда не розгубилася. Підтримувала його наступника Віктора, тоді — Урбана, якого намовила розпочати війну проти імператора. Одружилася з баварським герцогом Вельфом, підняла всіх невдоволених германських князів, не злякали її військові успіхи Генріхові, який привів до Італії велике військо й захопив багато городів і замків. Він узяв Мантую, Пізу, Лукку, сплюндрував маєтки Матільди. Неминуче мав бути покараний. Простежувала через своїх вивідни-ків кожен вчиноа, кожен крок Генріхів; як тільки-но ображений безпідставними підозрами імператора син його Конрад виїхав з Верони, його зустріли посланці Матільди, коли ж потрапив він до рук імператорської погоні, визволили його знов-таки люди Матільди і Вельфа, з великими урочистостями зустрінуто Конрада в Каноссі і незабаром за благословенням самого папи Урбана короновано в Мілані королем Італії.

Син пішов проти батька. Тепер папська (власне, Ма-тільдина) сторона мала свого главу, проголошеного публічно; Генріх відразу відчув наслідки такого хитрого Ма-тільдиного кроку; від нього відпадали город за городом, замок за замком, йому зраджували, від нього втікали, віп вимушений був відступати, вже не сиділося спокійно й безтурботно в Вероні, мав знову, як у молодості, метатися, битися, знесилюватися.

Євпраксія сиділа у вежі, забута імператором, але не забута Матільдою. Та розуміла, якою силою стануть проти Генріха дві такі жінки, як вона й імператриця, коли з'єднаються.

І маленька графиня стала готувати це поєднання. Дбала не про Євпраксію — керувалася зненавистю до імператора. Він уперто відмовляв своїй жоні спорядити посольство до Києва? Гаразд, вона пошле до князя Всеволода своїх людей з дарами й вістями про дочку і матиме незабаром звідти вісті. Він ув'язнив імператрицю в кам'яній вежі, сховавши молоду жінку від усього світу, так що ніхто вже й не знає, жива вона чи мертва? Гаразд, Матільда визволить імператрицю, хоч би для цього довелося розвалити вежі половини Італії!

Негоже, коли такі дві жінки роз'єднані. Надто ж, коли вони живуть у тій самій землі.

Так переплітаються стежки життя, і ще й не знати, чи не послав би Бернард Клервоський у хрестовий похід сина Євпраксії, коли б той не вмер у день свого народження, а вижив і став імператором, королем або й просто власником золотих острог.

 

СОКОЛИНА ВЕЖА

 

Похмура зима роздягла дерева, оголила землю, била в камінь холодною пронизливістю вітрів, од яких здригалася й стогнала вежа. Порятунок був тільки у вогні, який розкладала в кам'яній печі Вільтруд, приносячи дрова від кнехтів з їхньої вежі, де було все: вино, жирна їжа, паливо, зброя, п'яні вигуки, регіт, смачний сон, бездумність і безтурботність. Але дрова, хоч звідки принесені, однаково горять і зігрівають, вогонь весело потріскує, теплий дим наповнює вежу, нагадуючи дим лісових багать, викликаючи спогади про все втрачене. Чомусь згадувала Євпраксія, вдивляючись у теплий вогонь, як ще малою, у Переяславі, повіз її вже й не пам'ятає хто на ламання калини. Їхали довго травами, летючі сліди кінські відбивалися в траві, трава в кінських слідах була відкинута назад, а в людських — почовгана, прим'ята наперед. У перелісках уже падало листя. Червоніло між деревами, мов мертві лисиці після вдалих ловів. Калина росла в низині, коло річки. Поки мала Євпраксія зі своїм супроводом добралася туди, жінки вже почали ламати калину, в'язали її в пучечки, наповнювали лозові розложисті кошики червоною стиглістю, — калиново-стиглі жінки, з піснями затаено-гріховними, повними лукавих натяків на щось бентежне й п'янливе. Тоді мала Євпраксія нічого ще не вміла збагнути, тепер лишався самий спогад перед цим вогнем у камені, червоним, як давня калина з дитинства.

Все ж зима, попри її непривітність, якось ніби помагала легше зносити неволю, забувати про неї, бо час розполовинений був між холодом і жданням тепла на ранок, коли вогонь у печі давно вже затухав; жар поймався сірим попелом, камінь нахолоняв, і з-під хутряного покривала страшно було виткнути навіть носа, Євпраксія не думала ні про що, окрім тепла, нетерляче ждала появи Вільтруд, думала при ту хвилю, кола знов у печі загоготить полум'я, і теплі хвилі тепла торкнуться її обличчя, і вежа сповниться життям і надією.

Пори року тут мовби зливалися, не було ні весни, ні осені, — тільки безкінечне літо з одноманіттям спеки і оця недовга зима, що, здавалось би, мала лякати ув'язнених, несучи їм загрозу холоду, а насправді несла полегкість, бо коли людина занурюєуься в клопоті найпростіші, дбає лише про потреби своєго тіла, тоді зболена душа її має спочинок і сили притікають до неї  як весняні соки в живе буйне дерево.

Зима тут потопала в потоках холодної води, невідповідність дощів порі року мимоволі навертала Євпраксію на спогад забутої вже давно розповіді Журининої, Мовляв, дощі пускає глухий янгол. Бог йому каже: “Йди туди, де чорно”, а він, не розчувщи, падає, “де вчора”; Бог: “Іди туди, де просять”, а той сипле “де косять”; Бог: “Іди, де ждуть”, а той ллє, “де жнуть”.

Мабуть, той химерний глухий янгол, заливаючи тут різдво потоками дощу, пригнав за тим дощем до Верони і Генріха з його прибічнм папою Климентом. Імператор, виказуючи поштивість до церкви, урочисто зробив великі вклади в два веронські абатства на пам'ять своїх рідних і покійної імператриці Верти. Про живу було забуто. Щоправда, барон Заубуш за повелінням імператора перевірив сторожу, побував навіть у Вежі п'яного кентавра, але не піднявся нагору, бо коли перелякана Вільтруд прискочила до Євпраксії з вістю, що у вежі з'явився Страшний одноногий барон, імператриця послала її вниз попередити Заубуша, щоб не смів з'являтися перед нею.

Дівчина скотилася по східцях, мало не впала на Заубуша, той не розгубився і не здивувався вельми, притримав її коло себе, не дав розтулити рота, сказав загадково-притишеним голосом:

— Даремно бігаєш. Не до імператриці прийшов — до тебе.

— До мене?

— Тихо. Ніхто на сім світі не повинен про це знати.

— Тоді як же? Мене вб`ють!

— Житимеш, дурна! Ще й як житимеш! Дякуватимеш старому Заубушеві...

Євпраксія не знала нічого про ту розмову. Та й про що могла знати? Гордий дух її призвичаївся до відокремленості й цілковитої відірваності від щоденного життя, яке текло внизу, не поповнювала звідти ні своїх знань, ні снаги, живилася якимсь таємним запасом душевних сил, що був, виходить, невичерпний, коли змогла вже стільки просидіти у вежі.

Не бачила, як імператор у неділю ставав із своїми п'яними баронами коло собору і стежив, як веронці в святкових убраннях обережно обходять калюжі. Тоді ставав, широко розставивши ноги, коло калюжі і, колупаючи кінцем меча в багнистому дні, норовив обляпати болотом особливо ошатно одягнених. Чоловіки мовчки зносили наругу, жінки з вищанням утікали, але їх обприскували багнюкою імператорські прибічні, що з реготом ганялися за втікачами.

Не чула, як хвалився Генріх на учті, одурівши від пиятики: “Ось витягну імператрицю з вежі й піддам її карі за розпусту. Звелю поставити на кладовищі з піднесеними догори руками, опертими на двох схрещених мітлах. Хай вийдуть з неї слов'янські гордощі!”

Не знала, що імператор замкнений у Вероні, оточений звідусіль, зіпхнутий на самий край Італії, коли ж хотів стрітися з угорським королем Владиславом, аби зажадати помочі, то Матільдин муж Вельф не пропустив його крізь гірські проходи.

Іноді людині ліпше не бачити, не чути, не знати. Тоді можеш зосередитися на собі самій, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподіватися?

Спитала про це абата Бодо. Той відбувся звичним: блаженні, хто діє в ім'я господнє.

— А хто діє? — зухвало поцікавилася вона.

Ті, хто йдуть по путі господній.

— Хто ж іде?

Бодо стривожено глянув на імператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежі. Приходив, говорив. Євпраксія мовчала. Сповідатися не мала в чому. Гріхів не мала ніяких, хіба що в гордині своїй вважала, що цілий світ завинив перед нею. Але абат уникав такої розмови, бо звик у житті до обережності, а тут, розумів це, потрібна була обережність просто неймовірна.

— Зима довга, дочко моя,— сказав по змозі м'яко,— я хотів би знайти для вас такі книги, які принесли б вам утіху в самотності.

— А чому ви не приносите мені благословення від найсвятішого папи?

— Я хотів би це зробити, але...

— І як то може бути: бог один і його намісник на землі має бути один, а в Італії відразу два папи? Здається, бувало відразу й по три? Як то, отче?

— Дочко моя...

— Ви боїтеся відповісти, отче? Я спитала, хто ж іде по путі господній? Чи той папа, що з імператором, чи той, що з Матільдою?

— Я не можу вам цього сказати.

— Не знаєте чи боїтеся?

— Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нікуди не допущений, бо маю спільну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя має вихід з сеї вежі, а дух перебуває тут постійно.

— Я мала б відчувати це якось.

— Для того потрібен час. І терпіння.

— Скільки ж? І того, й того вже було задосить!

— Терпінню немає меж.

— А знанню?

— Знання — то і є терпіння. Що досконаліша істота, то вразливіша вона до страждань.

— А до насолод?

— Лише грубі натури. Грубі й порочні.

— Все ж мені було б радісно відчути себе тут несамотньою. Відчути ваш дух.

— Думай про дух божий, дочко моя. Блаженні, хто...

Це вже Євпраксія знала давно. Відвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити її за це ніхто не зможе. Щоправда, співчуття від абата теж не очікувала, бо таке почуття йому було чуже.

А з духом справді спізналася вже повесні, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат.

Могутній дух волі в хижому посвисті пташиних крил об'явився Євпраксії звідти, звідки й не ждала ніколи — зі сторожової вежі. Кнехти гніздилися внизу, пильнували стінного переходу, верх вежі весь цей час був вільним, а з весни поселився там чоловік майже так само самотйій, як Євпраксія, але не цим він привернув увагу, а своїми соколами. Чоловік був сокольником. Чий — імператорський, баронський, єпископський, а чи сам по собі? — не важило. Видно, так само відвик від людей, як і вона, звик до мовчання, до самотності, наклало це на йього печать суворості й навіть, сказати б, хижості, надто ж у погляді глибоких чорних очей, але різнився він од імператриці, що мала б загинути від неробства, своєю неймовірною зайнятістю. Бо вчив соколів. Не літати, ні,— до цього привчені були від народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловік, і летіти не кудись, а куди вкаже чоловік, і летіти не якось, а якнайвище, найголовніше ж: не втікати від людей, щоразу повертатися до господаря, всідатися на шкіряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук.

Соколів годилося ростити саме у високій вежі, щоб звикали високо злітати. Ось і вибрав ту вежу сокольник, і віднині вона стала для Євпраксії Соколиною вежею.

Соколи вилітали просто в неї з-перед очей, здавалося, відчуває на своєму лиці вітер від їхніх крил, вони вишугували в піднебесся з такою нагальністю, з таким завзяттям, аж ніби в тобі теж щось зривалося й летіло за ними, разом з ними, спільно з отим невпокореним могутнім духом жадоби волі, простору, безмежжя.

Завжди неуважлива до занять простого люду, Євпраксія тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всім, що робить сокольник. Незабаром не було для неї ніяких таємниць ні про того чоловіка, ні про його сірих вихованців. Все ж таки більше приглядалася до соколів, бо й що чоловік та ще усамотнений? Мало спить, мало їсть, ні з ким не говорить, суворість — спосіб його буття, у клопотах — порятунок од розпачу.

Вразила Євпраксію жорстокість сокольника. Не могла без гніву й обурення бачити, як пускав він своїх соколів на перелітне птаство, на диких гусей, на журавлів, на лебедів. Може, летіли вони й до Києва, може, ждуть їх там такі малі діти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небі, чи не закурличе. А журавель ніколи не долетить, і лебідь не прилетить на дніпровські плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. І повинен у тім суворий сокольник, який не знає жалості.

Однак згодом вона все ж простила сокольникові його вимушену жорстокість, збагнувши, що за волю доводиться завжди платити. Іноді й чиєюсь смертю. Для сокола захват волі, а для лебедя — смерть. В одних крилах — посвист розкованості, хижої нестримності, голос безмежжя, в інших — приреченість. Не може бути волі взагалі й для всього. Отримуючи волю для себе, неминуче відбираєш її в когось, не маючи ніяких обмежень, тим самим обмежуєш безліч інших істот, може, саме через те так охоче кидають до в'язниць простих людей всі королі й імператори: тоді почуваються вільнішими. І Генріх замкнув її до вежі для того, щоб не мати коло себе ще одної коронованої голови, надто ж, що не мав у ній потреби як у жінці. Але ж імператор не сокіл, хоч так само хижий.

Соколів треба було годувати пташками, ставити свіжу воду, щоб купалися й сушилися на сонці. Сокіл повинен мало спати, тоді він зліший і слухняніший. Сокольник часто годував птахів, накладав їм на голова шкіряні каптурці, путав ноги й носив на тонкім обручі, щоб не спали і втрачали дикість. Літати попервах пускав на шнурі-довжику, щоб поверталися до вежі. Після цього знов годував і підставляв воду для купання. Згодом став пускати вже й без шнура, вимахував з вікна вежі чимось сірим на довгій мотузці, видно, приваблював птахів назад.

Євпраксія спершу не дивилася на все те, неспроможна збороти відразу до вежі, де сиділа її сторожа, та згодом несила було їй відірватися від споглядання соколиного життя, яке розгорталося перед її очима.

У високих вежах вигодовують соколів. Забирають соколят з гнізда і привчають платити неволею за ліпше знання волі, за хиже вміння насолоджуватися нею, осягати всю її безмежну обмеженість. Чи не так склалося і її життя? Мов маленьке соколя, вирвано її з рідного гнізда, кинуто в холодну чужину, приборкувано, затуляно очі чорним каптуром, зв'язувано руки й ноги, закуто, врешті, у камінь. Може, хоч всемогутній дух соколиної свободи якось порятує її, дасть снагу, терпіння й надії?

Тепер не відривалася від споглядання того, що діялося в Соколиній вежі, аж врешті помітив те похмурий сокольник, а може, помічав то давно, та тільки через свою відлюдкуватість не виказував. Однак, хоч який ти відлюдько, а маєш знати, що дивиться на тебе сама імператриця, до того ж молода й гожа жінка, опріч того — ув'язнена, нещасна, безпомічна. Яке ж треба мати серце, щоб лишатися байдужим перед такою жінкою?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2