Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 37)

Вона описала йому свого нічного гостя, після чого абат трохи вспокоївся.

— Сподіваюся, ти зборола його молитвою?

— Він сам щез. Прокричав: “Ти недовго зостанешся тут”,— і щез. Як те розуміти?

— Іноді, дочко моя, найнахабніші демони, за законом божественної премудрості, можуть возвіщати людям істину. Лжею і обманом лишається тільки те, що вони кажуть од самих себе. І коли їхні пророцтва частково збуваються, то це тому, що їхня поява не зовсім некорислива для людей, надто коли боже провидіння подбає, щоб знешкодити дію їхніх підступів. Явлення такі, за свідченням святого Григорія, звіщають одних про їхню погибель, а другим слугують попередженням про зміну способу життя.

— А мені? Що звіщає мені?

— Молитимуся за спасіння твоєї душі.

— Вона вельми пильно оберігається від загроз і спокус. І душа, і тіло. Але я ще не все вам сказала,

отче.

— Хто почав, той дійшов уже до середини.

— Отже, ви знаєте про відвідини барона? І про те, що

він говорив?

— Шануючи вуха твої, не переповідатиму всього.

— І як я повелася, теж знаєте?

— Хіба можуть про щось свідчити вчинки людини, так довго й несправедливо позбавленої воді?

— Несправедливо? Ви ніколи цього не казали, отче!

— Бо не наставав мій час.

— А тепер настав?

— Так.

— Чий же? Ваш чи барона Заубуша?

— Твій настав, дочко.

Вона трохи налякано підвелася, відступила від сповідника.

— Як це розуміти, отче? Ви... теж з бароном?

— З тобою, дочко!

— Але як Заубуш? Звідки взявся цей диявол? Не вірю!

— Дияволів немає, дочко моя,— є природа людська.

А все, що поза тим, або ж боже, або...

— Нічиє? Нема на світі нічийого! І безкорисливого нема! Скрізь і у всьому користь! І від мого визволення, від моєї... Що це має бути? Втеча?

— Вибавлення.

— Але як? Утекти? Вночі, тихо, по-злодійському? Перевдягатися, затуляти своє обличчя. Від кого? І куди втікати? До кого?

— Нас послав найсвятіший папа, дочко.

— Папа? Який? Їх два!

— Один справжній. Той, що в апостольській столиці.

Урбан.

— Де він? У Римі чи в Каноссі? Всі папи сидять у Каноссі коло Матільди. Ніколи не бачила цієї жінки, але вона здається мені вищою за всіх. Може, то її дух являвся мені сьогодні вночі? І мене з цієї вежі повезуть просто до Каносси?

— Дочко моя, приніс тобі благословення від найсвятішого папи. Тебе ждуть народи. Ти гідна найвищої долі.

Євпраксія впала на коліна, поцілувала руку абатові, усе в ній здригалося. Сокіл оскаженіло дряпався, в темній скрині, вона не чула нічого. Тоді спам'яталася, відчинила скриню, винесла птаха на рукавиці до вікна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею, бо тільки то є справжнє життя. Вправлялася з соколом з умінням досвідченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало він знає цю жінку. Мабуть, вміє вона кидати спис у звіра, сідлати коня, рубатися мечем. Загадкова слов'янська душа.

— Я б хотіла вийти звідси вдень, коли світить сонде, аби всі бачили, і від'їхати з Верони в пишноті ще більшій, ніж прибула сюди.

Ось безмежність жіночих примх!

— На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушені дотримуватися обережності. Але вже за Вероною тебе зустріне почет, гідний твого сану і твоєї чистоти.

— Коли це буде?

— Коли звелиш.

— Так усе просто?

— Твої недостойні слуги все підготували.

— І можна вже сьогодні?

— Вдосвіта найліпше, дочко моя.

— Чому не звечора бодай?

— Найліпший час — передсвітанкова пора. Сплять чисті душі, але сплять і негідники.

— Хто прийде за мною?

— Коли дозволено буде, ми обидва.

— Ви і Заубуш? Без нього не можна? Не хотіла б його бачити. Але зате вельми хоче його бачити моя Вільтруд. Гаразд. Я згодна.

— Веліть дівчині готуватися в путь. Ми візьмемо все найцінніше, що тут вє

— Небагато маю тут. Усе лишається імператорові.

— Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксія покликала Вільтруд. Абат тихо зник. Дві пари очей зустрілися поглядами. Дві спільниці. Залежні одна від одної, незважаючи на різницю в становищі. Бо хіба є хтось незалежний на цім світі?

— Що ми братимемо? Ваша величність? — захапалася Вільтруд.— Ми заберемо все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...

— Ми нічого не візьмемо звідси. Тут на всьому печать неволі. Не хочу більше неволі. Полиш усе! Подай мені он той псалтирик! Більше не хочу нічого.

Цілий день Євпраксія не їла, не підходила до вікна, боялася визирнути, боялася зустрітися поглядом з сокольником: ану ж запримітить, як лихоманкове зблискують їй очі, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злістю не знати й на кого. Коли ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, нові підступи імператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинів і абата Бодо? Бо що таке абат? Чи вона знала цього чоловіка? Знала його молитви, пусті слова про блаженних, намагання виправдати все на світі. А тимчасом світ сповнений такої неправди, що не хочеться й житина ньому.                                      

Нарешті дочекалася. Прийшли одразу обидва. Були поштиві й уважні, Вільтруд крутилася десь позад них, готова до послуг і допомоги, так само нетерпляча в очікуванні свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.

Заубуш виступив трохи наперед. Змінився до невпізнання. Постарів, побільшало рубців на обличчі, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби навіть злагіднів увесь. Чи то їй тільки здається? А може, й не винен? І Журина, і колись сестра Генріхова Адельгейда, то все злочинна воля імператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германців знаряддя виною не обтяжується. Навіть шибеницю звуть святим деревом.

Не час було про чиїсь провини. Час визволення — для дій.

— Ваша величність,— вклонився Заубуш,— дозвольте

я проведу вас через сторожову вежу...

— Соколину,— поправила його Євпраксія.

— Прошу? — барон справді був невпізнанний...

— Я сказала: Соколина вежа. Так вирішила її назвати.

— Ваша воля, ваша величність.

— Окрім того, не хочу, щоб мене вели. Пройду сама.

— Ваша величність, сторожа...

— Я — імператриця. Хто може йти поперед мене?

— Так, ваша величність. Але сторожа... Вона нічого не знає.

— То й ліпше.

— Вона звикла пропускати мене. Коли ж побачать вас... Небезпечно будити сплячого собаку.

— Я зроблю так, як вважаю за ліпше. Гідність моя не може бути зашкоджена.

Втрутився абат Бодо.

— Дочко моя, ми повинні бути обачливі. Але Євпраксія затялася на своєму. Вона не хоче нічиєї милості. В кожного ув'язненого лишається єдине право: право на втечу. Може, вона давно вже б скористалася з цього права, але пригнічувала її непотрібність світові й людям. Куди втече, що вона світові й навіщо? Тепер прийшла звістка, що її десь ждуть, що її долею клопочуться найвищі особистості, вона вдячна була і тим, і цим, які сповістили їй. Але перший крок хотіла зробити сама. Навіть загинути в останню мить, але зберегти гордість, полишити по собі добру славу. Це ліпше, ніж у ганьбі й пониженні діставати власну свободу з таких злочинних рук, як у цього барона.

— Вільтруд! — покликала дівчину.— Одяг і інсигнїї імператриці!

Дівчина метнулася до скринь, хапливо діставала одяг, прикраси, корону, золото, самоцвіти. Шурхіт коштовних тканин, тьмаве сяяння золота, зблиски діамантів у сутіні вежі. Вдруге в житті надягала Євпраксія урочисті шати імператриці з піднесеністю, що межувала з непам'яттю. Вперше це було перед вінчанням у Кельні і ось тепер, коли відважилася вбратися так, щоб здобути собі волю.

Одягання забрало багато часу, і чоловіки вже неприховане тривожилися, але Євпраксія була мов суцільний спокій.

— Тепер можемо йти.

Кинула па обох чоловіків погляд, повний погорди, стала спускатися першою, не озираючись, вийшла в перехід між вежами.

Рукатий кентавр проводжав Євпраксію, і веселощі його тепер уже не видавалися недоречно-навмисними, як тої днини, коли імператрицю ув'язнено в цю похмуру вежу.

Таки ж недаремно, виходить, викарбувано було цю бронзу для нагадування про веселощі й красу життя.

Євпраксія не озиралася, не дивилася, знала все про кентавра, бачила веселий розкид його копит, химерну борідку, чашу з вином. Так само не дивлячись, знала, що в найвищім отворі Соколиної вежі непорушно стоїть мовчазний похмурий чоловік, стоїть перед безмежним темним простором, сам темний постаттю и лицем у передсвітанковім мороці, але світилося їй те лице ам сюди буйним подихом волі, зоріли для неї очі сокольника, мабуть, ладнався він випустити відразу мало не всіх своїх соколів на честь її визволення, щоб почалося воно у розсвисті дужих крил, в нестримності й захваті.

Імператриця дивно схитнула головою, тьмавий блиск од корони вдарив кудись угору, ніхто й не зауважив того, не побачили, як уклонився востаннє Євпраксіі сокольник зі своєї вежі, зате молода жінка знала про те, бо хода її відразу зробилася легкою мовби летючою.

- Benedictus, qui venit іn nomine Domini - пробурмотів абат Бодо, а Заубуш проказав якусь із своїх найтяжчих лайок. Буде йому сто тисяч свиней, коли через ослячу впертість цієї жінки все загинеї

А Євпраксія вже ступила в Соколину вежу. Не Євпраксія — Адельгейда, імператриця. Була ув'язнена як проста жінка. Всі в'язні однакові, їх об єднув неволя. Звання не важать. Охоронці звикають до своєї зверхності, пильновані трактуються ними як упосліджені, скинуті на саме дно існування істоти, яким уже ніколи йе дано піднятися. І коли й може бути для них вихід, то лиш в єдиному напрямку: до смерті.                  

Кнехти за велінням імператора берегли у Вежі п`яного кентавра його жону. Ніколи не бачили її, звигіди до думки що то просто жінка Генріхова, імператорська гідність Адельгейди чи й пам'яталася цим збайдужілим до всього на світі, окрім італійського вина та смаженого на дикому вогні м'яса, германським воїнам. Тож якою несподіванкою мала стати поява перед ними Адельгейди в урочистих шатах в короні, з усіма інсігніями, належними сану імператриці! Знетямлення сонних охоронців було таке велике, що вони не спромоглися навіть заступити дорогу імператриці, лиш старший з них, схаменувшись, спробував було нахилити спис, показуючи, що далі йти невільно, але імператриця гордо повела рукою і владно сказала:                   .

— Що маєте чинити, забачивши імператрицю ?

І тоді охоронці впали на коліна.

Важили й не слова імператриці, і не імператорські інсигнії — пам'ятали кнехти гаразд непостійність Свого імператора. Хто ж то знаві може, імператор простив свою жону і тепер кожен, хто спротивиться його новому велінню, поплатиться власною головою. Надто, що й найближчий до імператора чоловік барон Заубуш теж супроводжує імператрицю і тримається від неї аж он на якій поштивій відстані!

У палацовому дворі їх уже ждали коні. Для імператриці тримали золотистого коня. Сідло — єдвабне, у квітах, вуздечка з нитяного золота і єдвабу, із шнурками золотими і повіддям єдвабним, чепрак пурпуровий, з китицями. Закуті в залізо рицарі готувалися до супроводу. Твердогубі коні нетерпляче обпінювали золочені залізні вудила. Брама замкова вже стояла отвором, глухо задуднів дерев'яний міст під копитами, викресалися іскри підковами на веронському камені. Невеличка купка вершників швидко віддалялася від Верони, від замку, від веж. Мабуть, мовчазний сокольник стежив за тими вершниками зі своєї вежі, може, зітхнув, може, всміхнувся, а тоді випустив одразу цілий десяток соколів у передранкове небо. Хай летять, хай дихають волею, бо нема в цім житті нічого дорожчого.

А Євпраксія, коли вже повірила, що на волі, коли відчула, що не буде більше вежі, заплакала тихо й гірко. Не вірила, що жива. Той страшний чоловік, який вважався її мужем і звався імператором, був здатен на все иайлихіше. Міг замучити її гододом, замурувавши у вежі. Задушити вночі або й удень. Скинути з вежі й сказати, що заподіяла собі смерть сама. Аж дивно, що не здогадався це вчинити. Може, злякався, що весь світ повстане проти нього за такий злочин? А чи повстав би? Чи помічено було б її зникнення?..

Коли сходило сонце, їх зустріло ціле військо. Заплакана Євпраксія була така знесилена від щастя й минулих страхів, що вже й не змогла налякатися, подумавши, що то імператор випередив їх, щоб перехопити втікачку.

Ні, то був посланий Матільдою Вельф. На вороному жеребці, в золотому панцирі, по якому пущено було срібні трави, огрядний, щокатий, кучерявий (бо шолом зняв і вимахував ним на повітання), баварський молодий герцог підскочив до імператриці, на мить скам'янів, вирячившись на її вродливе, хоч і змарніле лице, тоді вправно зістрибнув на землю, став на коліно, коло стремена імператриці, викрикнув:

— Вітаємо тебе, імператрице!

Аж тепер відчула себе справді вільною. Хоч знову оточена мало не самими германцями, хоч чула їхню важку мову, хоч молодий Вельф нічим не різнився зовні від імператорських баронів, вірила: ці люди збережуть їй свободу. Бо стояла за ними десь невидима, але всемогутня жінка, Матільда Тосканська, це вона простягнула руку порятунку їй, жінка побачила жінку і помогла їй, ось так, як Євпраксія помогла своїй Вільтруд, а Вільтруд помогла їй. Тільки ж яку ціну захоче графиня Матільда за своє доброчинство? Що багатша й могутніша людина, то вищої ціни жадав, бо про мале вже давно забула. Яка ж ціна? Бо нічого безкорисливого нема на цім світі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2