Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 38)

Коні скакали легко, охоче, якось ніби розвеселено. Далекі гірські обрії скакали разом із кіньми під небом такого кольору і яскравості, що їх людські очі не могли знести, тому час від часу біліла на ньому якась хмаринка. Городи на верхів'ях гір, замки шкірять одии до одного зубці мурів, скелясті гнізда, наїжачені оборонними вежами, мирні кампаніди в долинах, буйнощі виноградників, сірувато-приглушена зелень оливкових гаїв, по вузькій дорозі назустріч пишним вершникам маленький ослик несе на собі чорнооку дівчину. Пустотливий вітер завіває дівчині на голову її широкий чорний одяг, слшу-чо-біле тіло, регіт воїв: “То-го-го!” Але ж сміх! Людський сміх! Сміх вільних людей. І вона серед них. Вільна, як сокіл. Назавжди!

 

ЛІТОПИС НЕМИНУЧІСТЬ

 

Незнання часто рятує людину. Ув'язнені теж бувають схожі на ігнорантів, себто невідаючих, бо й ті, й ті, кожен посвоєму, замкнені чи в своєму невігластві, чи в неволі, і виходить, що ріка часу тече десь у невідомості, а вони, викинуті на її хисткі береги, мовби рятуються від тих неминучих змін, втрат і нищень, які завдає всемогутній плин вічності. Коли до людини не доходять, ніякі вісті, їй здається, що довкола нічого не відбувається, що час зупинився, усе дишається досі так, як було вчора, місяць, рік тому. Лік ведеться з того дня, коли тебе роз'єднано зі світом, ти заглиблюєшся в самого себе, відзначаєш найнепомітніші стани своєї душі, помічаєш щонайменші зміни в своєму настроєві й перебігу думок, а величезне довколишнє життя зупинилося для тебе, стало якимсь несправжнім, позбавленим цікавості. А тоді приходить пізнання і приносить біль. Євпраксію визволено з вежі не тоді, коли ще не було ніяких вістей для неї, хоч, сказати слід, визволення могло б прийти вже давно і не треба було б молодій жінці сидіти в жахливій своїй самотині понад два роки. Та люди, які клопоталися долею імператриці, не належали до простих людей, які роблять добро, не задумуючись, з природної потреби. Це були вищі особистості — сам папа Урбан, графиня Матільда, а вищі особистості творять доброчинство лиш керуючись вищими цілями. А яка була вища мета для папи Урбана і його вірної, добровільної помічниці Матільди Тосканської? Утвердження віри в боротьбі з тими, хто хотів би зректися віри. А ще: утриманий віри в чистоті. Бо віра, щойно зародившись, потре-був розповсюдження і дбання про чистоту. Без цього вона не може існувати. Народившись всупереч здоровому глузду, всупереч думці, всупереч істині, віра неминуче повинна довіку ворогувати з ними. Погублю мудрість мудреців і розум розумних відкину, сказав один з тих темних, але запекло-впертих апостолів, які першими почали розповсюджувати нову віру.

Найбільше багатство в кожної людини, дароване їй самою природою,— думка, отже, з самого початку ставала ворожою вірі, тому часто була знищувана носіями християнства разом з її непокірними власниками. Вірю, бо не смію не вірити. Відмовившись від єдиного свого багатства — думки, отримуєш навзамін велич церкви, її авторитетів, настанови. Але де велич, хто авторитети і які настанови виконувати? Церква вже від перших своїх початків, окрім запеклої боротьби з єресями, розпочала боротьбу, сказати б, сама в собі, роздвоївшись на цареградську і римську. В кожній сидів свій первосвященик, і кожен намагався довести свою вищість. Так тривало кількасот років, аж поки за патріарха Керулларія і папи Лева церкви остаточно розокремились на східну й західну, або, як казано,— грецьку й латинську. Розкол стався сорок років тому, християнський світ досі не втішився в своїх змаганнях, отож папа Урбан ще мав сподівання прилучити до своєї церкви все те, що так чи інакше можна було б відірвати від греків. Русь була найласішим шматком, величезна ця держава, приєднавшись туди або туди, відразу вирішувала питання вищості тої чи іншої церкви, ось чому змагалися в своїх зазіханнях на Русь і Рим, і Царград. Ромейський імператор Олексій Комнін звільнив ув'язненого на острові Родос князя Олега Святославовича, невгамовного бунтаря і зухвальця, посадовив на корабель і відправив до Тмутороканя, давши воїнові і золота, щоб той знов збунтував Русь, пішов на Київ, захопив стіл, був відданий імператорові, не виявляючи такої стриманості й незалежності, як великий князь Всеволод. Та Олег умів лиш бунтувати, на більше не був здатний, з тої затії Комніна нічого не вийшло, Русь віддалилася від Царграда ще більше, і, мовби з почуття помсти за це, донька Олексієва Анна Комніна, пишучи згодом свою книгу “Алексіада”,— здається, чи не найоб'ємнішу з усіх написаних в ті часи хронік,— жодним словом не згадала ні Києва, ні київського князя, ні народу руського, ні величезної і могутньої держави Русі. Шкода, коли ті, хто пише історію, керуються негідними й дрібними почуттями помсти й ворожнечі.

Можна б сказати, що християни у своїй взаємній ворожнечі перевищили всіх. Поки тривало змагання між східною і західною церквами, поки ромейські імператори намагалися запанувати в своїй частині світу, на заході запекло змагалися між собою папа й германський імператор, і кожен змагався за віру, за її утвердження й чистоту, кожен намагався відблиски божества потягнути на свої корогви й штандарти. Що то за віра, яка може щоразу хитатися й навіть змінюватися, залежно від примхливості пап, насильств імператорів і королів, несправедливості і чвар, між тими, хто проголошує себе носіями і захисниками її? Яка віра, який бог може існувати серед чвар, брудних пристрастей, брехливості, жорстокості? Невинні, чисті, прекрасні люди гинули на полях битв, а нікчеми процвітали тим часом тільки тому, що назвали себе служителями віри і були послідовно безжалісні до всіх і всього, окрім себе й свого бога.

Папа Урбан виявився хитрішим за грецького імператора Комніна. Він розумів, що близького ворога треба знищувати силою, супротивника ж далекого, недосяжного слід спробувати схилити на свій бік хитрощами, вмовляннями, ласкою. Тому з імператором Генріхом велася жорстока, нещадна війна, яка часом видавалася навіть безнадійною, але іншого виходу тут не було. Що ж до такого володаря як далекий руський князь, загадковий, могутній і бажаний всіляко, то тут застосовано спосіб, сказати б, лагідний, як свого часу вже було зроблено, даруючи королівську корону польському князеві, а тоді угорському, чим навіки було прилучено ці землі до римської церкви.

Однак корону дарують тоді, коли її просять. Руський князь не просив. До того ж, чутки були, ніби в руських володарів корона вже давно була — чи то якась своя, чи то дарована Константинополем. Хоч як там було, уже тривалий час, починаючи від Ярослава Мудрого, руських володарів звано в Європі царями. Іншого слова автори хронік не вживали. Тоді що ж? І ось папі Урбану трапилося відразу дві нагоди. 1087 року італійські купці з города Барі викрали в Мірах Лікійських мощі Миколи-чудотворця, святого, яким пишалася грецька церква і який чомусь користувався великою прихильністю Русі. Викрадено мощі й перевезено в Барі, мовляв, для захисту від сельджуків, насправді ж це був звичайнісінький грабунок, бо викрадали тоді й грабували не тільки багатства й городи, а й святі реліквії, гробниці, навіть святих; мовляв, у якої церкви більше святих і вони значиміші, та церква, виходить, теж могутніша. Відразу ж, крім свята зимнього Миколи, яке відзначалося 6 грудня, встановлено було свято Миколи весняного — 9 травня, день викрадення мощей. Грецька церква засудила цей грабунок і не захотіла прийняти весняного свята. А як руські? І ось тут папі Урбану помогло використати цю нагоду те, що донька руського царя, імператриця германська, була кинута Генріхом у вежу, потребувала захисту, співчуття, допомоги, про це мали довідатися у Києві, і негайно було споряджено туди пишне посольство на чолі з єпископом Федором, а що руського володаря ніякими дарами ніхто не міг здивувати, та ще ж треба було якось злагіднити сумну вість про неволю його доньки (окрім папських запевнень, що зусиллями апостольськими вона буде визволена), то й послано з Федором до Києва у золотому ковчежці, з прозорим скляним верхом, одну маленьку кісточку з мощей Миколи-чудотворця. Кісточка, слід зазначити, була така малюсінька, ніби й не від чоловіка, а заяча або пташина, та важила тут не величина дарунка, а його, сказати б, висока суть і свідчення щедрості римського первосвященика. Бо ж константинопольський патріарх, відаючи про особливу любов до Миколи на Русі, міг би, маючи цілі мощі чудотворця, давно вже послати до Києва такий дарунок, а бач — не послав. Рим, натомість, виказував щедрість. Рим далеко бачив, його знання розповсюджувалися безмежно, його впливи були нездоланні,— це мав би вичитати руський цар з непоказного, вдавалося б, але сповненого значимості дарунка.

Посольство їздило довго, бо далеко, бо русичі загадкові люди, бо справи віри не терплять поквапу. Євпраксія тим часом мала сидіти в своїй вежі, і то щастя, що Генріх просто тримав її там, не вдаючись ні до чого лихішого. А міг би через свою нестримність, жорстокість, надто ж, коли став терпіти поразки, був зіпхнутий на самий край Італії, втратив спільників, втратив надії, мав проти себе власного сина, а за себе — нічого. В хвилини розпуки, напившись до одуріння, хотів відібрати собі життя. Знову врятував його Заубуш, ранячи собі долоні, рискуючи одержати від імператора смертельний удар, видер у нього з рук оголений меч, яким той хотів пронизати собі груди, і ось тоді одноногий барон намірився не те що зрадити свого володаря, а просто втекти від нього, переметнутися до переможців, запропонувавши їм не себе (бо кому він потрібен сам по собі — немаєтний, невпливовий, звичайний прислужник Генріхів, і не більше!), а Євпраксію, яку взявся вивести з вежі.

Усе збіглося в часі якнайліпше. З Києва повернулося папське посольство разом із посольством від київського князя і з таким самим єпископом, як і папський, навіть звалися єпископи однаково. Київський князь мовби натякав цим на можливість порозуміння, прихильність же свою до римської церкви виказав тим, що прийняв на додачу до зимнього свята Миколи також і свято весняне. Посольство привезло вісті й не дуже втішні, але то вже стосувалося Євпраксії, лихі вісті призначалися для неї, отож настав час визволити її з вежі, Заубуш запропонував свої послуги саме тоді, як у них виникла потреба. Абат Бодо, довірена людина римської церкви, домовився з бароном, і вони здійснили те, що мали здійснити: імператрицю передано під опіку самого, Вельфа, її ждала в Каноссі графиня Матільда, готуючи зустріч таку пишну, яку тільки могла приготувати, бо ж імператриці передовсім належалася пишнота, а вже згодом — вісті про ті зміни в світі, про які вона в своєму ув'язненні не могла відати і від яких була, сказати б, щасливо відокремлена. Тепер кінчалася неволя, але наставав кінець і незацікавленості в подіях. Людина ж безкарно не може довго ухилятися з тих чи інших причин від участі в подіях, успіхах і нещастях життя. І що довше вона перебуває в незнанні, то болючішим, страшнішим буде повернення до життя.

Так було з Євпраксією. Не помітила урочистостей, не схвилювала її пишнота, не вразила велич і неприступність замку, не розчулилася, коли замість понурості вежі віддано їй справді королівські покої в Каносському палаці, бо все те було звичне для неї, усе було марнотою порівняно до тих сотень безкінечних днів, проведених у камені й безнадії. Не здригнулося її серце й тоді, коли вперше за багато літ почула з уст київського єпископа Федора благословення мовою слов'янською, а не сухою хатиною абата Бодо. Не вельми здивувалася навіть тоді, коли наблизився до неї слідом за київським єпископом Прибулий з посольством руський воєвода, блиснув веселозубо, мовби знайомий і водночас незнаний, ніби й Кирпа давній, добрий косоплечий рубака, а ніби й не він, бо усмішка та сама, і очі ті самі, а косоплечості немає, кудись зникла, а заодно неначе й сам чоловік коли й не вникнув, то змінився до невпізнання, плечі його вирівнялися, трохи звузилися, і лише згодом Євпраксія збагнула, що в Кирпи немає правої руки, що він обрубаний, Обтесаний, скалічений. Тож не було здивування, що Кирпа знову перед нею, бо мав бути або він, або той Журило 6 його перлистими кучерями, але й радості не було через каліцтво воєводине.

Ще менше радості було від вістей з Києва. Це вже вразило її в саме серце, від цього здригнулася, це наповнило її майже таким жахом, з яким, скажімо, довідалася б про день своєї смерті.

Бо в Києві вмер великий князь Всеволод. Єпископ Федір розповідав Євпраксії, що, як помер великий князь, то дзвонів київських не було чутно від плачу людського. Вважав, що бодай цим потішить доньку Всеволода, не відаючи, якою жорстокою мудрістю сповнило життя душу цій молодій жінці. Вона чомусь подумала, що, коли б померла, то й по ній плакало б безліч люду. Мертвих завжди люблять більше, ніж живих. Як сказано: життя сповнене ворожнечею і ненавистю, а смерть — любов'ю і повагою. І що менше чоловік сумує по мертвому, то більшу скорботу він може виказувати, бо так годиться. За князем же плачуть гірко й невтішно, лякаючись, що по його смерті прийде гірший. Бо новий князь прийде неминуче, а який — ніхто не відає.

 Невдовзі по смерті батька Євпраксії загинув улюблений брат її Ростислав. Покараний був за богохульство і неповагу до святих людей. Перед тим, як іти йому з братом Володимиром проти половців, утопив у Дніпрі лаврського ченця Григорія, а тоді й сам, утікаючи після невдалої битви коло Треполя, утонув з конем своїм у Стугні, і брат Мономах мало не втонув, намагаючись порятувати Ростислава, та нічого не зміг удіяти, бо вже тут діяли закони божі, а не людські. Сказано ж: як живеш, так і вмреш. По Ростиславу теж плакав гірко весь люд київський, бо завжди жалко молодого життя.

Після тяжких вістей про такі втрати мала б Євпраксія втішитися хоч трохи, довідавшись, скажімо, що на столі київському по смерті Всеволода сів його син, а її старший брат Мономах, перший захисник землі руської з-поміж усіх інших князів. Але й тут ждало її розчарування, бо Мономах, мовляв, заявив, що слід дотримуватися ряду, встановленого їхнім дідом Ярославом Мудрим: стіл займають по старшинству. З онуків же Ярославових мав таке право Святополк, єдиний уцілілий син Ізяслава, найстаршого з синів Мудрого.

І вже посольство це прийшло від Святополка, якого Євпраксія майже не пам'ятала, могла згадати хіба що його матір Олісаву, та й то через те, що з нею здружена була її мати княгиня Анна, бо обидві мали однакове походження — з чорного люду,— обох князі взяли за їхню вроду, обидві почувалися попервах осамотненими й чужими в князівському оточенні, тому й горнулись одна до одної.

Ще пам'ятала Євпраксія, що вже змалку Сівятополк відзначався неймовірною скупістю, за що з нього знущався щедрий і веселий Ростислав. Бо для Ростислави, як і для Євпраксії, скупість у князів видавалася річчю найбезглуздішою. Скільки бачили діти князів, то те й знали, що ті сідали на коней, злазили з коней, молилися, пили, їли, усі були з мечами і в золоті. На конях і в золоті — до чого ж тут скупість? Стрибаючи на одній нозі, любили вони приспівувати складену Ростиславом приспівку:

Князь-князяка,

Кінь-коняка,

Князь-конязь,

3 золота злазь!

Княгиня Анна, почувши якось ту примовку, страшенно обурилася: “Яка срамота!”

А ось тепер скупий Святополк, увесь у волоті, сів на золотий стіл, сів на золото, і вже цей не злізе із золота нізащо!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2