Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 42)

Колись відкрився їй жах коліс. Невпинне, безжальне, вдерте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Тоді малій Євпраксії здавалось, що така невблаганність властива тільки тим коовесам, які везуть її з Киева до Саксонії, уеі ж інші мають крутитися від нижчого до вищого, від гріха до чистоти, до праведності й святості, від поразок і адетів. Гірке досвідчення переконало її, як тяжко вона помилялася. Раз попавши у владу коліс, уже несила звільнитися. Вони розростаються до велетепеькнх розмірів, цілий світ видається потворним колесом, небесні сфери обертаються не під лагідні звуки піфагорейської музики, а в нелюдському скреготі загроз і кар дяя всього земного, усе суще закручене в неосяжно-велетенському колі буття, усе нерозривне, усе залежне, ніщо не може вивільнитисея, випручатися, вирватися. Колесо фортуни, цей страхітливий вияв неминучості далі в земному людському світі, стало мірою нещасть для Євпраксії з тої самої миті, коли помітила його невпинне обертання і коли збагнула, що вже ніколи з нього не випручається, не виломиться на волю.

Сумне коло життя. Невже це все, що дано людині? Несхідченні випробування, загрози, кари, зло, несправедливість. Кажуть, що, очистившись від пристрастей, людина видаляє себе зі світу випадковостей і тоді сміливо підкоряється будь-якій долі. Адже фортуна змінює  лиш зовнішні обставини життя, сутності людини вона не зачіпає, колесо дволикої сліпої богині крутиться мовби само по собі, а ти однаково лишаєшся незмінним у своїй людській особистості, і не може воно злого зробити доб- рим, скупого щедрим, жорстокого милостивим. Тому на- берися терпіння й спокою, піднімися над випробуваннями, намагайся побачити в тій самій миті і згубу, і щастя, бодай краєм душі доторкнися до вічності — це дасть тобі змогу вирватися з рухомого сплетіння випадковості часового ладу, бо час безкінечний, але не вічний, адже мав вій мануле, теперішнє і майбутнє, вічність же охоплює всю повноту необмеженого життя і володіє нею, їй не бракує нічого в майбутньому, вона не витікає в минуле, власна її природа — завжди бути сучасним і вміщати в собі істинну безкінечність плину часу. Ще Августин зак- ликав до байдужої покірливості, бо, мовляв, згідно з розумним порядком правосуддя кара й випробування в бла- го, людина не може жити згідно з своїми устремліннями, а тому повинна стати сліпим знаряддям в руках божес- тва. Виходило, ніби збайдужіння вело до волі, насправді ж порівнювалося смерті.

Євпраксія не могла спокійно стежити за безжальним рухом колеса життя, за його розростанням, невпинним побільшениям, десять років жила в цьому суцільному жахові, кінця не бачила, кінця ніхто не обіцяв, треба було битися самій, своїми власними силами, стверджуватися й утверджуватися власною сутністю, піднести свою чистість і або піднестися самій, або загинути. Вона ще не знала, що то вершина, останній порив її недовгого, багатостраждаль- ного життя. Билася, борсалася, рвалася, мов риба в сітях, як птиця в перевісах, иЙя лань у шорстких руках. Так в остааньому сплеску високо здіймається хвиля, перш ніж розбитися на бризки, так яскраво спалахує вогонь перед тим, як згаснути.

Вона не хотіла ні розбризнутися, ні згаснути. Жити! Хіба ж для того стільки витерпіла, щоб тепер впокоритися й ждати кінця? Двадцять три роки, повна сил, вродлива, жадібна до краси й добра — і стільки страждань, який жах позаду! Розтоптано життя, усе понищено, убито всі заміри, відібрано віру в усе святе й благородне, високі пристрасті поганьблено, нічого не лишилося, але треба жити, треба вірити в людину, піднести людське в собі, під- нятися над цим світом, показати йому: є ще святощі, є на- дії, є найвищий обов'язок людини — прагнення до щастя!

Колись думала: “Станеш імператрицею — ощасливиш світ”. Тепер вимушена була звузити межі цілого світу власною особою. Вирватися звідси, не бути залежною, покинути цих людей — імператорів, пап, герцогів, графинь, баронів. Вони закручені в жорстокому колобігу життя навіки, приречені зостатися в невблаганній залежності одне від одного, вони потрібні одне одному, як вовк і сарна, вода і полум'я, земна твердь і небесні емпіреї. Що імператор без папи, що папа без Матільди, що Матільда без Вельфа і що Вельф без Матільди? А вона не хоче їхньої залежності, вона закинута сюди обертанням безжального колеса фортуни, сліпої, позбавленої розуму, бо в цьому світі розум обмежується свідомо й навмисне, щоб звільнити місце для віри. Але хіба ідея віри, ідея самого бога не виведена з ідеї свободи, притаманної людині від народження? Чому ж бог і його прислужники відбирали свободу в того, кому вона належала від природи? І чому почувалися вони самі вільнішими лиш тоді, коли позбавляли свободи й незалежності якомога більше число людей?

У вежі Євпраксія, ображена па цілий світ за свою неволю, зосереджувалася на власній образі, на власному горі, оплакувала власне горе. Тепер, зрівнявшись з усіма — з нанбагатшими і з найупослідженішими — у зовнішніх проявах волі, але виявивши ще тяжчу поневоленість, дедалі частіше відбігала пам'яттю назад, згадувала те, що здавалося й неприміченим, дивувалася, як могла байдуже проходити повз страждання людські й несправедливості, завдавані меншим світу сього просто в неї перед очима.

Згадувала, як на Красному дворі князя Всеволода били челядинців і слуг княжі приставники, який страх панував там у найтемніших закутках, яка затурканість, усе летіло стрімголов, штурхалося, лаялося, сварилося, лякалося й остерігалося — не княжий двір, а дика пуща, набита звірами, де менші дрижать перед більшими, а ті — перед найбільшими.

Згадувала київські княжі розповіді про волхвів, розповіді, пронизані страхом і ненавистю, волхви малювалися якоюсь незбагненною потаємною силою, яка вічно повставала проти князя і його воєвод, проти єпископів і священиків, вони загрожували спокоєві й усталеності, з волхвами неминуче змикалися холопи, смерди, вони йшли за тими бунтарями слухняно й розсваволено; били, грабували, громили, нападали і на княжі двори, і на церкви, хотіли раз напасти навіть на Печорську обитель, аж ігумен Феодосій перелякався і втік до Чернігова, посилаючись на те, що, мовляв, не хоче бути в Києві, коли там сидить Святослав, який неправдою захопив княжий стіл. Ще до народження Євпраксії в князя Ізяслава, коли йшов з Польщі на Київ, у Дорогобужі вбили конюха, а в Києві того самого року холопи задушили новгородського єпископа Стефана. В рік народження Євпраксії в Новгороді появився волхв і намовляв на бунт проти єпископа. Князь Гліб з дружиною оборонив єпископа, а волхва вбив. Того самого літа В Києві теж появився волхв, який пророчив, що на п'яте літо Дніпро потече назад, а землі поміняються місцями: грецька стане на Руській, а Руська — на грецькій. Волхва потаємно вбили за водінням князя Ізяслава. Тоді ж таки бунтувався люд на Білоозері, підбурюваний двома волхвами проти ліпших жон, які держали жито, мед, рибу й скори. Ян Вишатич, воєвода князя Святослава, половив волхвів і дав їх повісити ліпшим мужам.

Вже в Германії пробився до Євпраксії в Кведлінбург страшний чоловік, з відрізаним носом і відсіченими руками по самі плечі. Кричав: “Єси руська княжна? Чи впізнаєш, що теж руський єсмь? Холоп Дудика з Новгорода, обтесав мене єпископ Лука, а князь потурав убивству. Тепер утік та бігаю по світу, хочу втекти від болю свого, а не втечу ж ніколи!”

Не чула,не бачила, не помічала, відверталася, проходила, піднявши високо голову, замкнена в гордощах свого походження, зосереджена на своєму, заглиблена в свое. Ще не відала тоді: неминуче поєднаєшся з усіма людьми в своїх нещастях. Надто пізно це збагнула. Простий люд так і полишився для неї неприступно-загадковим, вищі особистості вселяли сліпий жах і огиду. Де брати силу, як вистояти, як подолати? Знов поверталася думкою до свого сидіння у вежі і — дивно — відчувала, що там було ніби легше, принаймні набагато простіше. Вона ув`язнена, вона невинна, ворог відомий — імператор, їй співчувають усі, проти нього теж усі, її може визволити Куррадо або хоч повідомить у Київ, і там сполошаться і спробують щось зробити, навіть смерть її стала б славною і мовби почесною, бо ж мученицька і чиста. Тепер була обтяжлива нерівність між невидимими нападниками і її відкритою беззахисністю. Поговір уже пішов, її ім'я втоптане в бруд, сповідник, порушивши заборону, відкрив усі таємниці. Її визнання криво стлумачено, а зрозуміли абата Бодо ще кривіше — безжальне колесо загрожувало знищити її саму й добре ім'я Євпраксії, це вже була не сліпа богиня, лишилася тільки її дволикість: привітність і гостинність Матільди зовні й підступи за спиною.

Щоб остаточно загнати Євпраксію в безвихідь, графиня, знов запросивши її до своєї улюбленої бібліотеки, напустила належну стривоженість на своє нестаріюче личко, сказала:

— Ми з найсвятішим папою вельми стурбовані, ми так вас любимо, ваша величність, так вас любимо, і сама думка про можливу розлуку...

“Куди ж тепер подінуся в своїй поганьбленості!” — хотілося закричати Євпраксії, але імператриці личила стриманість, тож і спитала майже спокійно:

— Чи скоро його святість буде в Каноссі?

— Найсвятіший папа вже в путі, ваша величність, але тим часом, ваша величність, цей звір, цей, як справедливо назвав його отець Доніцо, кривожерний Сисара мав нахабство прислати до мене своїх ганебних прислужників з нахабною вимогою видати їм вашу величність, ваша величність.

— Імператор, мене видати? — не стрималася від вигуку Євпраксія. Матільда була мов ясне втілення добра.

— Ми з найсвятішим папою звеліли герцогу Вельфу прогнати цих ганебних послів так далеко, як він тільки вможе й захоче, ваша величність. Ми ніколи й нікому... На вас спочиває найвища благодать. Його святість...

— Коли буде його святість? — перебила графиню Євпраксія.

Ждати не могла, з усього було видно, що ніхто не прагне дати їй спокій у цій землі. Опинилася між двох вогнів, обидві супротивні сили виставлятимуть її одна проти другої, тим часом вона ще тримається, ще беруться звідкись сили, але чи ж надовго вистачить? Їй потрібний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в своїх так званих святощах про існування святощів ще вищих, ім'я ж їм — чистість, а тоді сяде на простого коня і з київським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогості, просячи милостиню в дорозі, поїде звідси, поїде додому, повернеться до рідного краю, куди не сподівалася ніколи повернутися відтоді, як відкрився їй жах коліс, які відвозять людиду далі й далі від надій і щастя,

— Його святість прибуде незабаром,— сказала Матільда.

— Сподіваюся, ви допоможете мені мати розмову з його. святістю?

— Ми з найсвятішим папою зробимо для вас все, ваша величність!

Поки ж папа без надмірного поквапу їхав чи й не їхав до Каносси, Євпраксія вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси. Герцог Вельф прийшов до неї без почту, попросив розмови в чотири ока, тяжко відсапував, відвертав аж ніби засоромлено свою мармизу, піт двома струмками витікав йому з густого покучерявленого волосся, струменів аж на товсті щоки, але герцог чи то не помічав, чи то не насмілювався витерти той піт, стояв перед Євпраксією незграбний, здоровенний, тупий, покрадьки лускав на неї зажерливо-хтиві погляди, глухо бутів, наче водяний бугай у воду:

— Ваша' величність, не стану приховувати: Генріх вимагає вашої видачі.

— Вже знаю, ваша світлість.

— Графиня випередила мене. Так і знав. Для того й витурила з замку. Та я вернувся для неї неждано. Матиме. Го-го! Вона вас обдурює, ваша величність, ця хитрюща баба всіх обдурює.     

І вас?

— Мене найперше! Мене вже так обдурила, що далі й нікуди. Що обіцяла, а що дала? Моє все забрала, моїм військом побила Генріха, тепер готуються зі своїм папою до торжества, а мені — знов ховайся за гори і бийся з графами за корону германського короля.

— Германський король уже є. Конрад.

— Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзі або ж в Трібурі, чи де там зберуться. Звалять імператора і зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене ніхто не викричить, бо я Матільдин муж. А Матільда не підпустять, бо імператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й підпускати ні до чого. Го-го! Ваша величність, не вірте цій бабі! І лисому не вірте. Лисий — то папа. Ви його не бачили, то й ліпше. Я б і не радив.

— Це вже моя справа,—холодно сказала Євпраксія.— Ви не питали нічиїх порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матільдою, так само я...

— Я? Порад? Го-го! Ваша величність, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хіба не бачите: я довірливий! Але я виріс у горах, там прості люди, там все видно, і в нас є нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З своїм папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кісточку. Ніхто й не запримітить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап...

— Мені неприємна така розмова, ваша світлість.

— Даруйте, ваша величність... А ви — така незвичайна жінка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собі: “Слухай, Вельфе, ти не повинен нікому дозволити збиткуватися над цією красунею!”

— Я вдячна вам за поміч, за увагу.

— Пусте! Хіба то не мій обов'язок—захищати такий дивний витвір природи! Але графиня зі своїм лисим — вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежі, послали до Верони мене з військом, тепер видадуть Генріхові.

— Графиня запевняла мене, що ніколи цього не допустить. Ще сказала, ніби ви мали прогнати послів імператорових якомога далі.

— Я й прогнав! Думаєте, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого імператора, як їм на те буде вигода. Це страшні люди, ваша величність.

— Все ж мені хотілося вірити в людську порядність графині. Про папу й казати не смію.

— Ваша величність, для них немає нічого людського! Проста річ для них дорожча тисячократне. Матільда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камінець перегризе вам горло. Лисий папа за свій срібний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикрашає свою лисину, відлучить чоловіка від церкви, нацькує на нього всіх єпископів! Коли й мали ви спокійне життя, то це в тій вежі. А тут — однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усі лисі, вельми ласий до жіноцтва, графині йому вже мало, бо...

— Казала вже: гидко мені слухати.

— Я не про те, ваша величність, простіть. Я дурний, базікаю не про те. Але я молодий, ваша величність, погляньте на мене, я молодий, як і ви. І я — чесний.

Євпраксія усміхнулася цій простоті, до того ж, слід сказати, простоті доволі нахабній,

— А що? — помітивши її усмішку, вигукнув Вельф.— Хто скаже, ніби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навіки. Коли... Та я не про те, ваша величність. Я прийшов сказати вам... Застерегти.

— Вдячна вам, ваша світлість.

— Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почуєте. Вам треба втікати від цих людей. Негайно!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2