Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 43)

— Втікати? Куди ж?

— Зі мною.

— З вами?

— Так, я...— Вельф важко впав на коліно, вхопився за край її одягу,— я, ваша величність, я готовий бути вашим рабом.

— Я караюсь в думці саме тим, що не зауважувала довкола себе рабів досі.

— Не хочете рабом — другом вашим. Ваша величність! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем і жоною. Я ніколи б...

— Мужем і жоною? — Євпраксія сміялася вперше за багато років.— Але ж між нами така жахлива нерівність. Ви називаєте мене “ваша величність”, я — імператриця. Як же то все може бути?

— Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Франції.

— То ж графиня. Графині стати королевою Франції почесне, імператриці ж перетворюватися на герцогиню? Навіщо?

— Для вашого порятунку, ваша величність. Вони вас знищать. А я... Я захистив би.

— Зумію захиститися сама. Дякую вам, але помогти мені вже ніхто не зможе. Окр'м того, не маю наміру залишатися в цих землях. Поїду додому, до Києва.

— До Києва? Ваша величність! А ваше майно? Ваші багатства? Ви хочете все покинути?

— Я не маю нічого. Усе в руках у Генріха.

— Ми вирвемо в нього все, що вам належить!

— Що важить багатство в цьому світі?

— Багатство? Ваша величність! Багатство — це все.

— Тоді ви найщасливіший чоловік. Адже ви з'єднали свої багатства з багатствами графині Матільди.

— Го-го! З'єднав! Матільда не підпускає мене навіть до своїх золотих тарілок. Це страшна жінка. Вона б загарбала цілий світ, і все лиш для себе. Баварці вразливі на несправедливість. Бо ми так несправедливо затиснуті на обмеженому й тісному просторі серед гір, а гори — це завжди бідність. Чому маємо бути бідними, коли довкола — багатства?

— І ви хотіли заволодіти моїми багатствами після невдачі з графинею?

— Ваша величність! Я дбаю не про те! Не можу допустити, щоб ви покинули нашу землю. Ваш дім — Германія! Ви германська імператриця!

— Щойно ви пропонували мені забути про це і стати герцогинею Баварською.

— З вами я став би королем Германії.

— Зі мною? Спробуйте ним стати самі.

— Це неможливо, ваша величність.

— На жаль, не можу вам зарадити.

Вельф, задкуючи, виповз від неї, але не ображений, тільки розчарований. Євпраксія була йому вдячна: відкрив остаточно, що сподівань тут для неї не було. Потрібна тільки для когось, для інших, про неї не думано, не дбано, мовби справді була й не людиною, а якоюсь допоміжною мертвою річчю.

Ні, не мертва! Хотіла жити, а для цього — зрозуміла, хоч і запізно,— треба боротися, змагатися, не піддаватися, бути твердою, несхитною, може, й безжальною. Не навчена цього змалку, та однаково відступати не мала куди. Єдине, що їй тепер зоставалося: чіпко триматися за саму себе.

Нарешті папа Урбан прибув до Каносси. Приїхав мовби й не первосвященик, а якийсь вельможний розбійник з великої дороги — perditus latro,— у розблиску заліза, у гримінні й брязкоті зброї, в іржанні коней, у хрипких криках прибічної сторожі, набраної з похмурих норманнів. За кінським тупотом не чутно було повітальних дзвонів Каносси, вони й не раділи, а ніби стогнали: папа, єпископи, священики, норманни, баварці Вельфа, воїни Матільди, сама графиня,— усі, хто вийшов на стрічу, не чули дзвонів, не думали й про святість, яку мав би нести з собою Урбан,— над усім панувало залізо, його жорстока твердість, неприступність, його всепереможне сяяння в шоломах, панцирах, оголених мечах норманських.

Папа зайняв свій каносський палац, коло входу стали високі норманни з оголеними мечами, які за звичаєм тримали на плечах, нікого не допущено до найсвятішого ні першого, ні другого дня, власне, нічого не змінилося в Каноссі, хто ждав, то мав ждати й далі, папа сидів десь у своїх покоях, схований, може, ще надійніше, ніж у Латеранськім палаці в Римі, здавалося, він до всього байдужий, нікого не хотів бачити, нікого не ждав до себе, просто був, а його мали шукати, бо нижчі завжди шукають вищого, просять прийому, сподіваються на розмову, йдуть до нього, прагнуть, домагаються його, але не він, який стоїть над усіма.

Нарешті Євпраксію допущено до Урбана. Одяглася вся в чорне, без прикрас, лиш буйне волосся вибивалося їй з-під накриття, мов найбільша коштовність, ішла попереду свого нечисленного супроводу, який однаково повинен був лишитися по цей бік порога. Могутні норманни, а оголеними мечами на плечах, розставивши ноги, стовбичили перед входом до папського палацу, ніби живі вежі, з камінною холодною байдужістю тупо дивилися на тих, хто яаближається, заздалегідь знаючи, кого пускати далі, а кого затримати,— сила тупа, безжальна, слухняна. Очі норманнів зауважили спершу й не саму Євпраксію, а двірських ошатних дам, які її супроводжували, не один з них затримався поглядом на свіжому личкові Вільтруд, ще не зіпсованому вкінець баронською пихою, але зненацька всі охоронці якось відразу побачили Євпраксію. Доти мертво-байдужі, мовби вилинялі, очі норманнів ожили, заворушилися, заметалися розгублено. Північна діва, горда, прекрасна, йшла просто на них, ніби зродившись з напівзабутих саг їхньої втраченої навіки вітчизни, йшла з такою сумною, майже розпачливою урочистістю, що норманни мерщій вісту пилися від дверей, розгублено затупцювалися, може, навіть вкрилися рум'янцем їхні щоки, коли б могла ще рум'янитися ця загрубіла шкіра; один, наймолодший, впав на коліно, інші зігнулися в незграбному поклоні, почт імператрицин збуджено зашепотів, вважаючи, що охоронці віддають шану сановності їхньої господині, сама ж Євпраксія незвичайну поведінку норманнів воліла б сприйняти як вияв уважливості до неї особисто, не до імператриці — до жінки, зовсім молодої, неймовірно молодої жінки! І в тому несподіваному вияві уваги й захоплення зачерпнула трохи впевненості для розмови з папою. Бо ніщо так не знесилює жінку, ніщо не вкидає в глибший розпач, ніж брак уваги до неї. їй потрібні ласкаві слова, запобігання, залицяння, повага, пошана, слова лестиві, іноді навіть нещирі, навмисні, тимчасові, незграбні, пусті. Соломинка для потопаючого. Промінець світла в безнадії мороку. Вузенький місточок через прірву розпачливості. Навіть Вельф, попри його неприховану зажерливість і хтивість, усе ж потішив Євпраксію, повернув їй забуту певність. Ще жива! Після тої розмови увечері довго купалася в оніксовій римській ванні, розкошувала в теплій воді з трояндовими пелюстками, дивилася на своє тіло, проводила долонями по животу, по стегнах. Шовкова шкіра, тепла, пружна, голубі ріки судин, мов притоки ніжності,, звабливі випуклості й западини, сліпуче сяяння наготи — молода, молода, молода!

А вдень — знов лиш імператриця, істота, позбавлена віку, статі, надій, становища, відрізана від живого справжнього життя нещирою повагою, замкнена вже й не в Каноссі, а в цьому західному латинському світові неславою, пущеною про неї зрадливим абатом Бодо на соборі в Констанці.

Власне, могла б знехтувати всім. Що їй неслава, що честь, порівнюючи з чистим сумлінням! Сумління мала чисте, душу чисту, тіло пречисте. Ось так сісти б на коня і поїхати до Києва. Без нічого й без нікого. Хіба що попросити воєводу Кирпу, аби був помічником і захисником, хоч який там захисник без руки! Але її тримали міцно, надійно, з належною поштивістю. Графиня Матільда вмовляла ждати найсвятішого папу. Єпископ Федір радив діждатися папи. Абат Бодо... Абата не слухала, сповідатися перед ним тепер не мала в чому, бо завинила не вона — він.

Розмова з папою мала вибавити Євпраксію, визволити, зробити вільною. Повірила в це з особливою силою, коли зіткнулася з увагою і збентеженням норманнів. Усміхнулася до охоронців, сяйнула їм своїм неповторним волоссям, заглибилася в переходи кам'яного розкішного палацу, відразу шанобливо зустрінута самою Матільдою.

— Ваша величність, яка висока втіха для нас із найсвятішим папою бачити й вітати вас, ваша величність!

— Я домагатимусь в найсвятішого папи, аби...

— Домагатися? Боронь боже, ваша величність! Перед найсвятішим папою слід виявляти тільки смирення і нічого більше. Таке смирення, яке виявила діва Марія перед ангелом, що благовістив про народження нею Христа. Або ж таке, яке виказав цар Давид, що скакав і танцював перед господом при перенесенні ковчега завіту в Єрусалим. Чи таке, яким прославився римський імператор Траян, що смиренно вислухав докір удовиці й дарував їй правосуддя. За це молитвами папи Григорія Траяна було звільнено з пекла, він жив заново вже як християнин і досягнув райського блаженства.

Євпраксія мовчки слухала торохтіння маленької чорної графині. Мертві слова, мертві люди. А їй жити б серед живих. Навіть у похмурих норманнів щось зворухнулося в душах, коли побачили перед собою таку несподівану в цих землях північну жону. А в цієї графині — усе навіки змертвіле, тільки потужним струменем б'є з неї невситима зажерливість і жадоба володарювання. Всьорбнула б у себе цілий світ — і однаково не вдовольнилася б. Невже папа, її папа — такий самий?

Сподівалася, що папа прийме її десь у затишному помешканні, сидячи за маленьким столиком, накритим золотою парчею, із срібним дзвіночком під рукою, аби кликати до себе, або ж з поштивим камерарієм позаду крісла, сподівалася розмови щирої, доброзичливої, майже батьківської, бо ж папа був старий, а вона молода, папа щодня бесідував з богом, а вона вже й не знала, з ким вести мову про свої нещастя.

Та що далі вони йшли з графинею Матільдою, то пишнішими, урочистішими ставали покої, мармурові стіни розсувалися ширше й ширше, стелі втікали в недосяжність, тиха жіноча хода розлунювалася, ніби в нічних горах або в якійсь потойбічній порожнечі, довкола панувала холодна велич, настороженість, сказати б, навіть недовіра. Аби Євпраксія йшла з кимось іншим, то, мабуть, лякливо схопилася б за руку. Та тільки не Матільдину! Бо це ж графиня вибудувала притулок для пап, це вона ховала своїх пап в найглибших надрах палацу, здатного вбити людину своєю неприступністю, перш ніж вона сподобиться потрапити на очі первосвященика.

Отці церкви не могли бути занадто скромними, бо ж відстоювали всемогутнього бога. Тому повинні були думати про велич і всіляко домагатися її в усьому. Папа Урбан не цурався величі — це Євпраксія збагнула, щойно ступивши у величезний біломармуровий зал, посередині якого стояв так само біломармуровий височезний трон. Ніде нікого, аж серце стискується від білої порожнечі і від тяжкого гніту отого важезного, тесаного з цілих брил мармурових трону, поставленого, як хвалилася Матільда, ерцєпископом Урсо.

Де ж папа? Євпраксія розгублено дивилася поперед себе, не наважувалася спитати графиню, покірливо йшла за нею, наближалася до того дивовижного навіть для неї, для імператриці, трону. Побачила папу зненацька. Сидів на троні, мав на собі широкий білий одяг, який зливався з білим мармуром, на голові мав круглу оксамитову шапочку, так само білу, але шапочка та була замала, щоб закрити його рожеву лисину, папа рожевів гострою лисиною, довгою шиєю, якимсь пласким безвиразним обличчям — тільки завдяки отому рожевінню й ставав помітний, коли наблизилися до трону. Урбан був лисий, як пророк Єлисей, якого висміяли діти і були за це розтерзані ведмедицями. Мимоволі Євпраксія здригнулася від лихого передчуття. Чи не буде й вона розтерзана? Дивлячись на химерну голову папи, згадала розповідь Журини про те, що чеберяйчики є круглоголові й гостроголові. У круглоголових думки розташовані гармонійно, в гостроголових збираються у гострому вгорі й від найменшої необережності вилітають з голови. Гостроголові — пустоголові. Бійся їх! Остерігайся всіляко! Поки підходила до папи, могла роздивитися його трон. Тримався на спинах двох біломармурових присадистих слонів. Трикутна висока спинка прикрашена різьбленням, увінчана мармуровою квіткою, з пелюсток якої витискається щось округле, мовби папина лисина. Такі самі мармурові лисини прикрашають всі чотири верхів'я колон-стовпців, що оточують трон. Низ — весь у різьблених колах з хрестами, на бічних стінках — якісь написи, а передня стінка — підніжжя — прикрашена різьбленими орлами, що примостилися якраз обабіч папиних спущених ніг. Слони під троном стоять спокійно й покірливо, зате орли з нашорошеними крилами сторожко втуплені в того, хто наближається, так і готові зірватися, стрибнути навстріч, хижо клюнути своїми безжальними дзьобами.

Графиня Матільда випередила Євпраксію, дрібно ступаючи, майже добігла до трону, притулилася щокою до білої пантофлі папської, покотила свої очі-кружальця вгору, до найсвятішого, той милостиво схилився, подав їй руку для поцілунку, спробував посміхнутися вузькими сухими губами і саме тоді побачив своїми безбарвними, як у старого орла, очима Євпраксію. Та стояла за Матільдою, не припадала до папської пантофлі, не схилялася в покорі, горда, навіть зухвала, можна б сказати, обурливо зухвала тут, де все повинно викликати страх і захват.

Урбан відсмикнув руку від Матільди, відкинувся на спинку трону, пустив очі кудись угору, графиня злякано подавала Євпраксії якісь знаки, але та чи не помічала, чи не хотіла зауважувати, стояла заклякло перед химерним троном, дивилася не вгору, на папу, а на отих орлів, що стерегли папські ноги й мірилися виклювати їй серце. Нарешті ступила ближче, схилила в поклоні голову, сказала:

— Прийшла за вашим благословенням, найсвятіший отче, і за вашою поміччю.

Тоді папа поклав на неї повільний хрест, подав їй руку, і вона поцілувала руку, бо сподівалася від неї помочі.

Матільда радісно кивала: так, так, ах, як прекрасно і яка вона рада, що влаштувала цю зустріч і що все починається якнайліпше, саме так, як і має починатися. І все завдяки їй, завдяки її доброму серцеві, її любові до справедливості й до святості. Святість повинна запанувати в світі — цій великій меті вона присвятила своє життя. Великій меті — велике життя. З'єднала його зі справами римської церкви, з її первосвящениками. Шукала в них опертя, вони шукали опертя в неї. Що вони без неї? Що Григорій, Віктор, Урбан? Не могли діяти, бо не мали засобів. Засоби давала їм вона, графиня Тосканська. Не могли розкидатися словами, бо всі їхні слова — від бога. Тоді говорила за них вона. Не могли мати жодної близької душі, навіки повінчавшись а церквою. Матільда ставала для неї такою душею, не лякаючись людського поголосу. Урбан — супруг церкви, Вельф — супруг Матільди, та ні той, ні той не живе з своєю жоною. Так кажуть. Хай! їй байдуже! Вона має велику мету і повинна її досягнути.

Папа мовчить за звичаєм, тому говоритиме вона, щоб помогти цій упертій сарматській жоні.

— Ваша величність, ми з найсвятішим папою знаємо, що вас вивезено до Германії в дванадцять літ. Дванадцятилітній Ісус так само був загубився, і Марія знайшла його лиш через три дні. Він бесідував у храмі з учителем.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2