Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 46)

Так воно й було насправді.

Коли процесія майже на всю свою довжину витягнулася на мури П'яченци і і, обтікаючи щербаті почорнілі вежі, повільно посунулася вперед, з-поміж інших опинилися вгорі також воєвода Кирпа та барон Заубуш. Поєднані служінням імператриці, каліцтвом своїм, яке ніби відгороджувало їх від інших людей і по-своєму здружувало, вони і в Каноссі, і по дорозі сюди, тут, у П'яченці, видавалися майже друзями, мало хто знав, яка пекуча ненависть розділяє цих двох уже немолодих, але жадібних до життя чоловіків, кожен з яких був по-своєму жорстокий, хоч один виказував жорстокість у чесних битвах, а другий — підступно й злочинне. Та все те, сказано вже, до часу дбайливо приховувалося, гамувалося — чи й вибухне коли-небудь. І цей день не заповідався днем продовженого нещастя, обіцяв урочистість і радість, хоч для воєводи й потьмарену очікуванням дня наступного, в який, вже знано було всім, імператриця має скласти каяття перед усіма, хто прибув на собор. Заубуш, за своїм паскудним звичаєм, і в цьому не бачив нічого лихого, на зітхання ж Кирпи й побивання злегка посміювався:

— Боятися треба не слів, а меча.

— Слова вбивають тяжче. Аби міг, затулив би собою імператрицю. Та хіба затулиш від світу?

— Хотів би злагіднити вітер для стриженої вівці? — засміявся барон.

— Овечок я завжди жалів, а баранам обламував роги! — з спокійною погрозою відповів Кирпа.

— Коли хочеш сказати, ніби моя Вільтруд уже нагородила мене рогами, то помиляєшся. Не встигла.

— Ти рогатий від народження, бароне.

— Чом же не спробував збити мені роги?

— Не знаходив місця до смаку. Де не їздив по цих землях, скрізь ні пес, ні видра. Камінь, тіснява, мечем махнути ніде. А тут бачу — гарне поле. Вже на такому як ужариш мечем, так і заклекотить! Як у вас зветься єдиноборство та поєдинок? Ото вважай, бароне, що ми вже й вибрали собі поле. Матимеш за все: і за Євпраксію, і за Журину, і за...

Договорити йому Заубуш не дав. Кирпа трохи випередив його, захопившись своєю добродушно-зловісною мовою, він вільно помахував лівою рукою, щоразу доторкуючись наголів'я меча, почепленого в нього при правому боці (бо ж правої руки не мав, доводилося призвичаюватися), але барон знав, що на просторому полі однорукий пересилить одноногого, тож не став ждати того, що неминуче буде колись, а мовчки, вміло, хижо вдарив воєводу своєю дерев'янкою попід коліна і, коли той, втрачаючи рівновагу, почав завалюватися назад, з усією жорстокою силою пожбурив його своїми залізними руками вниз з височезних мурів. Та мав справу не з безсилою жертвою, а з досвідченим воїном, який твердо знає, що, навіть помираючи, маєш поконати свого ворога. Вже падаючи вниз, уже маючи перед очима світ загрозливо перевернутий, гинучий для нього навіки, воєвода вмілим захватом зачепив своєю єдиною лівою рукою барона за шию, стиснув мертво, потягнув за собою, не дав увільнитися, випручатися, і так у тому нерозривному поєднанні ненависті впали вони каменем згори, вдарилися об камені внизу, ніхто нічого не встиг навіть збагнути, Вільтруд побачила їх уже тоді, коли лежали внизу мертві, впізнала обох, упізнала свого барона й закричала страшно й безнадійно.

Ніхто й не зворухнувся. Процесія посувалася далі повільно й маєстатично. Що там чиясь смерть? Щохвилини вмирають і народжуються люди. А це й не смерть, а просто нещасний випадок.

Євпраксії про смерть Кирпи й Заубуша не сказано. Матільда одразу після урочистостей влаштувала обід на честь імператриці, обід затягнувся до пізньої ночі, маленька графиня була така добра, що навіть своєму Вельфу дозволила позалицятися до Євпраксії, і незграбний баварець шепнув, що Матільда прожене його від себе, бо він не згоджується вести баварців до Єрусалима, отож обоє вони стають вільні і він би з радістю... Шепочучи, Вельф не забував запихатися й запивати все вином, постогнував од вдоволення, навіть у гадці не мав, яким гидким повинен видаватися будь-якій жінці зі своєю зажерливістю, брудом і знікчемнінням.

Євпраксія і не чула нічого і не бачила. Тільки завтрашній день. Зелене поле, маслакувато-біле пакілля загонів для юрмищ, мармурові лави для ситих прелатів, криваве сідало жорстокого Урбана. Вхопили її в лещата своїх забобонів і мертвих догматів, вхопили міцно, стиснули, як смерть. Досі вона хотіла жити. Скрізь і завжди билася в ній непогамовна сила життя, цим трималася посеред найтяжчих випробувань і нещасть. Вірила, що все для неї попереду, ще одне зусилля, ще трохи — і засяє непотьмарене сонце, заяріють квіти в теплій траві, защебечуть' птахи, закує зозуля. Зозуле, зозуле, скільки мені літ зосталося? Малою, ще дев'ятилітньою, допитувалася колись у Звіринці, взята на весняні княжі лови, дивилася на сіру велику пташку, що сиділа високо між гіллям, лунко кувала радісні роки всім охочим. Тоді зозуля накувала їй лише вісім літ. І за першим, і за другим, і за третім разом — тільки вісім. Вмовкала, ніби давилася нещедрим кукуванням. Мала Євпраксія вдарилася в плач на скупість зозулину і на свій короткий вік. Журина потішала: “То вісім літ поверх десятків, дитино. Проживеш сім десятків і вісім. Бо сім десятків накувати—то для зозулі затяжко”.— “Чому ж, коли не питаю, вона кує так довго й багато?” — “То для тих, дитино, кому не хочеться жити на світі”.— “А хіба є такі люди?” — “Є, дитино, багатьом людям жити тяжко й нестерпно, але малі діти не повинні того знати”.

Давно перестала бути малою, а жити хотілося. Навіть тоді, коли все довкола віщувало кінець і загибель, вірила: ніколи не пізно починати життя заново. Лише тут, серед цих жорстоких людей, вперше впала у цілковитий відчай і подумала про смерть. Вичерпана, спустошена, безпорадна. Колись, здригаючись від гидких дотиків саксонського маркграфа, зболено думала, що не завжди вдається безкарно бути донькою великого князя. Тепер збагнула: взагалі нікому не вдається прожити безкарно, коли вже від народження не стає на змагання зі світом.

Вночі до неї прийшли чеберяйчики. Стояли оддаля, сумно світили золотими своїми очима, мовчали. Вона спитала:

— Що хочете мені порадити? Вони мовчали.

— Може, хочете мені помогти? Не казали нічого.

— Щось покажете мені?

— Подивися на свого сина,— сказали вони.

— Але ж я ніколи його не бачила, як упізнаю?

— Дивись,— була відповідь.

І справді: вона побачила й упізнала його, хоч не вірила, що таке може бути. Ішов у самій сорочечці, білявий, гарний, очі мав, як у неї, мов сірі довгасті птахи, ішов упевнено, вимахував одною рукою, ніби дорослий, мужній воїп, а другу притискував до боку, бо під пахвою щось мав.

— Що там у тебе? — спитала вона, і він, не зупиняючись, підсмикнув плече догори й з-під пахви йому блиснуло золотом, аж Євпраксія вжахнулася й розпачливо закричала: — Що то? Хрест? Кинь його! Покинь!

Але маленький син схитнув головою через друге плече, показуючи їй назад, і вона побачила, що він іде попереду тисяч дітей, веде їх за собою, вони збираються з Германії, Бургундії, Франції, малі, нерозумні, беззахисні, і всі йдуть мовчки, вперто, засліплено. Куди? У хрестовий похід. Ніхто цього не каже, але всі знають. Жахливе видовище. Діти перебираються через гори, спускаються в долини, їх цькують собаками. Закидають камінням. Не дають навіть води, і вони п'ють із струмків і річок, по-звірячому хлепчуть брудну теплу воду, стаючи рачки. Євпраксія женеться за сином, за дітьми — не може наздогнати, гукає — ніхто її не чує, просить помочі — ніхто не відгукується. Діти доходять до моря, де стоїть великий чорний корабель, а перед кораблем — папа Урбан у золотій тіарі, він стукає золотим хрестом по кораблю, кричить: “Сюди, воїни Христові, сюди!” “Вони ж не вмістяться!” — каже Євпраксія. “Все у волі божій”,— відповідає Урбан, а її син стає коло папи й помагає йому заганяти дітей на корабель. Вона підбігав ближче, бачить, що корабель не має дна, самі борти — і морська безодня внизу. Діти тонуть, а на їх місце приходять нові, і папа жене туди всіх, і всі тонуть, і коли тоне останній, Урбан штовхає в корабель її маленького сина, і море змикає над ним свої води, все кінчається, на світі навіки поселяється жах, запановує темрява, навіки згасають золоті очі чеберяйчиків...

Не сон і не ява — що ж то? Так і зодягалася вранці в непевності, не зауважила відсутності Вільтруд, надягла все чорне, але на груди — золотий ланцюг. Не імператорський — київський. Хай помагає від зубожілих душ цього світу.

До місця засідань собору, згідно зі звичаєм, всі мали добиратися пішки — навіть сам папа. Йшли поважно, пиховите, навмисне уповільнено, збиралися довго, ще довше всідалися на своїх місцях перед тисячами простого люду, збитого на полі в тісному стиску, втомленого від нетерплячки, очікування й екстатичності.

В Євпраксії того ранку з особливою силою зродилося все жіноче. Відганяла від себе відчай, зате радо й охоче допускала примхливість, смак до вишуканості, погорду й певність. Зодягалася без поквапу, збиралася загайливо, довго не веліла приймати самої графині Тосканської, яка мала товаришувати імператриці в її покаянному поході на поле за П'яченцою.

Двірські дами лякливо зітхали, осудливо підбирали губи, дивуючись з поведінки імператриці, хоч глибоко в душі, мабуть, кожна з них заздрила такій незалежності й твердості молодої жінки, що вже не знати й звідки могла зачерпнути собі сил: адже ж лишилася самотня в цілому світі, відвернувся від неї люд, відвернулися можні світу сього, сам бог позбавив її своїх милостей, погубивши вчора одного з найнаближеніших Адельгейдиних людей, відштовхнувши від неї найдовіренішу баронесу Заубуш.

Нарешті все було готово, допущено графиню Матільду, дозволено їй поцілувати руку імператриці, але тільки по тому, як — нечувана річ! — графиня Тосканська бодай удала (але ж сталося!), що стає перед імператрицею на коліна.

Вже після цього очікувано чогось незвичайного. Як поведеться ця загадкова руська княжна там, на полі, перед папою, перед прелатами, перед цілою Європою з її найвищим богом!

Графиня Матільда супроводжувала імператрицю на поле, сокоріла заливисто: “Ми з найсвятішим папою, ми, ми, ми...” Євпраксія нічого не чула. Була вже на полі, знов вивищувався над нею папа, знов причаєно й зло-вісно стримували в собі тяжкий дух жирні прелати, а перед очима в нещасної жінки вирували тисячі тих, хто, як діти з кошмару, має загачувати своїми тілами бездонні кораблі папської невситимості й жадоби влади. Папа — намісник апостола Петра на землі. Петро був рибалкою. Плавав на човні чи просто бродив у Генісаретському або Тиверіадському озері? Тепер ніякого човна не досить. І корабля не досить. Весь світ ладен потопити цей лисий безжальний чоловік. Заради тупої жорстокості папи розкололи церкву, розкололи держави, розірвали, розідрали, розшматували душі людські, і тепер у них вільно вливаються отрута, бруд, гидь.

Чого вони ждуть від неї? Вже все знають, уже роздзвонили папські клеврети повсюди про найбільші таємниці її нещасливого шлюбного життя, тепер хочуть, щоб сказала про все це вона перед тисячами й тисячами. Скарги Євпраксії, жови імператора Генріха, від шлюбу звільненої, на свого мужа. Недарма ж слово “тисяча” віддавна викликало в неї жах.

І ось вона стала перед тими, кому мала скаржитися. Тридцять тисяч на полі, розгородженому, аби уникнути стиску. Тридцять тисяч на величезному полі, а перед ними—ніжна жінка зі слабим голосом. Хто тут почує і чи почує? Товпилися, купчилися, дерлися до неї, від-турювали один одного, хекали, лаялися, проклинали, топтали слабих, пропихалися, проривалися, ближче, ще ближче, щоб почути, щоб не пропустити жодного слова, бо ж обіцяно було прелатами таке, що соромно й признатися самому собі. Невже скаже, невже було, невже справді, невже відважиться? Всі про таке відають, а ніхто ж не говорить. Прості доми замкнено для чужоложства і розпусти, а палаци можних відкриті навстіж. Весь бруд виливається на упосліджених, на зубожілих, а ось тепер вони можуть порівнятися з самим імператором бодай у бруді, залюбки віддати йому й подібним вищість і перевагу в розпусті, у гидотах, у збоченнях і пониженнях. Живуть і не в палацах, а в домах розпусти. І землі перетворили на доми розпусти і всю Європу теж.

Перед такою ганьбою мали б схилити свої посивілі голови єпископи, папа, а вони смакують, вишукують ганьбу на інших, самі ж вимагають поваги й подиву для своєї ганьби, ще більшої й тяжчої.

— Ви, всі, слухайте мене!

Хто це казав? Невже та молода жінка зі слабим голосом? Як могла пересилити клекіт натовпів, гамірняву юрмищ, зойки, прокльони, лайку? А може, й не казала нічого — стояла, дивилася на них, і втихомирювалися перед цією беззахисно-чистою красою найзухваліші, найбуйніші, найрозкричаніші.

Не стала роздирати своє серце перед ними. Досить! Душа її конала, билася ніби в корчах, у дикому сплетінні хижого коріння, колючого непробивного гілля, а тіло було відокремлене, розіп'яте на холодних вітрах, на гострих скелях, на тернищах.

Жінка роздирається болем, народжує ніжність. Чому ж ваш світ позбавлений ніжності? Чому ваші душі загрубіли від ворожнечі, пороків, тяжкої темноти? Чи тому, що віра походить від простого Христа й розповсюджена невігласами-апостолами і ви боїтеся розуму, людської думки, людської душі? Власні провини спихаєте на когось, недосконалість свою перекладаєте на інших. Погляньте на себе! Ви обмежені, тупі, хтиві, зажерливі, брудні й дурні! Ненавидите все, чого не знаєте, а не знаєте нічого. З руками в нечистотах, хочете очистити чужу душу від дрібненьких порошинок. Галасуєте, ніби благочестя ваше будується на любові, а самі й не любите і не розумієте. Любов потребує знань. Сліпа — буде покарана вами ж самими. Мерзота й злочинні пристрасті смакуються вами, а велич людської гідності вам незнана. Хто, мов безсловесна скотина, слугує своїм гидким пристрастям, той вам зрозумілий. Хто ж переміг це—для вас незбагненний. Радість чистого сумління вам невідома, ви не вірите ні в істину, ні в скромність і тверезість, ні в простоту й гідне поводження, ні в обдарованість і почуття.

Чи вам болять мої страждання? Чи обходить те, що твориться в моїй душі? Ліпше зазирніть у свої душі — побачите там гпів, заздрощі, жадобу насолод, марнослав'я, лицемірство, тупість диких звірів, зганьблення...

Натовпи вмовкли, дивилися на молоду жінку, як на святу, вражені її мужністю, захоплені красою й чистістю, яка потужними струменями била з її лиця, з усієї постаті. Слів майже й не чули. Та Євпраксія й не пробувала кричати — повернулася до прелатів, кидала в їхні пещені обличчя свої звинувачення, ніхто не ждав од неї такого, хтось з єпископів, мабуть, на знак самого Урбана, спробував перекрити грубим гуком ніжний голос жінки, викричав кілька брудних подробиць про імператора, тоді крикнув про єпітимію, бо навіть очі слід очистити, коли вони бачили гріховність і блуд.

Євпраксія в безсиллі заломила руки. Гнівливо обернулася до папи. Чому мовчить? Де ж його обіцянки? Єпітимія? Єпітимію б накласти на них усіх, на їхні душі, на їхній світ!

Вона стояла, сповнена відчаю, несла відчай з собою, а простий люд побачив чистість, од якої всі здригнулися й заплющили очі, а тоді заревли натовпи тисячоголосе:

— Без єпітимії! Без єпітимії!

Сталося нечуване: зірвано, не докінчено собор, не прийнято найважливіших ухвал, розгніваний папа покинув П'яченцу. Вимушений буде скликати ще один собор у Клермонті, щоб проголосити хрестовий похід, в аннали ж звелить записати про поганьблення імператора Генріха його жоною. Мені повідомщення, і аз воздам...

Євпраксію покинуть у П'яченці саму. Нікому не потрібна, всім чужа в чужому світі.

Запросить її Конрад у Мілан, де прийме зі своєю білявою, схожою на Євпраксію, Констанцією. Імператор домагатиметься видачі імператриці.Переїде вона до Угорщини, до короля Коломана, до старої тітки своєї Анастасії, колишньої королеви угорської,— і там наздожене погрозлива вимога Генріхова видачі жони своєї.

Цей чоловік мовби заповзявся чинити нещастя не лише державам і народам, але й найближчим людям. Що мав з того? Ворожнечу рідної матері й рідної сестри, ненависть першої жони й другої, неповагу власних синів. Конрада намовлено виступати проти батька. Молодший син Генріх так само виступав проти імператора, взяв його в полон, примушував відректися від корони. Художник, який зобразив сутичку Генріха-батька і Генріха-сина на річці Реген, оздобив свою мініатюру латинським віршем:

“Кривді людській і жадобі влади не буває кінця...”

Євпраксія віддалялася від цього світу нещасть, чвар і злоби.

Ніщо так не знищує часу, як нещастя.

Літа, ці покірливі діти часу, втікатимуть від Євпраксії, відлітатимуть від неї невтримно й незворотньо, але не зможе вона поспішати, поволі, боязко наближатиметься до рідної землі, бо неслава про неї вже давно буде донесена священиками до Києва, і відвернуться лицемірно від молодої жінки всі можні, відвернеться сестра Янка, навіть рідна мати, княгиня Анна, лякатиметься повернення збезчещеної доньки, на княжих учтах лакизи складатимуть про неї брудних пісень, називатимуть сукою — волочайкою, Опраксою любострасною.

Людський поговір відлякував найбільше, може, тому так довго вагалася Євпраксія, перш ніж відважитися на повернення до Києва.

І хоч не надіялась уже вернутися, усе ж поверталася додому, до рідної землі, вагаючися між втратами й віднайденнями, мовби відразу народжуючись і знову вмираючи, знов ступала на роздоріжжя своїх дитячих снів і болючо-солодких спогадів, і небеса, п'яні від вітрів, знов зустрічали її, але не впізнавали Євпраксії. Була під ними й не під ними, поверталася з доріг блудних, злудно-німих і не поверталася, не могла повернутися ніколи, бо ще нікому не вдалося повернути втраченого часу, ступити двічі в ту саму воду, принести живу квітку з давно відшумілих літ, зачерпнути вітру, що прогримів над утраченим дитинством, і тільки п'яні небеса, застелені гірким серпанком сліз, нагадували їй щось болісно-знайоме і невловиме, як щастя, любов і вічність...

 

ЛІТОПИС БЕЗ ПОЯСНЕННЯ

З Іпатіївського літопису:

“У літо 6617 (1109) преставися Євьпраксі Всеволожа дщі місяця іюля в 9 день і положено бисть тіло єя в Печерськом монастирі оу дверії, яже к оугу, і вчиниша вад нею божницю, ідеже лежит тіло єя”.

(“У літо 6617 (1109) преставилася Євпраксія, дочка Всеволодова, місяця липня, 9 дня, і покладене тіло її в Печорському монастирі, коло південної брами, і споруджено над нею божницю, де лежить тіло її”).

Запис про смерть — і ніяких пояснень. Хто була ця дочка Всеволодова, Євпраксія, чому їй така честь — бути занесеною в найперший літопис землі руської, яке мала життя, чим прославилася або хоч відзначилася?

Чи може стати таким поясненням книжка, написана через 865 років після смерті Євпраксії?

Цим сумнівом хай дозволено мені буде закінчити розповідь.

Київ—Івано-Франківськ,

1972-1974 pp.

Сторінка 46 з 46 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2