Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 7)

— Шістнадцятилітніх берете монахинями, аби приводили дітей од абатів! А я маю жону дванадцятилітню і хочу відразу консумації шлюбної! І хай мої піддані з радістю говорять: Генріх alreit hatte beschlofen Praxed (Відразу переспав з Праксед (старонімецьке).. Відкладати на чотири чи п'ять років те, що мені належиться за звичаєм і правом? Я вже завтра урочисто в'їду в свій замок з оголеним мечем у руці під бій котлів і звуки лютень і повезу свою невісту до єпископальної церкви, і мене супроводжуватимуть усі барони й рицарі Нордмарки, і хотів би я бачити, хто може стати мені на заваді!

“Недопес,— подумав абат Бодо,— чистісінький тобі не-допес”. Не сказав нічого, навіть зітхання притлумив і тихо відійшов од маркграфа, зник, як тінь.

До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, білолиця — такою пам'ятала її Євпраксія ще в Києві, колишня княгиня не змінилася ні в чому, навіть одяг на ній був майже такий, як колись у Києві, коли сиділа на столі разом із Святославом, тільки золота навішано було на графині ще більше, ще тяжчого і владності в голосі так само чулося мовби більше навіть, аніж в часи князювання.

Всі звали тут Євпраксію на латинський кшталт Пракседою, ім'я втратило ласкавість, стало якесь грубе, ніби назвисько, дівчина щоразу щулилася, коли в неї над головою ляскало: “Праксед! Праксед!” Графиня Ода разом із Журиною вибрала весільні шати для Євпраксії: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вміло й гарно зібраний довкола в м'які брижі, плат увінчано золотим вінцем, широкий глухий гіматій з довгими рукавами, на комірі й унизу — золоте шитво, пояс так само золотий. Під верхніми шатами — вузька сорочка александрійського полотна з дуже вузькими рукавами і золотими наручами. Сандалії пурпурові, як у ромейських царівен, круглоносі, саджені перлами й Маргаритами. Євпраксія була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом і молодістю, поряд з нею видавався геть недоречним і безглуздим довгнезний маркграф зі зміїною своєю голівкою (шолом не міг надягти в церкві, тримав його на зігнутій лівій руці, у золоченому панцирі, з коштовним нашийником і нагрудником, садженими цілими купами самоцвітів, у червоних високих чоботях із золотими острогами, з грімкотливим мечем на коштовній перев'язі.

Єпископ, у понтифікальних татах, з'єднав у соборі з належною, хоч і досить пісною, як на київські смаки, урочистістю руки зашлюбленим, передав повеління церкви, аби обоє жили згідно зі справедливістю і звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, відсапуючись від напруженості хвилі й копчених гусаків, якими вже зранку набиті були їхні ненажерливі шлунки, доповнили слова єпископа, радячи недвозначно маркграфу, аби він в обіймах молодої дружини, позбувшись рицарського духу, п'янів од невістиної розкоші; із собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допізна, супроводжувана п'яними співами, грою на лютнях, забавами шпільманів, дикими, часто й сороміцькими плясами, а вже тоді, згідно із звичаєм, попровадили родичі новопошлюблену пару до ложниці весільної, щоб покласти їх у постіль поряд, але тут уже не було оголеного меча між молодими, як у Києві, не затримувалися гості в ложниці, аби не вганяти недоросле дитя в сором і ганьбу. З п'яними вигуками, із сопінням, силкуванням і шамотнею стягали з маркграфа його залізні обладунки, з Євпраксії зірвано золототкані шати, зоставивши її в самій сорочці. Генріх так само був уже тільки в довгій грубій сорочці, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав із ложниці своїх гостей, озирався в темряві, чи ще нікого не лишилося, і тут забачив ту жінку, що приїхала з Києва разом з його малою Праксед. Він щось гукнув до жінки, але вона, видно, не зрозуміла, бо стояла посеред ложниці — стояла, відгороджуючи від нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вік, legitima aetas, як кажуть усі ці зачухані абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далі стовбичила, тоді Генріх майже впав на неї, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жінці плат на голові, геть п'яний, здурілий і знахабнілий безмірно. Коли діткнувся цієї стегнастої, ще, власне, молодої і, здається ж, вельми привабливої чужинки, забув на мить про шлюбне ложе і про неторкану ніжну жону свою, зіпсуття вдарило йому в одурілу голову, та він вчасно схаменувся, відкинув Журину за двері, гукнув рицарям, які оберігали вхід до ложниці, що зірве голову кожному, хто стане йому заважати, кількома пострибами допав Євпраксію, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив її туди, вгнітив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька і з надто міцної тканини, щоб порватися відразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генріх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-під нього, скочила на коліна, в руці в неї блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нічого не збагнувши, знову посунувся на неї, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнішим. “Заколю!” — прошепотіла вона просто в вухо своєму мужеві, тоді зіскочила з ложа, відбігла до самих дверей, гукнула звідти щосили: “Заколю!”, стала там, вся тряслася, тіпало нею, перелякано дивилася на мізерікордію в своїй руці. Ромейська мізерікордія, подарунок брата Ростислава, гарна, майже іграшкова річ, із золотим руків'ям, з тонким і гострим, як риб'яча кістка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мізерікордію в рукаві, забіяцько підморгував маленькій сестричці: “Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди — та й ото!”

Генріх п'яно вовтузився на ложі, мабуть, шукав Євпраксію, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвідомлення того, що сталося. Він лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася відчаєм і безнадією, не ждала нізвідки ні помочі, ні співчуття. “Заколотися?” — зринула думка. Але дівчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однині зватися її мужем. Сидів на ложі, біліло в темряві маслаччя довгих голих ніг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живіт, темніло ніби провалля. Євпраксію знудило. Посунулася по стіні, вже втрачаючи свідомість, намацала рукою вузьке вікно, схилилася до отвору, вдихнула свіжості і вже коли трохи стямилася, почула внизу на дні вузького колодязя замкового двору відголоси запеклої бійки. Перехилилася більше, не дбаючи про Генріха, не лякаючись його, і при червоному світлі смолоскипів побачила, як унизу київський її воєвода Кирпа зі своїми дружинниками прорубується крізь саксонських кнехтів, мабуть,н амагаючись дістатися до графської ложниці, щоб порятувати від наруги недорослу княжну, вирвати її з рук отого недопса, що брудно лається в неї за спиною.

Кирпа замахувався підкористо знизу навкіс, рубав замашисте, зі смаком, сам щоразу вправно ухилявся від ударів, а його дружинники, оті, чиїх навіть імен Євпраксія не хотіла запам'ятати за довгу путь од Києва до Саксонії, стояли зі своїм воєводою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадійно, рубалися за неї, за свою княжну, за своє київське дитя. Вмить згадала їхні імена, незугарні й грубі, як їхні руки, звиклі до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосібно, почула голос, згадала усмішку з-під волохатих брів, у густому зарості вусів і бороди, лише тепер збагнула, як любили вони її, пошкодувала, що не відплатила вона їм теж любов'ю, зате ще не пізно було заявити'їм про своє визнання, про свій захват їхньою силою, мужністю, їхнім благородством. Вона перегнулася з вікна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом:

— Бийте їх! Бийте!

Відважно побігла до Генріха, вхопила його за сорочку, тягла до вікна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловіка; голосом, сповненим владності, звеліла:

— Вгамуй своїх кнехтів!

І маркграф, дивно збайдужілий до всього, слухняно вихилився з вікна, п'яно гикнув униз, вижував кілька слів:

— Ей там! Я сказав!!!

Євпраксія спала ту ніч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася і тривала, поки з'їдено було в замку все, тоді перебралися до іншого замку, об'їдали й обпивали околиці; похмурі селяни привозили свиней, вели бичків, несли гусей, кнехти відбирали в них живність, самих випихали із замкових воріт геть, щоб і духом не смерділо там, де п'ють та їдять можні.

У п'яних похваляннях і варняканнях все ж стало відомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложі. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тоді забажала поговорити з Євпраксією. Усамітнилися від пияків, сиділи дві неоднакові жінки, зв'язані спільними спогадами, а ще зв'язані, тепер розуміли обидві, ворожнечею.

— Твій стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять літ, як і ти,— сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такої події, здається, не личила, тому вона відразу й поправилася: — Але я була набагато міцнішою. Ти надто тендітна, у тобі ще справді... мало жіночого. Абат Бодо цілком слушно нагадує про competentia аnnоrum. До шістнадцяти років тобі треба побути в Кведлінбурзі, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землі твого мужа... Бідний Генріх, йому доведеться ждати ще цілих чотири роки!

Євпраксії хотілося гукнути: “Не діждеться!”, але вона сказала інше:

— До Кведлінбурга поїду зі своїми людьми. Не відішлю їх до Києва, зостануться зі мною.

ЛІТОПИС ЗАБУТЕ

“Коли б серед мороку цього світу не блищав промінь науки, то все покрилося б ніччю”,— так запише в своїй “Хроніці слов'ян” через сто років після подій, про які тут йдеться, Гельмгольд, пресвітер з Бозова на Пльонськім озері в землі слов'янського племені вагірів, званій ще Холстинією. Київський великий князь Всеволод всіма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його “п'ятимовннм чудом”, бо знав п'ять найрозповсюджених в тодішньому світі мов, стежив він пильно за веденням літописання в монастирях Києва, Чернігова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усіма владиками чужоземельними,— а чи ж відав, що наймолодшу свою доньку Євпраксію видає за чоловіка, який належить до найзапекліших нищителів слов'янства? І чи сягала вченість Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама імперія Германська виростала на землях слов'янських, бо споконвічні германські племена: бавари, шваби, франки, сакси, які творили імперію, тулилися на окраїнах безмежного океану слов'янства. Народжений у Мейссені (званому колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за кілька років до приїзду Євпраксії в Саксонію писав: “Земля слов'ян—обширна область Германії, населена вінулами, яких давнішо звали вандалами. Коли залічити до слов'ян нічим не відмітних від них ні по зовнішності, ні но мові богемців і розташованих по той бік Одеру полян, то їхня земля вдесятеро буде більша за нашу Саксонію. Ця земля сильна військом і зброєю, обильна всілякими товарами, з усіх боків оточена горами, покрита лісом і ріками, що творять її природні кордони”.

Окрім згаданих тут вагірів, бодричів і лютичів, відомих ще під іменем вільців, у землях, що згодом вогнем і мечем були приєднані до Германської імперії, в межиріччях Лаби й Одри на всьому узбережжі званого тоді Скіфськими водами Балтійського моря жили полабінги, пучини, лінгони, варнаби, укряни, хіцціни, цірціпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, віліни, стодорапи, ретарії, лужичі, пруси.

Через тисячу років од них уціліє лиш жменька лужицьких сербів та в назвах річок і городів вгадуватимуться слов'янські значення: Бранденбург — Бранібор, Ратпенбург — Ратибор, Любек — Любека, Траве — Трава, Мейссен — Мишин, Росток — Розтоки. А хроніст же писав колись з острахом: “Область слов'янської мови так обширна, що незмога уявити”.

“Неприступні в своїх болотах, вони не хочуть визнавати ніяких володарів над собою” — писав Гельмгольд. “Очі в них голубі, обличчя червонувате, а волосся довге” — такими полишилися в історії.

Ні мови їхньої, ні легенд, ні мудреців, ні сподівань, ні останніх слів. Винищені тільки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусідам і ще зажерливішому їхньому богові, прикриваючись ім'ям якого, германські рицарі йшли на незахищені оселі слов'янські. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, відзначалися твердістю духу й помірністю. Германський хроніст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч “ще не просвіщені вірою, але обдаровані добрими природними властивостями, бо вельми жалісливі до тих, хто терпить нужду. Золото й срібло вони цінують мало і багаті найрідкіснішими, незнаними нам хутрами, пахощі яких влили смертоносну отруту гордощів у наше суспільство. Самі вони вважають ці хутра не дорожчими за всіляку погань і тим, я вважаю, виносять присуд над усіма нами, бо ж ми домагаємося хутер куниці, як найвищого блаженства”.

Нордмарка, якою мав тепер володіти маркграф Генріх, муж Євпраксії, названої Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи відав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловікові до якихось там племен, коли він не пожалів навіть своєї маленької доньки...

КРИВАВЕ ВЕСІЛЛЯ

Широкозаді кобили несли крізь сірий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весільну учту кнехтів. Хвалили свого маркграфа, виспівували:

“Янголи на небо, пастухи до стайні, гой нам, гой!” Дощ не лякав кнехтів. Справжнього сакса не лякає ніщо, не може бути перепон і перешкод. “Ріки перепливемо, гори здолаємо, хитрощі переможемо, силу зламаємо, гой нам, гой!” Колись сакс прийшов до тюрінга, попросив виділити для себе трохи землі. Похмурий тюрінг не відзначався ні гостинністю, ні щедрістю. Сказав: бери в пелену сорочки — ото й уся тобі тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихті, і переляканий тюрінг побачив, що всі його гори покриті саксовою землею. “Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо їхні осади в диких борах, на сирому корені, над ріками й озерами, не спитаємо назви, не дамо стямитися — ні вигуку, ні крику, ні плачу, ні пам'яті,— упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своє слово, свій меч! Гой!”

П'яно поблискували мечами, сікли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф і собі встрявав до вояцьких жартів, похвалявся, обіцяв кнехтам розкішні забави зі слов'янськими свиньми. Найперше ж хотів утішитися сам після ганебної невдачі з непокірливою жоною, в якої, окрім царського титулу та багатств, власне, й не було нічого привабливого для такого знатного чоловіка, як він.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2