Павло Загребельний - Марево (сторінка 15)

Як він був вдячний зараз капітанові, який застерігав їх при переїзді через кордон про можливу небезпеку від зустрічі з бандитами, що переховувалися в іранських пісках! Адже начальник застави не помилився, він цілком вірно передбачив, що люди, які хотіли нахабно перейти через радянський кордон, будуть намагатися шкодити радянським спеціалістам, запрошеним в Іран, і, можливо, не тільки шкодити, а й робити їм якісь неприємності. Тепер уже не було ніякого сумніву в тому, що професор і Елла зникли не випадково, що тут не обійшлося без втручання банди того хана з золотозубим конем. Та і його, Трубачова, перебування в притулку святого Себастяна зв'язане, певно, з бандитами. Але яку роль відіграє в цьому доктор Томберг? Хто він — справді місіонер чи переодягнений агент якоїсь іноземної держави?
Підкоряється він тому бандитському ханові чи, навпаки, хан підкоряється в своїх діях йому? У всякому випадку ясно одно: він добре зробив, що не став сидіти в тому розбійницькому притулку і втік звідти заздалегідь.
Вранці вони розлучилися. Хедаят і Сетард хотіли вибратися на Гауданський тракт, а Олегові треба було йти через північний перевал, за яким десь був Кайнаров з машиною. Хедаят показав йому напрямок на пустельний, забутий перевал і сказав, що якраз за ним, біля підніжжя гір, розташований Пай-аб.
— Ну, спасибі, — подякував йому Трубачов. — Бережи Сетард, і хай щастить вам у житті. Будь розважливим, пам'ятай, що багатство розумом краще багатства майном, як кажуть ваші мудреці. Бо розумом можна добути багатство, а багатством розуму не добудеш ніколи. Не сумуйте, Хедаят і Сетард. Селам!
— Селам! — в один голос відгукнулися Хедаят і Сетард.
Тепер Олег лишався сам. Його шлях лежав через багаточисленні западини й підйоми до тих гір, що піднімалися попереду, мов складки гігантської кам'яної завіси. Ослик ступав доволі бадьоро, бо коли через деякий час Трубачов озирнувся назад, то побачив Хедаята й Сетард вже далеко позаду на тлі синього неба й сірих гранітних уступів. Помахавши їм рукою, він усміхнувся й поїхав далі.
Через годину він вже був зовсім одиноким серед цього величезного, мовчазного світу гір. Позаду повільно підіймалося ранкове сонце, і густосинє небо поступово ставало сталистобілим, блискучим і холодним, ніби поверхня високогірного льодовика. Справа й зліва громадилися схожі на руїни згаслих вулканів базальтові сопки, попереду темніло пасмо центрального хребта, навколо було пустинно й так тихо, що було чути, як бурмотить десь далеко звідси гірський струмок.
Олегові стало моторошно. Він ще ніколи в житті не залишався посеред такого первісного хаосу без товариша, без людини, з якою можна було перемовитися словом. Щоб хоч трохи позбутися неприємного відчуття самотності. Олег почав думати про те, як він перейде через перевал, добереться до Кайнарова і тепер вже знайде професора й Еллу. Неодмінно!
Десь під обід на його шляху трапилась невеличка гірська річечка. Він напоїв осла, дав йому трохи пощипати травички, що несміливо витикалася з-поміж каменів, з'їв шматок вареної баранини і рушив далі.
Тепер доводилося видиратися вгору вузькими козячими стежками. Високі гори нависали над похмурими ущелинами. У глибоких долинах тьмяно поблискували льодові озера, що, мабуть, ніколи не танули, і звідти тягнуло страшним, неземним холодом. В одному місці з гострого кам'яного стовпа задумливо дивився вниз товсторогий баран-архар. Далі Олегові трапився гірський козел-теке, похмурий, поважний, оброслий довгою брудною шерстю. І знову кам'яна пустиня, тиша й самотність. Задовго до перевалу Олег побачив попереду якийсь прозорий дим. Але виявилося, що то зовсім не дим, а пара од гарячого джерела. Джерело зароджувалося високо вгорі серед кам'яних осипів і широкими потоками падало вниз по уступах колосальних гранітних сходів.
«Тут би курорт влаштувати, — подумав Олег. — Але ніхто, бач, не турбується про це. Мабуть, не знають навіть про існування цього джерела…»
Коли сонце ховалося за далекими вершинами, Трубачов вперше за день побачив нарешті щось таке, що нагадувало людське житло. То була складена з великих темних каменів халупа з плескатим дахом і навіть з дверима, зробленими з необструганих стовбурів туркменського ялівцю. Кілька невисоких зелених дерев росли неподалік.
Халупа притулилася біля кривавочервоних скель, які зліва стрімко обривалися, і прірва курілася там каламутним пилом. Якби не людське житло, не вічнозелені дерева, що звеселяли око, вигляд цього похмурого місця, цих червоних скель, цієї прірви викликав би в людини мимовільний страх. Але Трубачов зовсім неуважно ковзнув поглядом навкруги, думаючи про відпочинок на м'якій кошмі в халупі кочовика, коли перестане він гуцикати на гострій, мов бритва, ішачій спині.
В халупі нікого не було. Олег ледве відчинив важкі двері і мимохіть зробив крок назад: такою темною й непривітною здалася йому халупа зсередини. Вона не мала вікон, і світло потрапляло до неї лише через невеликий круглий отвір в даху. На кам'яній підлозі були розкидані пахучі, ще порівняно свіжі гілки ялівцю. Це давало підставу зробити припущення, що тут недавно хтось проходив.
Олег стяг гілки в один куток, накрив їх невеличкою кошмою, яку передбачливий Хедаят засунув йому в хурджин, прив'язав осла, насипавши йому в шаньку ячменю, і зачинив двері.
Незабаром він вже спав і уві сні бачив Еллу, Кайнарова й себе, що сидять навколо вогнища й весело сміються, слухаючи розповідь професора про полювання на диких кабанів.
Проснувся Олег від скрипіння дверей. Він підняв голову, сподіваючись побачити того, хто перебив його сон, але нікого не побачив і знову заснув. Тепер вже йому снилося, що він лежить в покинутій халупі на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря, кутається в ковдру й щохвилини кричить на якихось людей, які входять до халупи, впускають у широко розчинені двері струмені холодного повітря і риплять, риплять цими дверима, заважаючи Олегові зігрітися й заснути.
— Перестаньте рипатися!
Але люди не звертають уваги на його голос і все ходять і ходять туди й сюди, немов дратуючи Олега.
— Ну ось я вам зараз покажу! — закричав Трубачов і сів на своїй саморобній постелі.
Тепер він справді проснувся, і від того, що він побачив, мимовільний дріж пробіг по його тілу.
В халупі, під самими дверима, сиділо двоє незнайомих людей. Вони були схожі один на одного, мов брати, а може то просто так здалося Олегові спросоння та ще в темряві. Товсті й надуті, мов індики, незнайомі були одягнені в чорні, як і їхні бороди, халати, у обох за широкими поясами стриміли великі кинджали.
Не встиг Олег як слід роздивитися несподіваних гостей, як раптом одержав доброго стусана в спину. Він здивовано озирнувся і від несподіванки ледве не закричав.
Біля нього стояв маленький, потворний дервіш, в брудному лахмітті, з шкурою леопарда на плечах.
— Я-хакк! — крикнув дервіш.
Трубачов згадав, з яким жахом дивилася на дервіша Елла, і лише тепер зрозумів, чому вона його боялася. Дервіш, що стояв перед ним, мов дві краплі, був схожий і на того, що вони бачили в Келаті, і на того, якого зустріли в Марестані.
— Що ти хочеш від мене, добрий чоловіче? — запитав він дервіша як можна спокійним голосом.
Дервіш, не відповідаючи, завищав, вдарив Олега кулаком у живіт і відскочив до протилежної стіни. Трубачов швидко став на ноги, немов хотів кинутися на дервіша, але двоє чорнобородих, блиснувши білками очей, поклали руки на рукоятки кинджалів.
«Чорт знає, що таке!» подумав Олег і знову звернувся до дервіша:
— Я не розумію твого гніву, шановний чоловіче. Скажи мені хоч слово, адже недаром ваші мудреці порівнюють слово з вином: від нього й головний біль, воно ж і ліки.
Він сподівався, що його виручить добре знання фарсидської мови, але на дервіша філологічні досягнення Трубачова не справили ніякого враження. Він викрикнув кілька незрозумілих слів і знову штурхнув Олега під бік. Чорнобороді сиділи під дверима й не зводили з Трубачова очей.
— Що вам від мене треба? — хрипко запитав він тих, що сиділи під дверима.
Замість відповіді він одержав ще один удар від дервіша.
Олег зрозумів, що ніхто не стане йому відповідати, що дервіш все так само буде вигукувати свої дурацькі слівця, аж поки не вирішить, що настала хвилина для того, щоб дати знак тим двом головорізам пустити в хід свої кинджали. І, мов на зло, в нього під руками нічого немає: ні каменя, ні доброго дрючка, ні навіть звичайнісінького ножа, якого йому подарував на дорогу Хедаят і який він залишив десь у хурджині, що лежить надворі біля осла.
— Який же я все-таки дурень! — пробурмотів він.
Дервіш скинув з плечей шкіру леопарда, підбіг до Олега й знову вдарив його в спину. Олег зробив над собою нелюдське зусилля, щоб утриматися й не дати цій брудній потворі добрячого стусана: ті двоє сиділи, мов пеньки, але уважно слідкували за кожним рухом свого божка і за кожну його волосинку, звичайно ж, готові були здерти з людини шкіру.
«Пропав, — обливаючись холодним потом, подумав Олег, — пропав і собака не гавкнув».
Йому згадалися всі жахливі легенди про воїнів ісламу, які він чув або читав у книгах, згадалося, як бухарський емір підсмажував на розпечених сковородах тільки що відрубані голови своїх жертв, як кидали в'язнів у глибокі ями-зіндани, наповнені отруйними зміями. Він уявив собі ті стежки, якими добирався сюди. Самітні, вузенькі лежать вони серед безмежних кам'яних просторів, і ніколи ніхто не дізнається, хто пройшов цими стежками і куди зник. А його ось зараз скинуть у ту прірву, що починається одразу за халупою, злетяться хижі птахи-каракори і розклюють його тіло. Як виплутатися з цієї дурної історії? Де вихід?
Трубачов безпорадно озирнувся навколо. Підстрибнути до отвору в даху, де видніється шматочок білуватого ранкового неба? Ні, це нічого не дасть. Не встигнеш навіть вхопитися руками, як тебе потягнуть назад. Становище було безвихідним.
Дервіш простелив плащ на підлозі, став на коліна обличчям до сходу й почав молитися. Ті, біля дверей, зробили те ж саме.
«Моляться, — подумав Олег. — Ну, зараз після молитви вони мене прикінчать. Це вже ясно, як день».
Дервіш поводився зловісно. Він вже не молився, не вигукував своїх слівець, а просто стояв на колінах і, схиливши голову на плече, до чогось прислухався. В цей час за дверима раптом пролунав такий звук, ніби заскрипіло давно немазане, дерев'яне колесо. Трубачов здригнувся від несподіванки і від радісного передчуття: хтось мабуть, спускається з перевалу, і ці головорізи тепер мусять відпустити його. Але ні дервіш, ні його помічники не звернули на звук ніякісінької уваги. І Олег зрозумів, що він даремно радів: то кричав його ослик, мабуть, передчуваючи близьку загибель свого хазяїна.
Як тільки осел за дверима замовк, дервіш схопився і повернувся обличчям до Олега. Чорнобороді теж підвелися з колін і мовчки тупцювалися на одному місці. Дервіш підскочив до одного з них, вихопив у нього з піхов кинджал, спробував чорним худим пальцем лезо й передав кинджал бандитові. Потім він зробив те ж саме з кинджалом другого бандита.
— Ех, падлюки! — вигукнув Олег. — Невже для вас вбити людину все одно, що зарізати курча? Що ви собі думаєте?..
Дервіш завищав і ткнув своїм кістлявим пальцем у груди Трубачову. І той зрозумів: це все, кінець. Він вирішив, коли ці бандити кинуться на нього, спробувати дати хоч одному з них ногою в сонячне сплетіння, а вже з одним потім він би якось справився.
В ту саму хвилину, коли один з бандитів наставив поперед себе довгий синюватий кинджал, верхній отвір халупи несподівано закрився чимсь темним, і хрипкуватий, але веселий голос Хедаята вигукнув:
— Хабардар![30]
Дервіш підняв голову і побачив, що прямо на нього націлені два круглі дула рушниці. Бандити злякано позадкували і поспішно, не потрапляючи в піхви, почали ховати свої кинджали
— Клянусь сонцем моєї бабусі, — весело сказав Хедаят, — що ви хотіли взяти гріх на свої душі, зробивши велику неприємність цьому прекрасному руському юнакові. Я рад, що став вам на заваді.
— Ти син свині! — зашипів на нього дервіш.
— Ти зараз відчиниш двері й випустиш руського, інакше я натисну на маленький гачок своєї рушниці і твоя нога посковзнеться на глині буття.
Бандити кинулися відчиняти двері. Олег вийшов з халупи. Блідий, відчуваючи слабість в ногах, він мимоволі обіперся на плече Хедаята, який стрибнув з даху халупи.
— Як ти догадався поїхати слідом за мною? — запитав Трубачов. — Ти зробив мені неоціненну послугу. Не знаю навіть, як тобі дякувати.
— Для чого ж дякувати? — здивувався Хедаят. — Хіба це не був мій обов'язок — захистити тебе від бандитів? Та, крім того, я сам ніколи б не догадався поїхати слідом за тобою. Це Сетард. Її добре серце відчуло, що ти потрапив у біду, і тому вона наполягала, щоб ми кинулися навздогін за тобою. Я й сам зрозумів, що негаразд залишати тебе одного в чужих невідомих місцях. Ми їхали всю ніч. І от біля цієї халупи ми побачили твого осла і цих коней. Подивися, будь ласка, чи не впізнаєш ти якогось з них.
Олег глянув на коней, що були прив'язані до стовбура старого ялівцю, і навіть протер очі від здивування: поряд з двома вороними жеребцями стояв золотистий ахалтекинець, мов дві краплі води, схожий на того, що його показував їм на заставі капітан Чемерисов.
— Огир з золотими зубами? — вигукнув Трубачов.
— Переконайся, — сказав Хедаят і, підійшовши до коня, підняв йому верхню губу.
Зуби в коня були золоті.
— Тут вже я нічого не розумію, — розвів руками Олег. — Цей огир, дервіш… — Вони переслідують нас скрізь, мов якась невблаганна доля… Що це значить?
— О, я розповім тобі, що знаю, — заспокоїв його Хедаят. — Цей дервіш — зовсім не свята людина. Колись він був басмачем на землі твоєї батьківщини, потім тинявся десь в Афганістані, а коли в пустині з'явився Алаяр-хан, власник оцього золотозубого скакуна, дервіш-басмач прийшов до нього. Він служить шпигуном Алаяр-хана і доктора Томберга, де я бачив його десятки разів.
Він приїздив до місіонера в різному одязі, привозив у притулок якихось зв'язаних людей і навіть вбитих… Про нього говорять, що він може за один день проїхати п'ятнадцять фарсахів[31]. Він літає по пустині й горах, мов ураган, і сховатися від нього ніхто не може.
— Я зустрічав його вже кілька разів, — сказав Олег. — Але мені здавалося, що це різні дервіші, просто дуже схожі між собою.
— Ти помилився, і, мабуть, всі нещастя твоїх друзів ідуть від цього дервіша.
— В такому разі ми зараз примусимо його сказати, де знаходяться професор і Елла! — зрадів Трубачов.
— Що-небудь зробити його примусити можна, але сказати — ні, — похитав головою Хедаят. — Для нього вбити людину так само легко, як ящірці згубити свій хвіст, але ще легше йому мовчати. Він не скаже тобі нічого.
— Все ж я спробую, — наполягав на своєму Олег.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2