Павло Загребельний - Марево (сторінка 18)

— Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, — відповів хан. — Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.
— Хіба люди хана — солдати? — запитала Елла.
— Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, — переклав Саїд-Мухтар, — але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.
— Ще зовсім недавно хан намагався переконати, що він стоїть на чолі мирного племені, яке шукає собі щастя в пустині, — зауважив професор.
— Це правда, — відповів Алаяр-хан. — Ми нікому не об'являємо війни, ми ні на кого не нападаємо, ми, справді, сини пустині, які шукають свого щастя. Але нам платять за те, щоб ми охороняли оці піски, і ми їх охороняємо.
— Кому ж потрібні чорні, мертві піски? — здивувався професор. — І хто вам платить за їх охорону?
— Може, мій російський друг хотів би запитати мене про щось інше? — ухильно відповів Алаяр-хан.
— Добре, — згодився Григорій Микитович. — В такому разі скажи нам, що то за машина гула тут неподалік? Я знаю, що у тебе машин немає, а наші друзі повинні приїхати машиною. То чи не приховуєш ти їх приїзду?
— Професор хоче побачити машину, що прибула до нас в гості? — засміявся Алаяр-хан. — Я радий зробити йому задоволення, показавши цю машину.
Пропустивши поперед себе Еллу і Григорія Микитовича, Алаяр-хан з перекладачем і охороною попрямував вузькими завулками поміж наметами.
— Ось вона, — сказав він, коли всі вийшли на околицю білого містечка.
Там, посеред чорного, вилискуючого піску, стояв маленький зелений «вілліс».
Елла в знемозі від усіх цих хвилювань безсило обіперлася на плече Григорія Микитовича.
— От бачите, моя люба, — заспокійливо сказав їй професор. — Я ж казав вам, що не треба хвилюватися.
Але сам, коли вони повернулися до свого намету, схвильовано заявив:
— Елло Михайлівно, ми не можемо більше чекати, нам треба щось робити…
— Ще вчора ви говорили зовсім інше, — нагадала йому Елла.
— То було вчора. Ви думали, що я вірив цьому негіднику Алаяр-хану? Думаєте, я вірю йому зараз? Анітрохи! Я добре знаю, що він бандит, знаю, що вся його банда займається якимсь незаконним ділом і що про неї нічого невідомо навіть місцевим властям. Нас хан не одпустить, це вже напевне, більше того, — зараз, мабуть, десятки його бандитів нишпорять повсюди, шукаючи Трубачова й Кайнарова, щоб захопити й їх і таким чином зовсім приховати всякі сліди зникнення нашої експедиції.
— Я вам про це говорила ще в перший день, — зауважила Елла.
— А я робив вигляд, що не поділяю ваших побоювань лише тому, що не хотів вас ще дужче налякати. Я сподівався, що воно все якось розв'яжеться само, що Олег і Кайнаров знайдуть нас або ж звернуться за допомогою до фармандара. Ну, а тепер…
— Тепер ви вже не вірите в наше визволення?
— Ні, я не перестаю вірити, але, в свою чергу, хотів би якось сприяти цьому. З кожним днем навколо нас скупчується все більше й більше загадок. То ці мішки, крізь які ми нічого не можемо бачити, й незрозумілий гуркіт, то несподівана стрілянина, то ця нічим не з'ясована охорона мертвих чорних пісків.
— А хочете, я розгадаю всі ці загадки? — сказала Елла.
— Ми можемо висловлювати тільки ті чи інші припущення і не більше, — відмахнувся професор. — А цього замало, щоб пояснити те, що відбувається навколо нас. Та зараз і не час для теоретизувань. Треба діяти.
— Як саме?
— Наприклад, втікати.
— Втікати?
— Так.
— Але ж нас наздоженуть через годину, — сказала Елла. — Куди можна втекти в одкритій пустині?
— Це вірно, і тому треба втікати одному, а другий мусить зробити все для того, щоб зникнення його товариша тут не помітили якомога довше.
— І хто ж мусить втікати? — запитала Елла.
— Звичайно, я, — підняв брови професор. — Я мужчина, у мене більше витримки, сил…
— А мене, дівчину, ви вважаєте за можливе залишити саму серед цих головорізів.
— Стривайте, стривайте… Ви дійсно маєте рацію. Я про це не подумав. Тоді, на жаль, нам доведеться відмовитися від думки про втечу.
— Це ж чому?
— Ну, раз я не можу вас лишати тут, а вдвох тікати було б безрозсудно, то…
— Залишається ще один варіант, — нагадала Елла.
— Який?
— Втікати можу я.
— Ви?
— Так, я. Чому ви так здивувалися?
— Але цього я не можу допустити.
— Чому саме.
— Я знаю вас, як ніжну, звичайно, прекрасну й розумну дівчину, але для такої виснажливої подорожі по чорних безлюдних пісках…
— Я не народжена, ви хотіли сказати?
— Ніхто з нас не народжений для цього, але ви, крім того…
— Ви не вірите, що я можу добратися до передгір'їв? Але ж їх видно навіть у щілину намету. Я дійду туди навіть вночі, встигну добратися до них ще до того, як спохватяться бандити.
— Я не можу вас відпустити.
— Але ж, Григорію Микитовичу…
— Ні, ні, про це не треба й говорити. Не будемо більше повертатися до цієї теми. Давайте краще вмиватися.
— Ну, що ж, коли так, то дозвольте мені хоча б сходити по воду, — зітхнула Елла.
— Будь ласка, — засміявся професор. — Щодо цього в нас, здається, суперечок не буде.
Воду вони носили для себе самі, беручи її з невеличкого колодязя, що був у кількох десятках метрів від їх намету. Колодязь являв собою круглий отвір у грунті, прикритий зверху плитою з білого піщаника, і щоб набрати з нього води, треба було лише трохи відсунути цю плиту, нахилитися й зачерпнути глеком воду, яка виходила тут майже на поверхню. Григорій Микитович немало дивувався цьому чудодійному джерелу і навіть пробував якось спитати про його походження у Алаяр-хана, але той послався на аллаха і його пророка, а про колодязь так нічого й не сказав.
Щождо Елли, то їй тут все було байдуже: і полотняні намети, що мали явно не іранське походження, і іноземне озброєння бандитів, і цей незвичайний колодязь. Вона приходила сюди, машинально черпала воду й, думаючи про щось своє, повільно поверталася до намету. Так було й цього разу. Дівчина одсунула кам'яну плиту, нахилилася над чорним отвором, з якого тягнуло прохолодною вогкістю, й опустила туди глек. Не дивлячись вниз, вона знала, що зараз глек гучко булькне, її рука зануриться у воду і можна буде тягти посудину назад. Але сьогодні глек чомусь не булькав. Навпаки, він ударився об щось тверде, і Елла, глянувши вниз, побачила, що води в колодязі зовсім мало. Крім того, вона помітила з одного боку колодязя підземну галерею, яка раніше була заповнена водою.
Спробувавши виміряти довжину галереї рукою, Елла переконалася, що це дійсно підземний хід, а не ніша в стінці колодязя, як їй спершу здалося.
«Що б це таке було?» роздумувала вона, повертаючись до намету.
Професор з зацікавленням вислухав її розповідь про галерею.
— Здається, ми натрапили на розгадку природи нашого незвичайного колодязя, — сказав він. — А ви не помітили, далі, в напрямку підземної галереї, ніде на поверхні немає подібних колодязів?
— Я не звернула на це уваги, — відповіла Елла.
— Виливайте цю воду, я піду до колодязя ще раз і спробую перевірити своє припущення, — швидко сказав Григорій Микитович. — У мене виникла ідея.
— Яка саме?
— Потім дізнаєтесь. Треба спершу впевнитися, що я не помилився.
Професор майже бігцем кинувся з намету і повернувся лише через півгодини.
— Все правильно! — радісно закричав він. — Ми врятовані. Вихід знайдено!
— Але ж як, що ви маєте на увазі? — благально склала руки Елла. — Я ще нічого не знаю і не розумію.
— Зараз зрозумієте, — сідаючи, сказав професор. — Зрозумієте й зрадієте не менш за мене. Слухайте ж. Цей колодязь, з якого ми щодня беремо воду, — не що інше, як кяриз, або канат.
— Що це значить?
— Ну, так тут називають підземні галереї, з допомогою яких проводиться вода в засушливі місця.
— Як же це робиться?
— Дуже просто. Тобто, я хотів сказати просто по ідеї, тому що саме проведення вимагає величезних затрат людської сили. Робиться ж це так. Десь в передгір'ях знаходять джерело, здебільшого підземне, тобто таке, яке обіцяє бути більш-менш постійним. Від цього джерела в тому напрямку, де потрібна вода, починають рити підземний тунель. Тому що довго під землею без повітря не просидиш, та й вириту землю треба кудись викидати, через кожні п'ятдесят чи сто метрів роблять колодязь на зразок оглядових каналізаційних колодязів у наших містах. Розумієте? І от цей кяриз, або канат, тягнуть на кілька кілометрів у пустиню, аж доки вода не вийде на поверхню. Вгадати, де проходить підземний тунель, можна по цих колодязях. Тільки що я пройшовся вздовж канату, який постачає воду в наш колодязь, і переконався, що він тягнеться далеко в піски, очевидно, до самих передгір'їв.
— Все ж мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має цей кяриз до нас з вами, — сказала Елла.
— Ну, це вже зовсім просто, — засміявся професор. — Хто з нас в дитинстві не читав романів, герої яких подорожують по підземеллях. А в нас з вами тепер є цілком реальне, позбавлене всякої романтики підземелля, яке виведе нас в гори.
— Хіба кяриз можна використати для цього?
— А чому б ні! Тунель має достатню ширину й висоту, щоб в ньому вільно могла пролізти людина. Я не кажу, що це буде дуже приємна прогулянка — повзти кілька кілометрів у тісному підземеллі по холодній воді, але в нашому становищі й це добре.
— А коли раптом з гір поллється вода і затопить тунель?
— Тунель ніколи не буває заповненим до краю, — запевнив Еллу Григорій Микитович. — Зараз же в ньому майже зовсім зникла вода. Це, очевидно, пояснюється тим, що тривалий час стоїть спека, в горах теж не випадають дощі, й головне джерело обміліло. Крім того, я ж вам вже сказав, ще через кожні п'ятдесят метрів є колодязі, куди при потребі можна буде вилізти.
— Але ж чим ближче до гір, тим колодязі, мабуть, будуть глибшими?
— Про це я, дійсно, не подумав.
— І можна добратися до самого джерела і не мати змоги вилізти на поверхню? — продовжувала Елла.
— Так, так, — прикусив губу професор. — Ви маєте рацію. Можна, звичайно, допустити, щоб будівники канату залишили в колодязях виїмки або ж робили їх такими вузькими, щоб з них можна було легко вилізти, впираючись ногами й спиною в протилежні стінки, але це тільки припущення.
— У всякому разі, його можна перевірити на найближчих колодязях, які, я сподіваюся, по настільки глибокі, щоб з них не можна було вилізти, — сказала Елла.
— Це добра думка, — зрадів Григорій Микитович. — Повернутися ми можемо завжди. Це не проблема.
— Чому ви говорите «ми»? — запитала Елла.
— Тому що нас двоє, коли я не помиляюся.
— Але полізу по канату я одна.
— Це ж чому? — дозвольте довідатися.
— Тому, що, по-перше, для вашого здоров'я тривале перебування в крижаній воді небезпечне…
— А по-друге? — поцікавився професор. — Що ви ще вигадали?
— А по-друге, зникнення нас обох бандити помітять швидше. А так я вже буду в горах, поки вони встигнуть кинутися в погоню. Вам вони нічого не зроблять, бо Алаяр-хан боятиметься втратити лікаря. А тих кількох днів, поки бандити вас не чіпатимуть, мені цілком вистачить для того, щоб добратися в Келат, знайти Олега й Кайнарова, попросити допомоги у фармандара і звільнити вас звідси.
— Все це досить дотепно вигадано, але я не відпущу вас одну, — твердо сказав професор.
— А я не дозволю вам лізти у воду, — заявила Елла. — Не відпустити ж мене ви не маєте права, як начальник експедиції, за долю якої ви відповідаєте.
— Ми ще подумаємо про це, — ухильно відповів Григорій Микитович.
— Нічого думати, сьогодні вночі я спускаюся в кяриз!
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав професор. — Давайте снідати. Нам вже несуть он страви з кухні самого Алаяр-хана.
А пізно вночі, коли бандитський табір спав міцним сном, Григорій Микитович тихо підняв задню полу намету, і Елла, поцілувавши старого професора, непомітно вислизнула надвір.
Вона прокралася якнайдальше від наметів, знайшла другий колодязь, закиданий сухими гілками саксаулу, і, обережно відсунувши гілки вбік, полізла в чорне страшне підземелля.
Вона ніколи не відзначалася особливою хоробрістю. Вже дорослою, маючи диплом лікаря в кишені, продовжувала боятися темної кімнати, вночі могла прокинутися й потім довго не спати, бо їй все ввижалося, що хтось лізе у вікно. А під час грози мерщій витягала з волосся всі металеві шпильки, вважаючи, що вони можуть притягувати атмосферну електрику, хоч добре знала всю безглуздість подібних побоювань.
Але зараз треба було забути всі свої страхи, відкинути всі вагання, побороти нерішучість і повзти по цьому тісному, задушливому, наповненому запахом цвілі тунелю. Зігнувшись, на колінах вона поповзла в холодній воді по гострих крупинках піску, яким вода за довгі роки щільно покрила дно тунелю. Випростати спину й хоч трохи відпочити можна було тільки в наступному колодязі, але шлях до нього здався Еллі таким довгим, що вона вже навіть почала непокоїтися: а може, Григорій Микитович помилився і колодязів попереду немає? Та ні, професор сказав правду. Ось, нарешті, над спиною вже не нависає шар темної землі, вже можна стати на весь зріст, набрати повні легені свіжого, запашного повітря, що лине сюди з безмежних просторів пустині, дати спочинок зітертим ниючим колінам і втомленим до краю рукам. Але часу обмаль, вона не має права стояти тут, милуючись спокійними зорями в дивовижно чорному небі над пустинею і рясним дощем кривавочервоних метеоритів, що сиплються й сиплються з високості на мовчазну невидиму землю. Вона мусить іти вперед і вперед.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2