Павло Загребельний - Марево (сторінка 3)

А машина з маркою радянського заводу на радіаторі все котилася й котилася вперед. Вже зникла пустиня й зашурхотів під колесами крем'янистий шлях передгір'я. Насунулися на машину гори, високі, голі, безлюдні. Вони зовсім не сині й не темні, як здавалося віддалік, а руді, мов череп'яний горщик, і очі вже не одпочивають на їх високих гребенях, а сльозяться від мелькання урвищ, гострих скель і кам'янистих розсипищ. Машина перевалила через гряду верховин. Ось і перевал, зараз, мабуть, буде спуск у долину. Але ні — знову попереду стіна, вірніше, вже не стіна, а темна хмара на високому ясному небі, важка й неприступна. Та чим ближче ви під'їздите до цього нового пасма гір, тим нижчими, лагіднішими стають вони, тим частіше холодні пазухи гір, наповнені ще нерозталим снігом, змінюються теплими долинами, де ростуть мигдаль і гранат, алича й грецький горіх, де ви побачите листя найрізноманітніших форм і квіти всіх кольорів, які тільки є на землі.
Ночувати зупинилися в теплій, маленькій долині, сповненій запахами квітів і пташиним гомоном. Трубачов і Кайнаров наносили сухих гілок і торішньої трави, професор розпалив вогнище, і незабаром мідні язики полум'я вже розтинали м'яку непорушну пітьму. Елла, втомлена довгим переїздом, заснула в машині, і її вирішили не будити. Олег розігрів трохи консервів, скип'ятили чай, повечеряли й деякий час сиділи мовчки, прислухаючись до того, як потріскують дрова у вогнищі і ледь чутно шумить листом дерев на схилах долини вітер.
— А тут, мабуть, кабани дикі є, — задумливо промовив професор, копирсаючи паличкою землю. — Пополювати б…
— А ви хіба любите полювання? — запитав Трубачов.
— Молодий чоловіче, — тихо засміявся Григорій Микитович, — та чи знаєте ви взагалі, що таке полювання? А особливо полювання на дикого кабана…
— А хто ж його знає, — знизав плечима Олег.
— То послухайте, молодий чоловіче, — ховаючи лукаві вогники, що загорілися в його очах, сказав професор. — Я розповім вам зараз про полювання на дикого кабана. Дикого кабана інколи називають ще вепром, — це вже кому як подобається. Називайте його як хочете і їдьте на полювання. Їхати треба з Москви чеоез Кінель і Бузулук простісінько на ріку Амур. Щоб убити вепра, потрібно мішок піску, два налигачі і добрячий дрючок. Дрючок ви берете самі, налигач даєте своєму товаришеві, а піском посипаєте найслизькіше місце на Амурі. Ага, ледве не забув! Обов'язково візьміть з собою стопку. Стопка — це найнеобхідніше. Коли ви влітку, скажімо, йдете на качок, то стопка береться для того, щоб вихлюпувати воду з човна, якщо він потече. А тут вона знадобиться, щоб хрокати. Для чого хрокати? А щоб вепр вас злякався і біг прямо на слизьке місце. Бо як не буде стопки, то тоді вам хоч сякайся. Був у мене колись приятель доцент Стратон Стратилатович, — ох, і сякався ж! Як гахне бувало на обидві ніздрі, так вепри аж казяться.
Ну вам, ясна річ, краще взяти стопку, бо чоловік ви молодий, знайомих таких у вас ще немає. Берете ото, значить, стопку, дрючок і йдете. Дивитесь — вепр! Ви як хрокнете, він тільки — шелесь! — і побіг лісом прямісінько до річки, на те місце, що ви піском посипали. Бо воно ж найслизькіше. Добігає до річки, розгониться — геп на лід! Упав і лежить, не їде! Бо під щетиною ж не лід, а пісок! І поки ото вепр лежить, задравши ноги, і дивується, чому він лежить, а не їде, ваш товариш любісінько собі виходить з кущів, бере налигача і зв'язує вепрові передні ноги. Потім бере другого налигача і в'яже йому задні ноги. Тут підбігаєте і ви з дрючком і стопкою, просовуєте дрючок вепрові під ноги, берете з товаришем кінці дрючка на плечі і тягнете вепра просто на кухню. А стопку сховайте в кишеню, щоб бува дружина не побачила. Хоча я й забув, що ви ще не одружений.
— Ви, мабуть, хочете розвеселити мене після своїх розповідей про москітів і лихоманки? — сказав Трубачов. — То повірте, що я не шкодую. Я радий, що поїхав у цю країну.
— Добру справу завжди робиш з радістю, — облишивши жартівливий тон, відповів йому професор. — А щоб були для цього сили, давайте спати.
Другого дня машина в'їздила в Келат — мале, безладне містечко, брудне і тісне, мов ущелина в горах. Лише одна вулиця в місті була широка і вела вона просто до центра, де був тийунче — базар, на якому, як відомо, завжди знайдеться тимче, щось на зразок невеличкого готелю, караван-сарай для приїжджих. Широкою вулицею, центральною площею, гамірливим базаром на в ній, круглими хаузами з непорушною зеленою водою і гніздами недоторканих лелек — птахів миру — на поодиноких дахах Келат нагадував перше-ліпше азіатське місто.
Маленькі хлопчаки у високих кудлатих папахах і порваних халатах бігли за машиною кричали щось незрозуміле, верхівці на сухоногих конях, на різномастих ішаках, на верблюдах поспішали на базар і здивовано дивилися вслід зеленому незграбному чудовиську, що сердито гуло й сповнювало повітря вонючим димом.
Базар був для міста всім. Тут можна було придбати все, що треба з одягу й продуктів, тут дізнавалися про останні новини, слухали кращих співців і музикантів, дивилися танці і фокуси заїжджих факірів, тут вирішували питання про шлюби, обговорювали народження дітей і похорони померлих родичів. Тут можна було зустріти струнких туркменів у своїх традиційних шапках — тельпеках, мускулястих, як і личить жителям гір, курдів, похмурих афшарів, пишних каджарів і, звичайно ж, персів, або фарсів, як їх тут називали, гнучких, окатих, червоногубих.
Що може зрівнятися з базаром у азіатському місті! Над базаром стоїть непроглядний пил, пахне кінським і поем і овечим салом, десятки кузень і печей, в яких випікаються коржі, розповсюджують їдкий дим і чад. Лотошники несуть на головах підноси, корзини, ящики і голосно співають, перелічуючи свої товари, розхвалюючи їх якість і намагаючись перекричати один одного. На дощаних лавах лежать гори овочів, ранніх фруктів, м'яса, риби, покритої шаром рослинної фіолетової фарби, яка запобігає її псуванню. На кожному кроці в очі кидаються великі чотирикутні лаковані підноси — ханче, наповнені маленькими коржиками, урюком, фісташками, джидою, різноманітними цукерками, кунжутною халвою, горіховими пряниками, мигдалем. В дверях численних лавок стоять і сидять купці з червоними від хни бородами, вигукують назви товарів, які є в них, хапають перехожих за руки, запрошують зазирнути до себе в лавку, випити скляночку чаю з імбірним печивом або з'їсти скибочку скороспілої дині гуль-об.
Варто вам було з'явитися поміж крамниць, як за вас в ту ж мить починалася справжнісінька війна поміж цими галасливими, надзвичайно люб'язними й ласкавими людьми. Торгівець коштовностями — джавагерфоруш обіцяв здивувати вас індійськими виробами з слонової кістки, торгівець галантереєю клявся бородою пророка, що тільки в нього ви можете знайти найкращу англійську бритву, яка з одної волосини може зробити дві, з двох — чотири, а з чотирьох — скільки завгодно. Саабзіфоруш доводив, що жити без овочів — іде все одно, що не робити намаза, і обіцяв одправити вам додому цілий віз моркви для плову або ж корзину найніжнішого виноградного листя для голубців-долми.
— Хай ваше життя буде таке ж солодке, як ця халва! — вигукував продавець халви, випереджаючи іншого купця, який тільки-но побажав, щоб аллах не визначив вам захворіти на чужині.
— О насолода мого серця, хай будуть щасливими твої кроки! — пронизливо кричав один купець, піднімаючи до обличчя руки з пофарбованими хною нігтями.
— Я візьму тебе в обійми своїх найкращих надій, — репетував інший. — Хай ніколи не стануть м'якими твої ребра.
— Ти поїдеш на коні своїх кращих бажань, якщо купиш у нас хоч один халат, — додавав третій.
В цій країні, кращі товари якої — килими, кокони, мигдаль, сушені абрикоси, кишмиш — не вдається продати за кордоном навіть зі збитками, вдала торговельна операція вважалася, мабуть, найвищим щастям. Торгівля перетворилася в мистецтво, в культ, у своєрідну філософію. Адже ще стародавні мудреці говорили, що основа торгівлі грунтується на дурості. Кожен, хто купує товар, якого не знає, буде обдурений. В операціях не треба церемониться, бо хитрі люди говорять: сором'язливість зменшує хліб насущний. Є два види торгівлі: один — операція, другий — подорож. Подорож надто небезпечна: в ній, як плаваючому в морі, — прибутків по кісточки, а збитків по шию. Операція ж небезпечна тим, що ти можеш не знати покупця. Отже, шукай його, мов своє щастя, і торгуйся, бо світ тримається людиною, а людина торгівлею.
Напроти караван-сарая, в якому зупинилася експедиція, просто посеред вулиці, сидів на землі бродячий дервіш[9]. Брудний, волосатий, у високому повстяному капелюсі, з шкурою леопарда на плечах, яка служила йому й за плащ і за ковдру, дервіш являв собою незвичайне видовище. На грудях у нього висіла посудина для збору подаянь — кашкул, зроблена з шкаралупи кокосового горіха, чорні зернясті чотки змією обвивалися навколо руки, другою рукою дервіш час од часу підносив до уст великий буйволячий ріг, гучно трубив у нього й кричав відчайдушним пронизливим голосом:
— Я-хакк!
— Що він кричить? — запитала Елла. — Мені стає страшно від голосу цієї людини…
— Він хоче сказати, що істина, тобто бог — це не хто інший, як він сам, бродячий дервіш, — пояснив Трубачов. — Ці слова вперше вимовив містик Халладж, який жив у десятому столітті. За них він поплатився надто дорого: його спалили живцем у Багдаді. Але сучасних дервішів ніхто не спалює, бо вони, стверджуючи, що немає бога, крім самої людини, все ж моляться аллаху п'ять разів на добу, про що ви можете пересвідчитися хоча б з того, що біля дервіша лежать молитовний килимок і глечик для ритуального обмивання. — Все одно я його боюся, — повторила Елла. — Зверніть увагу, який у нього погляд.
— Я-хакк! — немов відповідаючи на її слова, закричав дервіш і вихопив з-за пояса блискучу сокирку, покриту позолоченими арабесками.
— Ми в чужій країні, і тому треба приготуватися побачити багато несподіваного й незвичайного, — повчально сказав професор. — Не треба хвилюватися, Елло Михайлівно.
Трубачов порадився з хазяїном караван-сарая даландаром, худим, мов скорпіон, персом, про те, як зручніше їм буде відвідати губернатора округи фармандара, резиденція якого була в Келаті. Даландар послав одного з своїх слуг з листом, в якому Трубачов просив фармандара прийняти радянських лікарів, що приїхали в його округу для боротьби з епідемією тифу.
Професор з Кайнаровим пішли шукати перукарню, щоб поголитися, Олег залишився заспокоювати Еллу, на яку болісно впливали і базарний гамір, і брудний дервіш перед приміщенням караван-сарая, і здивовані погляди хазяїна, який не звик, щоб жінка перебувала в біруиі — чоловічій частині приміщення.
Потім їли люля-кебаб, наперчений до того, що здавалося, ніби в роті було не смажене м'ясо, а принаймні тліюче вугілля. Вже надвечір прибув посланець від губернатора і передав професорові листа. Лист був написаний найзаплутанішим на сході почерком «шикаста», і Трубачову довелося добре поморочитись, поки він нарешті зміг його прочитати.
Починався лист традиційною формулою тисячолітньої давності: «В ім'я бога милостивого й милосердного! Восхвалимо його й помолимося за його славного пророка!..» Далі йшла похвала мудрості російського лікаря-пезешка, висловлена цілою дюжиною заплутаних словесних формул, і лише в самому кінці губернатор писав, що він радий дати насолоду своїм очам від присутності в його домі бажаних гостей завтра вранці після другого намаза[10]. Підписано було: фармандар Голям Салех Мешхеді.
Трубачов розповів професорові й Еллі про ті місцеві звичаї, які необхідно було знати, щоб не трапилося ніякої неприємності, та й для того, ясна річ, щоб поставитися до них з належною пошаною, бо чужоземний гість завжди повинен поважати звичай народу, в країну якого він приїхав.
В Ірані гість входить у кімнату в шапці, бо непокрита голова є ознакою неблагородного розуму, але без взуття. Говорити одразу про справу, яка привела тебе сюди, не слід. Поспішність у розмові вважається непристойною балакучістю, неповагою до співбесідника, несерйозним ставленням до важливої справи. Ця звичка освячена тисячоліттями життя в безмежних пустинях і диких горах. Бо справді, куди поспішати, якщо попереду сотні кілометрів пустині, повільний крок верблюдів, одноманітний пісок під ногами й одноманітне, вилиняле небо над головою! Тому краще мовчати, сказати хазяїну кілька люб'язностей, запитати про його здоров'я, не згадуючи, звичайно, жодним словом про здоров'я його дружини (бо жінці не місце в чоловічих ділах), і снувати нитку розмови, довгу й тонку, мов волосина з хвоста скакуна.
Будинок губернатора стояв посеред тінистого саду з двома круглими хаузами, наповненими свіжою, прозорою водою. Перед решітчатою верандою, що тяглася вздовж усього будинку, росло безліч троянд. Тут були дамаські троянди, що сягали понад два метри у висоту, ніжні китайські й індійські троянди, що цвітуть на протязі всього року, але найбільше було персидських махрових троянд, які мають найкращий у світі запах.
Голям Салех, порівняно молодий, гладкий, безбородий чоловік, у чорному європейському костюмі, зустрів гостей біля веранди і, приклавши руку до серця, запросив до кімнати.
— Дамаг-є-шачаг-ост? — запитав він професора, коли всі зайняли місця на маленьких подушечках, розкладених на великому килимі, який покривав підлогу.
— Фармандар питає про наше здоров'я, — переклав Трубачов.
— Скажіть йому, що повітря його батьківщини добре вплинуло на наше здоров'я, і це допомогло нам перемогти той біль у душі, який викликала тимчасова розлука з рідною землею, — відповів професор.
— Пішак, доходячи до краю шахової дошки, стає ферзем. То чи не те ж стає з людиною, яка доживає до мудрої старості? — сказав Голям Салех, якому дуже сподобалася відповідь Григорія Микитовича. — Моя повага до професора безмежна, як небо над нашими головами, а моя пошана до його молодих друзів живиться цією повагою, як місяць живиться сонячним світлом. Я бачу, що в мудрого професора є дуже розумний помічник, доказом чого служить його широке чоло, ясносірі очі, широка долоня й великий проміжок між великим і вказівним пальцями. А дивлячись на вашу юну супутницю, я тільки тепер зрозумів весь сенс загальновідомого твердження про те, що господь великий і славний усім людям красу вклав у очі й брови, витонченість — у ніс, солодкість — у губи і зуби, свіжість — в шкіру обличчя, волосся ж створив для прикраси.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2