Павло Загребельний - Марево (сторінка 21)

— Тільки не в цій тюрмі, — засміявся Олег.
— А коли ти задумав щось лихе проти моєї країни, то тебе судитимуть ті, кому належить це зробити, і не моя справа розбиратися в тому, хто винний, а хто ні. Отже, розкажи мені про все, що з тобою трапилося.
І Олег почав довгу розповідь про події у Великому оазисі.
Другого дня почалося слідство. Фармандар, побачення з яким просив Трубачов, від зустрічі відмовився. До Келата почали стягатися якісь підозрілі особи, що фігурували в справах слідства як «свідки», з Тегерана прибув спеціально призначений на цей процес дадбан — державний прокурор.
Все йшло до того, щоб звинуватити ні в чому неповинного радянського юнака і тим самим прикрити чорні справи, які творила у Великому оазисі іноземна компанія.
Тегеранські газети «Етелаат», «Посте Техран», «Кейхан» виходили тепер щодня з величезними на чверть сторінки заголовками: «Комуністична небезпека в серці Азії», «Червоний агент серед лагідних дітей пустині!», «Радянська Армія приготувалася до стрибка на Іран!» З іранської преси справа Трубачова перекочувала до реакційних закордонних органів, агентство «Парс» в перекрученому вигляді брало факти звідти, перебріхувало їх ще раз і знову давало в іранські газети. Внаслідок всіх цих метаморфоз постать Трубачова набувала щораз найнеймовірнішого забарвлення. То про Олега писали, ніби він, замаскувавшись басмачем, проник у Іран ще в 1924 році (хоча насправді він тоді лише встиг народитися), одружився на персіянці, проліз навіть у воєнне міністерство і зник лише під час війни, коли в Іран були введені війська союзників. То його називали полковником радянської контррозвідки, який все своє життя займався переслідуванням правовірних мусульман.
Дадбан, який вів слідство, щодня приносив Олегові газети і, вказуючи кривим волосатим пальцем на заголовки, які звивалися чорними, мов змії, персидськими літерами, говорив, що вимушений все це включити до свого обвинувального висновку.
— Але ж це вигадки, як вигадане все, що стосується моїх ніби злочинних намірів! — вигукував Олег. — Невже ви не розумієте всього безглуздя затіяного процесу?
Та дадбан був упертий, мов ішак. Він усміхався, потирав свої пухкенькі, нафарбовані хноєю долоні, гучно сякався просто в полу халата і говорив:
— Ви спалили кишлак, ви налякали жителів Марестана, заявивши, що будете стригти всіх жінок, ви вкрали персидську дівчину по імені Сетард і сховали її в горах, ви…
— Все це брехня, — втомлено відказував Трубачов, — заклинаю вас всім дорогим для вас і для ваших дітей не вірити словам так званих свідків, а організувати офіціальну перевірку… Мова йде не про мене особисто, — я нічого не боюся, тому що моє сумління чисте. Але в той час, поки ви тут вишукуєте нові докази проти мене, у Великому оазисі лютує марево і останні мешканці цього відвойованого в пустині шматка землі, кидаючи все своє добро, втікають звідти світ за очі.
— Ніякого марева немає, це все ваші вигадки, — відмахувався прокурор.
— Але перевірте, прошу вас, перевірте, переконайтеся в правдивості моїх слів. Ще раз повторюю, що мова йде не про мою долю, а про долю тисяч іранців, про долю цілої іранської області, яка, можливо, вже завтра опиниться в руках жорстоких і підступних ділків.
— У вас немає ніяких доказів, ви хочете заплутати слідство, — стояв на своєму прокурор.
— Доказ у мене один: в чорних пісках, на схід од Келата, щодня в тиху погоду з'являються в повітрі страхітливі примари, які з шаленим гуркотом мчать на кожного, хто перебуває поблизу. Побачивши марево, кочовики мерщій женуть свої отари з передгір'їв, караванбаші завертають свої каравани, з кишлаків оазису, де ще є мешканці, втікають перелякані чоловіки й жінки, діти й білобороді діди. Невже іранські власті не знають і не хочуть знати, що відбувається в їхній країні? Невже їх не цікавить доля своєї землі й свого народу? Невже вони спокійно будуть спостерігати, як пожадливі чужинці розтягатимуть по шматку Іран, висмоктуючи з його надр нафту, вирубуючи його сади, щоб збудувати на їх місці аеродроми, розкрадаючи багатства цієї древньої країни?
— Це все пропаганда! — закричав прокурор. — У вас немає ніяких доказів! Відповідайте на запитання, а не читайте мені лекції! Я вас обвинувачую, а не ви мене!
Тоді Олег відповів прокуророві старовинним персидським віршем:
Джіре джіре джірах яні джа
Адаміра демах яні джа
Джіре джіре джірах ес тері буд
Адаміра демах чері буд.
Що означало:
Чому тріщить свічка,
Чого боїться й кричить чоловік?
В першій невистачає сухого жиру,
В другому є домішка ослячого жиру.
Розлючений прокурор заявив, що суд відбудеться завтра ж.
Коли Олег сказав про це наглядачеві, з яким за ці дні міцно здружився, той довго зітхав, заплющивши очі, а потім раптом запитав:
— Хочеш, я випущу тебе цієї ночі на волю?
— Ти ризикуєш своєю долею й долею своєї сім'ї, — відказав Трубачов.
— У мене ніколи не було сім'ї, а життя такої бідної людини, як я, не має особливої вартості. Та й для чого тобі турбуватися про мене? — Я теж втечу з Келата. Іран досить великий, щоб у ньому сховався нещасний старий чоловік, переслідуваний долею.
— Той, хто не почуває за собою провини, не втікає, — сказав Олег.
— Значить, ти не підеш звідси, якщо я навіть одчиню двері?
— Ні, не піду.
— Але ж тебе завтра будуть судити, одвезуть до Тегерана і кинуть у в'язницю.
— Уряд моєї країни ніколи не залишає в біді своїх громадян. Рано чи пізно мене звільнять.
— У вашій країні живуть щасливі люди, — пробурмотів наглядач і вийшов із камери.
Після сходу сонця прийшли молоді міцноногі пасбани й повели його на келатський базарний майдан, де мав відбутися суд.
Мабуть, люди, які спровокували цей процес, були зацікавлені в тому, щоб на ньому було якомога більше присутніх. Через те судове засідання було винесене на базарний майдан і мало відбутися на підвищенні — накара-хане, на якому міські музиканти щодня супроводжували захід сонця грою на флейтах, барабанах і велетенських мідних карнаях. Цього звичаю, заведеного ще Тамерланом, в Келаті неухильно дотримувалися й до цього часу.
В звичайні дні над майданом стояв гамір, в повітрі клубилпея хмари пилу й диму з печей і ковальських гори, сьогодні ж тут панувала тиша, вся площа заздалегідь була ретельно полита водою. Скрізь, біля закритих крамниць і рундуків, між кочовиками, що не злазили з своїх ослів і верблюдів, біля перукарень і галерей, де сиділи ювеліри й торгівці коштовностями, мелькали зелені мундири пасбанів.
Суд засідав на накара-хане, застеленою товстим килимом, трохи збоку стояла кафедра для прокурора і лава для підсудного, огороджена кам'яним парапетом.
Перш ніж приступити до справи, судді випили по чашечці чаю, запропонувавши промочити горло й обвинуваченому. Потім прокурор, якому, мабуть, хотілося якомога швидше покінчити з цим зухвалим юнаком, щось шепнув голові суду, і той, ставши навколішки, похапцем помолився, присяжні й члени суду зробили те ж саме, і процес почався.
Прокурор підійшов до кафедри, розгорнув сувій паперів, відкашлявся і почав:
— Бо ім'я бога милосердного й милостивого! Ми, Агасі-бек Ібн-Джарі, мусимо заявити судові про те, що…
І він почав довгий перелік злочинів, яких Трубачов ніколи не робив, і ворожих намірів по відношенню до Ірану, яких радянський юнак ніколи не мав.
— Цей невірний, — вигукував дадбан, — не хоче визнати своєї тяжкої провини. Він хоче заплутані правосуддя, вигадуючи байки про якесь марево, що нібито лютує над великим оазисом поблизу чорних пісків. Але мудрість і благословення аллаха завжди з нами, і ми легко розпізнали під поверхнею неправди дійсні вчинки й наміри цього злісного комуністичного агента. Я вимагаю від суду з усією суворістю поставитися до цього небезпечного шпигуна і тим самим захистити наш народ від жахливої небезпеки…
Прокурор говорив і говорив. Віті пересипав свою промову висловами з корана й з персидських поетів, він здобрював свій обвинувальний висновок доброю порцією східного красномовства, і поки вій читав це безконечне еддеа-наме[38], на протилежному кіпці майдану з'явився якийсь караван. То був дуже великий караван з верблюдів, коней і ослів, і на спинах у тварин копичилися не звичайні в'юки, а незграбні предмети, що нагадували чи то металеві конструкції, чи то дерев'яні деталі збірних будинків. Майже ніхто з присутніх не звернув уваги на караван, бо всі дивилися вперед, туди, де засідав суд, і не бачили, що робиться в них за спинами. Судді й присяжні засідателі, що, куняючи, слухали верескливий голос дадбана, теж не помітили прибуття каравану.
Один тільки Олег весь якось внутрішньо стрепенувся при погляді на цих сіруватих верблюдів, на їх незвичайний вантаж і на людей, які метушилися на другому кінці майдану, спускаючи на землю в'юки. Він спершу догадався, а через кілька хвилин, впізнавши серед караванщиків синій комбінезон Кайнарова, вже не мав ніякого сумніву, що то прибули його друзі. Але що вони привезли? І чому Кайнаров не йде сюди, щоб заявити протест, звільнити його, Олега, від цього ганебного суду? Чи тут професор і Елла, чи вдалося Кайнарову їх розшукати.
Та ось невеличка групка людей одділилася від каравану й потонула в натовпі, що заповнював майдан. Через кілька хвилин перед накара-хане стояли професор, Елла, Кайнаров, Зрбі з перев'язаним плечем і ще кілька незнайомих Олегові чоловіків. Пасбани загородили професорові вхід на накара-хане, тоді наперед вийшов Зрбі і щось сказав їм, як видно, різке, тому що поліцаї загрозливо схопилися за гвинтівки.
— Що там таке? — нахилився вперед голова суду. — Що треба цим людям? Хто вони?
— Ми вимагаємо пропустити нас, — закричав Зрбі. — Ми хочемо, щоб суд негайно вислухав нас!
— Арештуйте його, — наказав прокурор, якого перебили в найбільш патетичному місці його промови. — Цьому гольтіпаці, мабуть, дуже хочеться сидіти на одній лаві з підсудним.
Тоді знову наперед виступив професор і, владним порухом руки відсторонивши двох пасбанів, зійшов на підвищення, де засідав суд. Перш за все він підійшов до Олега, обняв його й міцно поцілував, потім зробив знак, щоб інші також піднялися до нього, і, звертаючись до прокурора, сказав:
— Я вимагаю зараз же припинити цю комедію.
Трубачов переклав слова Григорія Микитовича.
— Хто ти такий? — закричав дадбан. — Я зараз же накажу тебе арештувати!
— Я начальник експедиції радянських лікарів, яка приїхала у вашу країну боротися з епідемією тифу, — відповів професор. — Ми прибули сюди на запрошення іранського уряду, але знайшлися люди, яким ми стали на заваді своєю присутністю у Великому оазисі, і тому вони вирішили перешкодити нам займатися своєю справою. Мені прикро, що ви, державний прокурор і громадяни судді, теж стали жертвами обману і, замість того, щоб боротися з дійсними злочинцями, почали переслідувати зовсім невинного юнака, нашого перекладача.
— Ви топчете квіти[39], — перервав його дадбан. — У вас немає ніяких доказів. Це просто пропаганда, але, слава аллаху, ми не боїмося її і будемо продовжувати почате.
— Значить, ви не вірите, що у Великому оазисі діє банда злочинців? — запитав професор.
— І що там є якесь марево? — засміявся прокурор. — Я вже чув це від вашого молодого друга, і мені це набридло.
— Вам, очевидно, потрібні докази, якщо я не помиляюся? — знову запитав Григорій Микитович.
— У вас їх немає й ніколи не буде, — вигукнув дадбан. — Ей, ви, візьміть усіх цих людей і охороняйте їх так же пильно, як і підсудного.
Але не встигли пасбани оточити професора і його супутників, як Кайнаров, заклавши два пальці в рот, пронизливо свиснув, і тієї ж миті повітря над келатським майданом здригнулося від надзвичайно сильного струсу, над головами в присутніх щось загриміло, заревло, застугоніло, і просто на суд помчали тисячі страхітливих потвор. То було видовище, від якого здригнулися навіть ті, хто вже не раз бачив марево над чорними пісками. Елла зблідла, Кайнаров схопив Зрбі за здорову руку, Олег теж ступнув уперед, немов хотів ближче роздивитися на примари, що принесли стільки горя йому і його друзям, вже не кажучи про нещасних мешканців Великого оазису. А тим часом всі, хто був на майдані, включаючи й пиховитих пасбанів, попадали на землю і лежали, боячись поворухнутися. Прокурор як стояв, так і впав біля своєї кафедри, і звідти витикався тепер лише його обтягнутий смугастим шовком товстий зад. Присяжні засідателі ховалися один під одного, а старенький суддя зовсім збожеволів і намагався натягнути собі на голову здоровенний килим, на якому перед тим сидів.
Кайнаров дав знак рукою — і марево зникло.
Люди, що заповнили майдан, поволі підіймалися, лякливо озираючись, деякі зразу ж намагалися втікати з цього жахливого місця, інші стояли мов укопані. Суддя, якому все ж пощастило сховатися під килим, все ще сидів там, а прокурор одним оком визирав з-за кафедри, не наважуючись вилізти звідти.
Та ось знову захвилювався натовп, розступився, утворюючи довжелезну живу алею, по якій в напрямку до накара-хане закрокували червономорді, вгодовані чоловіки в коштовних халатах, в тонких муслінових мендилях — чалмах, так нібито поверталися з далекої Мекки правовірні прочани, що ходили поклонитися чорному каменю Кааби[40]. Попереду йшов, мабуть, найтовстіший з усіх чолов'яга, з великим рубіном на чалмі, підперезаний одразу трьома шовковими хустками, що свідчило про його неабияке багатство. То був Алаяр-хан. За ним тяглася майже вся його банда. Їхня зброя була тепер у руках тих самих кочовиків, яких привів тієї ночі до Кайнара Зрбі, і сини пустині вели бандитів просто до суду.
— Ось, — вказав на Алаяр-хана і його помічників Григорій Микитович, — ось кого треба судити, панове судді! Подивіться на цих молодчиків!
Прокурор глипнув з-за кафедри своїм чорним оком у тому напрямку, куди вказував професор, суддя теж підняв краєчок килима й визирнув звідти, ніби пацюк з-під комори.
Народ на майдані, дізнавшись, кого ведуть, захвилювався, загомонів, заціпеніння у всіх пройшло, і люди вже оточували пекельні машини, привезені караваном.
Елла, яка до цього часу стояла, всіма забута, кинулася до Олега, вхопила його за обидві руки і голосом, що тремтів од хвилювання, промовила всього лиш два слова.
— Олег! Дорогий!
І по її щоках одна за одною покотилися великі прозорі сльози.
— Ну що ви, Елло? — ніяково сказав Олег. — Все гаразд, я дуже радий, що знову зустрів усіх вас… і мені, розумієте…
Він хотів сказати, що йому дуже хочеться стиснути її зараз у своїх обіймах, цілувати її миле обличчя, світле пишне волосся, прекрасні очі, але не сказав цього, лише потупцявся на місці, стискаючи Еллині руки, і спитав:
— А як же ви весь цей час? Де ви були? Як змогли потрапити до Келата?
— Це довга історія, — сказав професор. — Ми були в полоні у цих «джентльменів», яких ви зараз бачите перед собою. Елла підземною галереєю згодом вибралася з бандитського табору, випадково натрапила на Кайнарова, через три дні той підземеллям же привів у табір своїх нових товаришів. Вночі, коли майже всі бандити спали, вони захопили вартових, пов'язали бандитів, нав'ючили на верблюдів оту «передову техніку», яку тільки що тут демонстрували громадянам суддям, і попрямували до Келата, бо нам стало відомо про цей ганебний процес. Ми поспішали, щоб встигнути до початку суду, але, бач, все ж трохи запізнилися…
— Дорогий Григорію Микитовичу, ви з'явилися якраз вчасно, — схвильовано сказав Олег.
* * *
Увесь той день вони відпочивали в Келаті, а на ранок наступного дня їх запросив до себе фармандар.
— Я повинен уклінно просити у вас пробачення за всі ті неприємності, які спіткали вашу експедицію, — шанобливо звернувся він до професора.
— Неприємності дійсно дуже прикрі, — відзначив Григорій Микитович.
— Всі винні будуть суворо покарані, — запевнив його губернатор. — Ми зробимо все належне для заспокоєння мешканців Великого Оазису, а також для того, щоб ваша експедиція продовжила свою роботу.
— Хіба ви покараєте й тих іноземних спеціалістів, які керували апаратами, що охоронялись бандою Алаяр-хана? — поцікавився професор.
— У всякому разі я буду добиватися, щоб їх вислали з Ірану, — гаряче сказав фармандар. — Мені не зовсім зрозумілі технічні принципи дії цих апаратів, але зате я добре знаю, якої мети домагалися ці люди, виганяючи з Пайабського району всіх мешканців.
— Технічні принципи я можу вам по змозі пояснити, — посміхнувся професор. — Це не так складно.
— Я весь перетворююся в увагу, — сказав фармандар.
— Ці люди, — почав професор, — встановили в пустині великі проекційні апарати, які можуть давати зображення просто в повітрі, використовуючи наявність у ньому шарів різної щільності, які виникають внаслідок сонячного нагрівання. Зробити кіноплівку з малюнками різних потворних істот, ви самі розумієте, було справою зовсім не важкою. Отже, вони показували тутешнім мешканцям щось на зразок вдосконаленого кінематографа, який обходиться без приміщення і навіть без екрана. Щоб не тягти в сипучі піски важку електростанцію, вони вирішили використати енергію сонця. Вам, очевидно, відомо, що енергія сонячного випромінювання, яка падає на площу в один гектар, могла б приводити в рух електростанцію потужністю в десять тисяч кіловат. Останнім часом вчені винайшли спосіб безпосереднього перетворення енергії сонячного світла в електричний струм. Для цього треба лише покрити певну площу пластинками з кремнійових напівпровідників, і ви матимете готову сонячну батарею. Я не зможу вам до ладу пояснити властивість цих дивовижних напівпровідників, скажу лише, що один з іноземних інженерів знайшов новий напівпровідник, який він назвав вікторітом і яким варто лиш покрити площу в кілька квадратних метрів, щоб мати достатню кількість електричної енергії для приведення в дію установки, що створює марево.
— І це все? — здивувався фармандар. — Так просто?
— Просто за своїми технічними принципами, але значно складніше за наслідками, — сказав професор. — Останнє нам ще не зовсім ясно. Ми знаємо, що тут діяла іноземна компанія, що малося на увазі захоплення великих родовищ цінних елементів. Але для чого було виганяти з оазису бідних людей?
— Це найбільше мене засмучує, — зітхнув фармандар. — Бачите, ця компанія могла б купити всі необхідні їй землі у нашого уряду, а він вже, в свою чергу, заплатив би мешканцям оазису чи допоміг би їм переселитися на нові землі. Але ви самі розумієте, що купувати такий добрячий шматок землі — це не так дешево. В цієї ж компанії з іранським урядом ще кілька років тому укладена угода, в одному з пунктів якої сказано приблизно таке: «Іранський уряд у відношенні всіх земель, які не використовуються Іраном в той момент, коли компанія звернеться з просьбою, дасть дозвіл на безкоштовне користування ними». Розумієте, у компанії була нагода одержати багатющі родовища торію зовсім безкоштовно. Для цього вимагалося лише одне: вигнати звідти населення і остаточно перетворити пустиню на дике, незаселене місце.
— Але для чого ж було укладати такий дивний договір! — запально вигукнув Трубачов. — Адже це означає навіть не продавати свою країну по шматку, а просто роздавати.
— Це все дуже складно, — сумно промовив губернатор. — Не думайте, що ми самі не розуміємо всіх переваг повної незалежності. З цього приводу я хотів би нагадати вам той факт, що ще в 1931 році меджліс прийняв закон «Про земельне володіння іноземних громадян в Ірані», який анулював право іноземних громадян на володіння землею в нашій країні. За цей закон голосував і мій покійний батько Салех Кашані. Але проходить час, і обставини змінюються. Наша країна надто відстала, щоб обходитися лише своїми силами. Нам погрібна допомога, а хто дає допомогу без користі для себе?
— Така країна є, — нагадав йому професор. — Радянський Союз, як вам, мабуть, відомо, допомагає багатьом країнам без будь-якої користі для себе.
— Я цього не знаю, — втомлено відповів фармандар. — Я маленька людина, чиновник, який служить своєму урядові, я не займаюся великими політичними проблемами. Так, так, я нічого не знаю. Але я люблю свій Іран, повірте мені.
— Ми вам віримо, — сказав професор. — Дозвольте подякувати за щире ставлення до мене і моїх товаришів і давайте, будь легка, домовимося про те, як нам продовжити нашу роботу.
І воші почали обговорювати план подальших дій.


Примітки 1
Хорасан — область на півночі Ірану, головне місто — Мешхед. 2
Xауз — водосховище. 3
Шербет — прохолодний напій з фруктового соку і цукру. 4
Ізафет — родовий присвійний. 5
Такири — знижені ділянки у пустинних місцевостях з гладкою глинястою білою або буруватою поверхнею, щільною і твердою. 6
Фірдоусі (934–1025) — геніальний таджицько-персидський поет. «Шах-наме» — «Книга царів», поема Фірдоусі, одна з найбільших епічних поем світової літератури. 7
Нізамі (1141–1203) — геній азербайджанської і світової літератури. 8
Азар — дев’ятий місяць іранського сонячного року, що відповідає періоду з 22 листопада по 21 грудня. 9
Дервіш — член мусульманського ордена, свого роду монах ісламу. Іслам — релігія, заснована, за арабськими переказами, пророком Мухаммедом (Магометом) в 7 ст. і викладена в корані. Коран — «священна» книга ісламу, збірник різноманітних легенд і міфів; містить виклад віри, правила моральності, а також побутові і юридичні норми. 10
Намаз — мусульманська молитва, яку виконують п'ять разів на день. 11
Парс — область в Ірані, Ісфаган — місто. 12
Шахрдар — начальник міста. 13
Сааді (1184–1291) — геніальний таджицько-персидський поет. 14
Хурджин — сідельна торба. 15
Дувал — глиняний паркан. 16
Карагач — вид в'яза. 17
Фарнег — чужинець 18
Палас — тонкий килим з вовни або бавовни. 19
Лаваш — прісний хліб, що нагадує наші коржі. 20
Салмані — перукарня. 21
Баші — ватажок, начальник. 22
Той — весільне гуляння, банкет. 23
Джаним — милий (звертання). 24
Еркек-селін — багаторічна кущувата зелена рослина, росте на барханних пісках; сюзен — піщана акація. 25
Голестан — місце, де росте багато троянд. 26
Кебаб — м'ясна страва. 27
Xафіз (рік народження невідомий, помер у 1389) — геніальний персидський поет (справжнє прізвище Шемс-ед-діи Мухаммед). 28
Рудакі (народився в середині 9 ст., помер 941) — таджицький письменник. 29
Кран — дрібна іранська монета. 30
Хабардар! — стережись! 31
Фарсах — міра довжини, приблизно 6–7 км. 32
Xуб — добре. 33
Арбаб — пан, хазяїн. 34
Дастархан — скатертина. 35
Нарди — гра, що нагадує шашки. 36
Пасбан — поліцай. 37
Медресе — вища духовна школа мусульман. 38
Еддеа-наме — обвинувальний висновок. 39
Топтати квіти — ввічливий персидський вислів, який означає: «Ви говорите неправду». 40
Кааба — мечеть у Мецці (Саудівська Аравія).

Сторінка 21 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2