Павло Загребельний - Марево (сторінка 5)

Елла мовчала. Вона боялася, що в неї невистачить сили для тієї роботи, яку належало виконати, ще більше боялася, що професор або Олег помітять її стан і почнуть дорікати їй за легкодухість.
А професор сидів у цей час поруч з Кайнаровим і усміхався. Шофер час од часу скошував убік очі, бачив цю посмішку й ніяк не міг зрозуміти: чому радіє начальник їхньої експедиції? Може, подобається йому ця спека, яку насилу переносить навіть він, дід і батько якого були кумлі — жителі пісків? Але ж професор вперше в Середній Азії. Може, приємно йому подорожувати, спостерігати з вікна кабіни зміну місць, милуватися дикими горами, стрімкими скелями, на яких в цю пору року не видно навіть баранів — архарів або гірських цапів — теків?
Ось шлях вирвався з тісних обіймів гір і потягся назустріч рудій пустині, яка вже лизала його довгими язиками перевіяного вітрами піску. Потрапляючи на ці піщані язики, машина буксувала, і Кайнарову ледве-ледве вдалося пробитися вперед. Але незабаром пустиня остаточно заволоділа машиною.
Як не бився Кайнаров, як не натискував на педаль газу, зрушити машину з місця він не міг. Задні колеса несамовито крутилися, але пісок по-зрадницькому відступав, не даючи їм ніякої опори, і машина все нижче й нижче осідала на грунт. Кайнаров вискочив з кабінки, подивився під задні колеса, стиха вилаявся і крикнув Олегові:
— Доведеться шалманити, а то засядемо по самий дифер!
Трубачов почав витягати шалмани. Це були грубі триметрові колоди, які вони завбачливо взяли ще в Ашхабаді, бо їхати в пустиню без шалманів не одважувався жоден водій. Шалмани треба було підкладати під задні колеса, потім, коли машина проскакувала по колоді, знову хапати їх і так бігти за машиною, грузнучи в піску, облипаючись потом, втрачаючи останні сили, наздоганяти машину, щоб знову й знову підкласти шалман, аж поки не відчуєш під ногами глинистої площадки такира або затужавілого піску.
Трубачов спершу возився сам з обома шалманами. Потім з кузова вистрибнула Монгані і мовчки взялася за колоду. Вона хотіла вихопити шалман з-під лівого колеса, щоб перенести вперед, і не змогла: колода придавила її до землі. Олег миттю підбіг до фельдшерки, звільнив її плече від надмірного тягара і закричав щось, покачуючи на кузов. Але Монгані, похитавши головою, взялася за шалман, щоб допомагати Трубачову. Поки вони сперечалися, Кайнаров проїхав кілька метрів, і машина знову забуксувала. Він визирнув з кабіни, побачив, що Олег і Монгані стоять, вхопившись за один шалман, і про щось сперечаються, і побіг туди. Григорій Микитович теж вийшов з машини і швидко закрокував до Монгані й Трубачова, які все ще стояли з одним шалманом, не звертаючи ніякої уваги на Кайнарова, що тупцював навколо них, притискуючи руки до грудей.
— В чому справа? — коротко запитав Григорій Микитович.
— Та ось, — сказав Олег. — Монгані хоче тягати колоду, але ж хіба це їй під силу? Я забороняю, а вона не слухає…
— Шановна Монгані, — наказав професор. — Я попрошу вас сісти в машину…
Жінка мовчала, але з усього було видно, що вона не збирається виконувати його наказу.
— Ви чуєте, що я вам кажу? — підійшов ближче процесор.
— Чую, я хочу працювати поряд з вами, — відповіла Монгані.
— А я вам кажу, щоб ви сідали в машину! — наливаючись кров'ю, несподівано тонким голосом закричав професор. І від цього тонкого голосу, від цього несподіваного гніву Монгані, одразу випустивши колоду, одступила від професора.
— Я… я сяду, — прошепотіла вона. — Ви тільки… не хвилюйтеся так, дорогий професоре.
Професор мовчки взяв другий шалман і потяг його під колесо. Трубачов випередив його, стромив свою колоду, але той так зиркнув на перекладача, що Трубачову не залишалося нічого іншого, як одступити вбік.
— Ну-с, — звернувся Григорій Микитович до Кайнарова. — Чому ви стоїте?
— Товаришу професор, — почав той, — вам буде важко… це…
— Мовчати! — знову почервонів Григорій Микитович. — Негайно сідайте за руль і ведіть машину. Одкрили тут профспілкові збори…
Довго ще після цього Трубачов і професор, спотикаючись і падаючи, бігли за машиною, тягнучи за собою важкі соснові колоди. Григорій Микитович не зупинявся перепочити, він навіть не обливався потом, як Олег, тільки очі в нього блищали якимсь неприродно сухим блиском. А коли машина врешті вирвалася на міцний і гладенький, мов паркетна підлога, такир, професор підійшов до машини, вийняв з кишені хусточку, витер білу сагу на губах і хрипко сказав:
— Шановна Монгані…
Монгані подумала, що він хоче вилаяти її за те, що вона насмілилася не послухати його, сперечалася з ним, але професор сказав зовсім інше:
— Я хотів попросити вас, — сказав він, — щоб ви… пробачили мене за те, що я кричав на вас. Так, саме кричав…
— Григор Микитович, — ледве не плачучи, сказала Монгані, — ну що ви? Для чого це? Адже я…
— Ще раз повторюю, що прошу у вас пробачення, — перебив її професор.
— Але ж винна була я!
— Гаразд, гаразд, — пробурмотів професор і сів на своє місце.
І знов потяглася з усіх боків сумна пустиня.
Елла з нудьгою позирала довкола, намагаючись натрапити поглядом хоч на якусь незначну річ, яка б порушила сумну одноманітність пустині. 'Але враз щось привернуло її увагу, вона навіть припала до шибки віконця, щоб краще роздивитись, і, тихо зойкнувши, вхопила Монгані за руку.
— Що трапилося? — запитав Олег.
— Он там… дивіться, — вказала рукою Елла.
Далеко попереду в пісках щось швидко рухалось. Ось воно зовсім зникло, але через хвилину з'явилося на самому гребені високого бархана, і вже можна було розрізнити вершника на темному коні.
— Вершник, — здвигнув плечима Трубачов. — Що ж тут такого? Хтось кудись їде…
— Але там… теж, — вказала Елла вліво.
— Ну ще один. Теж кудись їде, — засміявся Олег.
— А той теж їде? — запитала Елла, вказуючи направо.
Олег змовчав: справа теж був вершник, і кінь під ним вилискував на сонці золотистою мастю. Створювалося враження, ніби вершники охопили машину напівкільцем і намагаються не випустити її з поля свого зору.
— Мені стає чомусь страшно, — призналася Елла Олегові й Монгані.
— О, в пустині можна зустріти багато різних подорожніх, — заспокоїла її фельдшерка.
— Може все-таки сказати Григорію Микитовичу? — хвилювалася Елла.
— Ну для чого ж ми його будемо даремно турбувати, — заперечив їй Трубачов.
— А якщо вони за нами стежать? Може, це якісь бандити?
— Ми їх незабаром наздоженемо і залишимо далеко позаду. Хай тоді стежать, — безтурботно засміявся Олег.
Та наздогнати вершників їм не вдалося. Дорога знову пішла через бархани, тверді такири траплялися все рідше й рідше, машина ледь просувалася вперед. І тому загадкові постаті вершників майже весь час бовваніли на обрії, лише час од часу ховаючись серед барханів, щоб згодом знову з'явитися.
Надвечір вони натрапили на одиноку повстяну кибитку, що стояла на твердому такирі. Жодної травинки, жодного деревця не було навкруги. Худий собака понуро блукав навколо, мабуть, вже давно зневірившись у тому, що йому вдасться знайти щось їстівне. Сумний брунатний ослик стояв біля кибитки, одкопиливши губу і шкірячи великі жовті зуби так, ніби він сміявся і над цим нужденним життям, яке його оточувало, і над самим собою, і над дивними чужинцями, що приїхали сюди невідомо чому й для чого.
Кайнаров зупинив машину і посигналив. Але ніхто не виходив, ніхто не поспішав назустріч гостям, ніхто не цікавився, що за люди прибули на цей закинутий посеред пісків безплідний такир. Професор, Трубачов і Монгані зійшли з машини і попрямували до ветхого помешкання.
— Мир цьому дому, — сказав Трубачов, зупиняючись біля входу і прислухаючись до того, що робиться всередині. Звідти не долинало жодного звуку.
— Чи вдома господар цього благословенного дому? — ще раз спробував Олег дістати якусь відповідь, але знову мовчанка. Тоді він обережно відхилив кошму, що закривала вхід, і зазирнув до кибитки.
— Що там? — стиха запитав його професор.
— Зараз роздивлюся, — відповів Трубачов і раптом вигукнув — Тут людина!
Майже одночасно вони ступили в задушливу пітьму кибитки і побачили, що на кошмі біля давно згаслого вогнища непорушно лежить довге тіло людини. Ледь чутний свист повітря, яке виривалося з грудей людини, говорив про те, що вона не мертва, а спить або ж тяжко хвора. Під протилежною стіною безладно звалені в купу валялися вовняні хурджини, попонка для ослика, невеличкий бурдюк для води, — мабуть, той, що лежав у кибитці, був подорожній або ж власник всього цього нехитрого скарбу.
Трубачов кашлянув, сподіваючись, що чоловік прокинеться, але той все так само посвистував носом і навіть не поворухнувся. Професор знайшов худу коричневу руку й перевірив пульс.
— Ого! — сказав він. — Наш новий знайомий почуває себе дуже зле. Подивіться, будь ласка, Монгані.
Незабаром на такирі запахло ліками. Монгані вміло розклала невеличке вогнище і вже варила бульйон для хворого, а Трубачов сидів біля узголів'я єдиного жителя покинутого кишлака і ждав, коли, дякуючи старанням професора і Елли, до того повернеться свідомість. Нарешті чоловік глибоко втягнув у себе повітря, ворухнув рукою й розплющив очі. Але, побачивши чужих, незнайомих людей, він, мабуть, подумав, що це марення, і знову опустив повіки.
— Ти у себе вдома, добрий чоловіче, — сказав йому Трубачов, — і біля тебе твої друзі.
— Той, кому судилося спати в могилі, — не розплющуючи очей, прошепотів хворий, — не може спати в себе вдома.
— Але одкрий свої очі і ти переконаєшся, що лежиш у своїй кибитці, — знову сказав йому Олег.
— Це не моя кибитка, — відповів хворий.
— Чия ж вона?
— Не знаю. Я їхав у Келат на базар — тут не було нікого; повертався назад — тут теж не було нікого.
Осел, мабуть, почувши голос свого хазяїна, гучно заревів, і бліда посмішка пробігла на устах хворого.
— Мій осел, — прошепотів він і спробував сісти, але це йому не вдалося.
— Скажіть йому, що для нього зараз найголовніше — це спокій, — звернувся до Трубачова професор. — І коли вже він сказав, що двічі ночував тут, то спробуйте дізнатися, коли він проїжджав тут вперше.
Трубачов передав хворому слова професора, і той відповів, що він проїздив тут десятого дня місяця хордада, а повертався назад два дні тому. Він говорив ще щось дуже довго, швидко, захлинаючись від обурення, і Олег сказав, що хворий скаржиться на якихось розбійників. Він їздив у Келат з трьома верблюдами, на яких возив продавати сушений урюк, але в горах на нього напали озброєні люди, забрали верблюдів і урюк, наказали і йому їхати за ними, завели в якісь незнайомі місця, і він кілька днів блукав, поки врешті вибрався на шлях, який вів до рідного кишлака. Але його рантом звалила тут вогняна хвороба, яка висушила за два дні весь його бурдюк і призведе до того, що його бідна душа вирветься з тісної клітки тіла й полине в райські сади аллаха.
— Зрозуміло, — зробив висновок професор. — Цей бідолаха не тільки постраждав од грабіжників, що забрали його майно, але й від паразитів, які заразили його тут тифом.
— Тифом? — злякано запитав Олег. — А хіба в нього тиф?
— Очевидно, — хитнув головою професор. — Зараз треба пошукати в приміщенні кліщів.
— Орнітодорус папілліпес, — підказала Елла.
— Що, що? — перепитав Трубачов.
— Елла Михайлівна цілком вірно визначила переносника хвороби, — підтвердив професор. — Це кліщ орнітодорус папілліпес, який звичайно живе в глиняних халупах, в покинутих руїнах, причому може обходитися без їжі понад вісім років. Кліщі ссуть кров коней, ослів, корів, кіз, свиней, шакалів, собак, барсуків, їжаків, тушканчиків, пацюків, мишей, кролів і навіть курей. Збуджувачі зворотного тифу можуть зберігатися в тілі кліща біля тринадцяти років. Коли такий кліщ кусає людину, він разом з слиною передає в кров людини спірохети — збудники кліщового зворотного тифу. Кусає він без болі, непомітно, і тому людина ніколи не дізнається, чому через 5–12 днів у неї раптом починаються приступи, під час яких температура піднімається до сорока градусів. Від одного хворого тиф швидко переходить до другого, потім до третього — і от вже цілий район охоплений полум'ям епідемії. Уявіть собі, наскільки це жахлива річ для людей, які ніколи в житті не бачили лікаря, не мають ніякого уявлення, що таке ліки, дезинфекція, карантин.
— Так, це справді жахливо, — тихо промовив Олег.
Елла й Григорій Микитович почали шукати кліщів.
Кліщі дійсно були. Григорій Микитович знайшов їх навіть під кошмою у хворого.
— Що ж, — зробив висновок професор, — хворого треба вимити, переодягнути й забрати з собою.
Вже стемніло, коли машина рушила далі. Хворий лежав у будці на полотняних ношах, його осла Монгані прогнала в тому ж напрямку, в якому їхали вони самі, і бідна тварина сумовито попленталась через безмежні піски, сподіваючись десь на їх краю зустріти свого хазяїна.
Всі мовчали. У кожного було непривітно й тривожно на душі. Епідемія перестала бути лише предметом розмов. Вона вже доторкнулася до них своїми пекучими пожадливими руками і тепер затягуватиме їх все далі її далі, посилаючи їм нові жертви.
Темрява розступалася перед гострими лезами променів автомобільних фар, ще щільніше змикаючись позад машини. Тому ніхто в будці одразу нічого не зрозумів, коли раптом позаду машини чорний морок здригнувся, затремтів, заструменів невеличким, несміливим вогником, а через кілька хвилин запалахкотів сильним, пожадливим полум'ям.
— Горить кибитка? — з подивом промовив Олег.
— Здається, — надміру спокійно відповіла Монгані.
— Але хто її міг підпалити?
— Блискавка, можливо.
— Ну що ви, яка ж тут блискавка?
— В горах зароджується гроза.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2