Павло Загребельний - Марево (сторінка 9)

А вночі, коли професор востаннє обійшов усіх хворих і знову хотів подивитися, як себе почуває Монгані, з боку пустині почувся якийсь незвичайний шум, що вкотився в глухі вулички кишлака, й грізний, мов гірський обвал, вирвався звідти просто на маленький табір експедиції. Кілька вершників на темних сухоногих конях стрибнули ледве не на вогнище, закрутилися, вигукуючи щось незрозуміле навколо ящиків і брезентів, серед яких сиділи Елла й професор. В одному з вершників Елла впізнала дервіша з шкурою леопарда на плечах.
— Що вони хочуть? — злякано запитала вона Григорія Микитовича, спостерігаючи за дивними вершниками, які все ще гарцювали на конях і галасували.
— Сподіваюсь, що ці джентльмени зараз нам про це скажуть, — спокійно відповів професор, не звертаючи ніякісінької уваги на те, що відбувалося навколо.
Серед вершників з'явився худий білобородий дід, одягнений в смугастий халат, і всі замовкли, очевидно, чекаючи, що він скаже. Дід зліз з коня, наблизився до професора і ламаною російською мовою сказав:
— Наш мудрий Алаяр-хан, хай благословить його пророк, наказав тобі, лікарю, прибути до нього з своїми помічниками й врятувати його від ран.
— А хто цей Алаяр-хан? — поцікавився професор.
— Він — мудрий баші[21] кращих синів пустині, — відповів білобородий.
— Не знаю таких, — здвигнув плечима професор.
Дервіш сказав щось сердите білобородому перекладачеві, і той гнівно звузив свої очі.
— Якщо ти не захочеш піти сам, то ми поведем тебе. Такий наказ Алаяр-хана.
— Коли ви не боїтеся застосувати насильство до громадянина великої країни, то що ж, — сказав Григорій Микитович і підвівся.
— Григорію Микитовичу, але ж вони вас уб'ють! — вигукнула Елла.
— Не турбуйтеся, — заспокоїв її професор. — Вони побояться це зробити.
— Отже, ти відмовляєшся? — запитав востаннє білобородий.
— Я не знаю ніякого Алаяр-хана. Не хочу знати! — гордо відповів професор.
— Тоді… — сказав перекладач і щось гукнув своїм. Вмить на професора накинулося одразу кілька чоловік, зв'язали, на голову накинули вонючий вовняний мішок і посадили у сідло, прив'язавши ноги до стремен. Почувши крик Елли, яку теж, мабуть, зв'язали й посадили на коня, Григорій Микитович зробив спробу вирватися з рук тих, що його тримали, але надто нерівними були сили і довелося скоритися. Навколо них почалася метушня, ревіли верблюди, рипіли сідла, натужно кричали люди: певне, вантажили на верблюдів майно експедиції. Потім весь цей гамір перекрив пронизливий голос дервіша, і караван рушив.
ПРИМАРИ НАД ПУСТИНЕЮ
Кайнаров гнав машину. У кузові сиділо шість тегеранських студентів, які висловили бажання допомагати радянським лікарям. У кишені в Трубачова лежав новий лист фармандара до всіх місцевих представників влади, в якому якнайсуворіше наказувалося в усьому сприяти й допомагати експедиції. Отже, треба було поспішати.
Напівдорозі до Марестана вони зустріли валку людей, які чимдуж поганяли своїх верблюдів, коней і худих ішаків, нав'ючених злиденним домашнім скарбом, немов втікали від якогось лиха. Олег наказав Кайнарову зупинити машину, виліз з кабінки і, зачекавши, поки передній верхівець порівнявся з ними, запитав того:
— Що трапилося, добрий чоловіче? Чи не везете ви якихось сумних звісток.
Вершник, не відповідаючи, промчав повз них, тільки злякано блимнув червонуватими білками великих очей. Здивований і зацікавлений поведінкою верхівця, Олег спробував задати подібне питання ще кільком, але відповіді ні од кого не одержав. Лише якийсь балакучий дід зупинив біля нього свого верблюда і, задираючи ріденьку борідку після кожного слова, сказав:
— Новини бувають чотирьох видів, юначе: ті, що їх не слід знати й не слід говорити про них; ті, що їх слід знати і говорити про них; ті, про які треба говорити, але не слід їх знати, і ті, які треба знати, але нічого про них не говорити. Наші новини — останні. Вони жахливі, і розповідати про них не слід. Бо негаразд говорити брехню, але ще гірше говорити таку правду, що треба витратити тиждень, щоб у неї повірити.
— Нісенітниця якась, — здивовано сказав Трубачов, сідаючи в кабінку. — Поїхали далі, Кайнаров.
Через кілька годин вони натрапили на великий табір кочовиків, що, як видно було з усього, теж утікали від чогось невідомого й жахливого. Похмурі обірвані чоловіки міцніше підв'язували хурджини на спинах верблюдів і ослів; жінки худими, синіми руками нашвидкуруч доїли овець, що жалібно мекали й переступали з ноги на ногу, замурзані дітлахи сиділи на строкатих вузлах, почеплених на верблюдах, боячись злізти хоч на хвилинку на землю, бо табір от-от мав рушити з місця.
Знову Кайнаров зупинив машину і Олег пішов розпитувати, що трапилося. Кочовики недовірливо дивилися на високого юнака з незвичайно світлим волоссям і блакитними очима, мимрили щось нерозбірливе і поспішно відходили вбік, мабуть, не вірячи в добрі наміри Трубачова.
Врешті один з них наважився поділитися з чужинцем страшною новиною і, нахилившись до вуха Трубачова, тихо сказав:
— Гійамат!
Слово «гійамат» у персидській мові мало два значення: «страшний суд» і «переляк, переполох». Те, що люди чимось справді перелякані, Олег бачив і так, але чим саме перелякані, яка причина? Він запитав про це свого співрозмовника.
— Валах, — знову одним словом відповів той.
«Валах» означало «марево, фата-моргана». Для визначення цього поняття були ще й інші слова. Було слово «сендкиш», яким називали й марево і райдугу, були слова «кур-аб», «аб-наме», «сар-аб», в основі яких було «аб» — вода, бо марево в пустині завжди пов'язується з водою, з приваблюючими картинами синіх рік і широких озер, які струменять свої води перед зором змученого жагою подорожнього.
Докладніше про марево Олегові нічого не вдалося дізнатися, і єдине, що залишилося їм, — це поспішати назустріч невідомому явищу, що скаламутило все навкруги, туди, де чекали їх професор і Елла.
Вже біля самого Марестана вони зустріли старезного діда, який сидів на ослі, штрикав його гострою паличкою в гриву, гатив голими порепаними п'ятами в боки й хрипко вигукував: «Кх, кх!»
Олег вийшов з машини і підняв руку. Але дід дивився кудись вдалину і гнав свого осла далі.
— Батьку, — ласкаво сказав йому Трубачов, — чи не на весільний той[22] поспішаєш ти, турбуючи свого осла?
Дід повернув голову на звук голосу, і Олег побачив, що він зовсім сліпий, його очі давно вже витекли і на їх місці були тепер червоні страшні провалля.
— Я не поспішаю на той, джаним[23], — відповів дід, — я втікаю від лиха.
— Ти поспішаєш услід за іншими, які налякалися якихось привидів? — запитав його Олег.
— Так. Настав день страшного суду, все живе мусить загинути в цих місцях, які аллах лишив свого благословення. Тому люди повинні втікати звідси.
— Чому ж ти відстав од усіх?
— Кожний втікає з такою швидкістю, з якою може втікати. Я сліпий і старий, мій осел знесилений і худий. Я не міг встигнути за скакунами й за тими, хто поїхав на дужих ослах…
— А не соромно тобі лишати свої рідні місця? — запитав Трубачов. — Адже старі люди не повинні боятися смерті.
— Соромно не старому, а молодому, — відповів дід. — Бо молодий мусить боротися, а не втікати. А старий, навіть коли бачить смерть, нічого не може з нею зробити.
— Але ж ти сліпий!
— Що з того? Якби був зрячим, я б міг побачити те, що так всіх лякає, і ще б подумав: втікати чи ні. А так — я повинен вірити іншим. Всі бояться, і я боюся.
— Але що ж це за марево? Звідки воно?
— Я чую по голосу, що ти молодий. У тебе очі, як у гірського сокола. Піди — дізнайся.
І дід штурхнув свого осла.
В Марестані не було жодної душі. Легенький вітерець стиха шарудів густим листям садів, гнав по вузьких вулицях пір'їнки й різноколірні ганчірки, збирав водяні брижі на поверхні ариків. На тому місці, де три дні тому горіло вогнище і професор давав останні розпорядження Олегові і Кайнарову, теж було порожньо. Тільки глухо шуміла своїм листям стара гілляста шовковиця та стояв з обвислими полами маленький намет, в якому тоді лежала поранена Монгані.
Олег кинувся до намету. І як тільки відхилив полотнище, яке закривало вхід, — одразу ж зустрівся з поглядом великих, таких прекрасних чорних очей.
— Монгані! — вигукнув Трубачов. — Монгані, що тут трапилося? Де професор, де Елла?
Монгані поворушила сухими губами, але Олег нічого не почув.
— Ти вже давно так лежиш одна? — з жалем запитав він. — Бідна! Нікому було навіть води подати.
Він приніс їй води і ждав, поки вона нап'ється і переведе подих.
Монгані, насилу вимовляючи слова, виразно сказала:
— Їх забрали бандити з чорних пісків. Там міраж…
В грудях у Монгані захрипіло, і вона замовкла.
— Звідки ти про це дізналася? — нахилився над нею Олег.
— Мерей і Керей, — прошепотіла Монгані. — Вони забрали свого хворого брата. Хотіли везти й мене звідси, але я відмовилася… Я просила їх дізнатися… про Еллу і професора… Вони вистежили тих… бандитів. І звідти марево… Я не бачила його, але чула…
Від надмірного напруження Монгані стало гірше, і вона безсило заплющила очі. Треба було якнайшвидше приймати якесь рішення, і Олег пішов порадитися з Кайнаровим і студентами.
Один з студентів пораяв їхати до селища Пай-аб, що лежало в передгір'ях, неподалік од великого тракту. В Пай-аб живе районний начальник, і, можливо, там довідаємось, що відбулося тут за останні три дні, і місцеперебування радянських лікарів.
— Послухай, Зрбі, — звернувся до студента один з його товаришів. — Хіба ти хочеш, щоб тебе вважали безумцем?
— Це ж чому? — здивувався Зрбі.
— А як же інакше назвати того, хто хоче шукати те, чого не можна знайти?
— По-твоєму, ми мусимо повернутися в Тегеран і спокійно заявити, що наша літня практика не вдалася, бо нам її не пощастило знайти? — насмішкувато подивився на нього Зрбі. — І, крім того, визнати, що наші поняття про людську гідність і честь сягають дуже недалеко, так недалеко, що навіть стали нам на заваді, коли довелося розшукувати в пустині радянських лікарів, які зникли досить загадково.
Між студентами зчинилася суперечка. Троє стали на бік того, який не згоджувався з Зрбі, і лише один заявив, що теж поїде далі разом з Олегом, Кайнаровим.
— Ми вимагаємо одвезти нас назад! — залементували четверо боягузів.
— Я не можу повернутися в Келат, тим більше за таких обставин. Тому вибирайте: або лишаєтесь тут і чекаєте якогось каравану, або ж ми довеземо вас до Пай-аба, а вже звідти ви доберетеся хоч і до самого Тегерана.
Монгані обережно перенесли до машини, і Олег також заліз туди, щоб бути біля пораненої. Крім того, він сподівався, що в його присутності студенти перестануть сперечатися між собою. Крізь віконце над кабінкою Олег пильно вдивлявся вперед.
Але нічого, крім густих, могутніх кущів еркек-селіна[24] і струнких сюзенів з сріблистим листям на схилах піщаних бугрів, він не бачив.
За кілька кілометрів од Пай-аба машина потрапила в смугу чорних пісків.
— Що це за піски? — запитав Олег у Зрбі.
— Монацитові, — відповів той. — Вони утворилися, очевидно, в результаті руйнування гірських порід і виносу їх сюди, на рівнину. Під цими пісками є дуже красиві смоли, якими старовинні майстри покривали свій посуд. Вам, мабуть, доводилося бачити цей чорнофігурний посуд, який міниться всіма барвами веселки і зовсім не боїться руїнницької дії часу.
— А що тепер добувають у цих пісках? — поцікавився Трубачов.
— Тепер? Нічого. Вони непридатні навіть для землеробства, на них не ростуть ні трави, ні дерева. Це мертвий пояс, яким відгороджений Великий оазис пустині від кам'янистих гір. Дуже погані піски.
Незабаром побачили селище.
Хоча Пай-аб в перекладі означало «вода, яку переходять вбрід», та ні броду, ні взагалі якоїсь води біля селища не було. Колись тут витікала з гір тоненька, мов нитка, річечка, але її води давно зникли в ариках. І тепер лише повесні, під час бурхливих гірських злив, річка оживала й несла в Пай-аб спінені каламутні води.
В селищі про марево вже знали. Чутка про нього линула повсюди з швидкістю дів-баду, несамовитого пустельного урагану. На базарі штовхалися перелякані люди, які втікали з пісків, коли почули, що до них наближаються жахливі привиди. В караван-сараї сухолиций кочовик у білій папасі клявся бородою пророка, що він бачив марево на власні очі, але що воно собою являло — не міг згадати. Караван, який прийшов уночі, учора в першій половині дня, якраз в години відпочинку, теж був розбуджений якимись неприродними звуками, що долинали з пустині.
Все свідчило, що десь неподалік від Пай-аба, в пісках, дійсно виникло щось загадкове й страшне. Але районний начальник бахшдар нічого певного не знав і навіть не міг зв'язатися з Келатом, тому що хтось пошкодив у горах телефонну лінію. Бахшдар безпорадно розводив руками і посилався на всемогутність аллаха.
Трубачов зрозумів, що повинен діяти сам і якнайшвидше, не гаючи жодної години.
— Я попрошу вас, як тільки налагодиться телефонний зв'язок, повідомити фармандара про все, що сталося з нашою експедицією, — сказав він. — Поранену ми залишимо в Пай-абі, сподіваємось на увагу до неї з вашого боку.
— Хай зрадіє їй аллах, — сумирно промовив бахшдар.
— І ще одне, — говорив далі Трубачов. — йдеться про розшуки моїх товаришів, тому я, не вагаючись, їду в піски, але добре було б, якби ви дали мені для допомоги своїх людей. Хай то будуть ваші поліцаї або хтось з чиновників. Ви мене розумієте?
Бахшдар склав руки й почав запевняти, що всі його стражники пішли з урядовим караваном, а чиновники десь у гірських селищах збирають податок. Він говорив так довго, що за цей час можна було виспатись, але весь зміст цієї промови зводився до того, щоб Олег сам спробував розшукати своїх товаришів, а вже тоді, можливо, й він, бахшдар, прийде їм на допомогу.
Зрозумівши, що від районного начальника він нічого не доб'ється, Трубачов, залишивши в селищі чотирьох студентів-боягузів, наказав Кайнарову рушати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx)Pavlo_zagrebelniy_marevo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_marevo.fb2